Коханим жінкам тут дарують не букети, а... цілі плантації квітів! Адже саме у дельті Дніпра легендарні амазонки заховали своє золото. Тому в чоловіків на генному рівні закарбоване бажання не лише розгадати одвічну таїну жіноцтва, а й вициганити секрет легендарних скарбів!
Славутич, Бористен, Дану... Як тільки не називали цю ріку народи, що жили по обидва її береги! Навіть нині, спаплюжений гідротехнічними спорудами та водосховищами, Дніпро вперто плине у Чорне море. А там, де прісні й солоні води вже яку тисячу років беруть шлюб, розкинувся Великий Луг – легендарні дніпровські плавні, що пам’ятають скіфську кінноту, черлені щити Русі, азійські орди, турецькі галери та козацькі чайки.

КОЗАКИ ВИРОСТАЮТЬ ПРОСТО З ВОДИ!
Навіть у малесенькій сільській школі на кільканадцять учнів неодмінно висить стенд із гаслом, що без верби і калини нема України. Попри те, що довкіл самі сосни та ялини, а до «України» треба півдня чухрати рейсовим автобусом. Утім якщо десь шукати неньчине серце, то не лише у столиці, а в поліських нетрях, карпатських бескидах та дніпровських плавнях. Бо серце у нашої неньки багатокамерне. І на півдні воно в прямому сенсі калиново-вербове. Як вельон, біле напровесні від квіту. Криваво-червоне восени від кетягів. А влітку зелене від виноградної лози, що плететься за обрій, куди сягає око...
– Гей, там, на човні, звертай до берега! – гукає капітан місцевого «лайнера», що суне протокою.
– Сам звертай в очерет, бісова душа! Тут для всіх одна вулиця: просто по лєсці преться… А якщо у мене сом клював?! – спересердя лупцює хвилю вудлищем старий рибалка.
– Та який там сом...
– А от такий!
Просолений дідуган показує «смачний» розмір невпійманого сома, потім скручує традиційну українську дулю і щирими матюками прикормлює рибу, що не втрапила на його гачок. Журналістська братія, яка мандрує на екскурсійному катері, гуртується на нижній палубі ум’яти кілька канапок і вдудлити місцевого вина – хто скільки вхопить. Бо спека, даруйте. Хоч уже й вересень. Осінь, так би мовити, коли не знаєш, куди запхати свою куртку, з якою, наче дурень, виліз із плацкарта, бо їхав «швидким» зі Львова і прокидався від калатання шклянок укотре похмеленого провідника. Не та осінь, що тиждень мжичить, а та, що достигає взимку помідорами, виноградом, кавунами. І наввипередки з першим снігом бавиться мертвотно-білими лілеями.
До речі, дніпровські лілеї занесено до Червоної книги. А там їх, бач, цілісінькі затоки. Колись амазонки робили з них прикраси, а тепер закоханий «скіф» дарує дамі серця цілі плантації. Завезе на моторці в те місце, шубовсне у воду свою амазонку, плигне сам – і нумо дарувати... По самі, перепрошуємо, цибулини. Із яких лілії виростають. І козаки. Хоч нині оті козаки стали дачниками й перетворили Великий Луг на українську Венецію. На кожний погонний метр річища там не лише по місцевому гондольєру, але й по гронові винограду, запашному персику та цілому кошику яблук...

ВОВКУЛАКА ШУКАЄ МАМУ
Кількість островів у дельті Дніпра ніхто ніколи не рахував. Може, з півсотні, може, сто, а мо’, й тисяча. Щороку Славутич поглинає їх і народжує, наче ненажерлива Велика Мати давніх релігій. Уявіть собі купу води, посеред неї купу очерету, а потім знову купу води... Варязькі загони кривавої Ольги гідно оцінили геополітичне значення місцини і влаштували митницю. Згодом ловити дичину, рибу та птаство заповзялося козацтво, яке вряди-годи палило турецькі галери, що мали імперську необережність забрести у Дніпро «по самі цибулини». Скільки не палили ці галери, а легенда про них таки є.
Мовляв, визбирували турки по українських селах малолітніх рекрутів до султанового війська. Згоди не питали, виховували з них моджахедів і знову посилали в Україну. Своїх різати... Один такий хлопець, вихований в ім’я Аллаха, позбувшись розуму, відрубав голову рідній неньці. Всевишній, якому вже тоді обридли міжконфесійні чвари, перетворив яничара на вовка, а матір – на чайку. І коли в плавнях виє вовк, у його тужливій пісні чути: «Мамо моя, мамо...» А чайка квилить: «Сину мій, сину».
…Чайка квилить, катер пливе, і повз нього пропливають «радянські» дачі, човники, водяні трамвайчики, яхти і суховантажні кораблі, що курсують із Херсона до моря. Пропливають острови, де й досі знаходять золоті монети, коли копають криниці. Кажуть, саме там козаки кілька століть поспіль ховали скарби. Заховали так, що навіть археологи не можуть знайти.
– Дядьку, дядьку, покажіть нам рибу! – гукають дівчата з борту.
Чоловік, щойно витягши чималу щуку просто з порога власного будиночка, радо демонструє рибину, що за лічені години закипить у казані, перетворюючи воду з картоплею на смачну юшку. Клацають фотокамери, клацають зуби і максфакторні вії акул пера та орала... Втім орало на тутешніх островах недоречне – нема що орати. Можна хіба під лопату садити лозу, персикові дерева та яблуні. Можна й картоплю, але стільки, аби борщу взимку зварити. Але ще донедавна плавні продавали гектарами. Через підставних осіб – студентів та пенсіонерів. Щоправда, нині місцева влада готує документ, аби оголосити плавні заповідною зоною. Адже рибальські господарства взялися вирощувати осетра, якого вижерла польська, українська та радянська «шляхта».

ГРАЄМО В ШАШКИ... ГАРБУЗАМИ!
Біля кожної дачі – човник чи катерок. Металеві східці, маленькі пристані, відра з водою, що гріються на сонці. Так місцеві компенсують нестачу вигод. Люди живуть у них сезонно. Без опалення, але з електрикою, тримають по кілька курей та одного кабанця. Велику воду регулює Каховка, тому хіба що в 1970-ті ці охайні будиночки стояли по вікна у воді.
...Конка, Чайка, Кошова... Усі річки, що впадають до Дніпра, шлюбляться з ним у вивертах неприродних поз – раком, боком і з підскоком. Лише журавлі, саме тут збираючись у ключі, пророкують цілком природну ранню осінь та ще більш ранню зиму. Їм услід махають гілками покручені дерева невідомої породи, очерети й судаки, плещучи хвостами по щоках ліниву течію. А вона, не соромлячись, плине просто в море, нудьгуючи за козацькими байдаками, що, здається, ось-ось виринуть попід журавлями та понад судаками... І підуть, підуть на Кафу, Синоп чи Стамбул...
...Тьху на нас, неполіткоректних! Замріялися... Адже нині тут навпаки – чекають на гостей. Місцеві пригощають туристів національними стравами і самогоном. Здають площу для охочих відпочити серед незайманої природи. Кав’ярні стилізовано під українські мазанки, біля яких влаштовують козацькі забави: різні штуки «ворочати». Або й пограти у шашки справжніми гарбузами. А гарбузи виростають ого, трясця їхній матері! Кілька ходів – і вже байдужі хитромудрі комбінації. Аби дограти й не впасти посеред дошки. А тут, як на лихо, грає на цимбалах дівча у національному строї. Ще й пісню співає. І скажіть, як не сказитися від запаху риби, потойбічних лілей, отої музики і всіх відтінків зеленого кольору. Від цвинтарно-матового до їдкого. Живого, як верби, калини, очерети, судаки, чайки і вицвіле вересневе небо над головою...


Олександр СІНКЕВИЧ, Херсон