Здається, анекдот про Штепселя і Тарапуньку там знають усі. Якось приїхавши на гастролі до Зарічного, хтось із легендарного дуету пожартував, що нарешті дізнався, де саме є край світу...
Нині цей райцентр – цілком сучасне містечко, наскільки можна бути сучасним без газу, централізованого опалення й на відстані 200 кілометрів від Рівного. До Білорусі ж звідси – лічені кілометри. Тому не так давно, коли хотіли закрити вузькоколійку, місцеві дотепники вигадали продовження жарту про край світу: мовляв, він тут буде, якщо перестане ходити «кукушка».
«КО МНЄ, МУХТАР!»
Яких тільки версій не навигадували, аби пояснити, чому саме так місцеві охрестили цю дивовижу з чотирьох блакитних вагонів та тепловоза 1958 року випуску із напівкумедно-«містичним» серійним номером ТУ-066. Мовляв, колись локомотив мав серію КУ, відтоді й причепилося до потяга відповідне прізвисько. Ба навіть у його сигналі багатьом вчувалося оте «ку-ку»... Ну і слава Богу, що не «ту-ту», бо довелося б нам їхати якоюсь «тутушкою» – жодної романтики, хіба ниці гастрономічні асоціації.
Нині вузькоколійка Антонівка – Зарічне є найдовшою маленькою залізницею континенту – 106 км через ліси та болота. Вже покійний Микола Шрамович, з яким нам пощастило спілкуватися 2004-го, розповідав, що під час війни партизани вряди-годи висаджували цю колію в повітря, фільмували «подвиги» і надсилали плівки до Москви. Як звіт «о продєланой дівєрсіонной работе». Скільки ж узагалі років «трансполіській магістралі» (це не ми, це наші рівненські колеги вигадали такий термін!), дід Микола визначити не міг, хоч і пропрацював чверть віку на тій залізниці. Казав, що «за Росії, Польщі та Совітів нею весь час возили ліс». А ліс для Полісся – що нафта для Об’єднаних Еміратів. Хоч і живуть тутешні «шейхи» у п’ятиповерхівках, які опалюють отим самим «зеленим золотом»...
...Перед поворотом у бік станції нас наздоганяє добряче захмелілий чолов’яга з чималою сокирою в руках. Обіч нього навспак женеться вівчарка:
– Мужик, зніми мене з Мухтаром, ми щойно з лісу вийшли (а хто б сумнівався? – Авт.)! Муха, ка мнє!
Молодець, дай цьом... Фу, Мухтар, фу! (Собака побачив дівчину, вочевидь студентку, яка теж квапилася на вокзал, і захотів познайомитися ближче. – Авт.) Ну, всьо, кореспондєнт, щасливої дороги!
Попросивши дві гривні на пиво, Едуард (а не якийсь там Едик!) плентається разом із Мухою до найближчого генделика. Ми крізь туман – на вокзал. У вогкій серпанковій тиші чути, як хтось лунко рубає дрова. Зблизька виявляється, що з такою самою, як в Едуарда, дебелою сокирякою майстерно вправляється літня тітонька Паша.
«ШПАЛИНКА», «РЕЛЬСОЧКА», «ВОКЗАЛЬЧИК»...
Привітавшись та побажавши Бога у поміч, розпитуємо про диво-залізницю й несподівано з’ясовуємо, що тьотя Параскевія – ветеран вузькоколійки. За 24 роки не працювала хіба машиністом тепловоза:
– Перший поїзд з’явився у Зарічному 1967-го. А взагалі їх три ходило – два пасажирські, один вантажний. Весело було тоді. Та й нині весело, бо люди є. От би ще хтось гроші на ремонт поїзда дав. Потрібен він нам, бо маршруткою не завжди під’їдеш.
– Чи правда, що колись, – запитуємо у тітки Паші, – «кукушку» можна було спинити, наче таксі на дорозі, махнувши рукою? Розповідають, що й тепер, якщо у лісі багато грибів, тепловоз зупиняється, і пасажири разом із машиністами йдуть їх збирати...
– Геть усе брехня! – справедливо гнівається тітка. – По гриби та ягоди... Якби машиністи вибилися з графіка, я їх до-о-о-бре попитала б... Але бувало, що зупинялися: то корова на колії лежить, то діти, бавлячись, шпалинку поперек кинуть...
...Незабаром стає зрозуміло, чому всю цю екзотику треба називати як тьотя Параска – пестливо-зменшувально: «шпалинка», «рельсочка», «вокзальчик», «поїздочок», «вагончики» (а у вагончиках – лавочки). Бо колія там удвічі вужча за стандартну, а локомотив і вагони можуть уявити собі хіба що жителі обласних центрів, де є дитяча залізниця. Скажімо, якщо в тамбурі один пасажир поставить ровера, іншим доведеться заходити й виходити з іншого боку вагона. Таке воно все іграшкове, тендітне, мультяшне – «Галубой вагон бєжит, качаєца»... Хіба що Чебурашка і Крокодил Гена верхи на тому вагоні не їздять. Але гротескових персонажів компенсують краєвиди, які восени вельми казкові: багряні ліси по коліна у воді, болота, озера, корови, пастухи на «Жигулях»... Двічі за поїздом женуться лугом коні, двічі – тікають у зворотному напрямку.
Навесні обабіч колії зацвітає море конвалій, а влітку дерева утворюють зелені тунелі завдовжки десятки кілометрів. Але зараз осінь, і в тумані баский кінь чомусь видається собакою Баскервілів, що зіскочила зі сторінок Конан Дойля. Для більшості знелюднілих сіл (там такий жах, що й Едгарові По не снилося!) «кукушка» – єдиний засіб комунікації зі світом. Кажуть, що з Рівного тепер ходять маршрутки, але, покатавшись цілий день зубодробильною бруківкою поліських доріг, ми впевнилися, що громадський транспорт тут така ж дивовижа, як і «єраплан» у 1917-му.
І нехай максимальна швидкість поїздочка усього 40 км за годину, нехай узимку вагони опалюються «буржуйками», а на зупинках потяг стоїть, доки всі не зайдуть або не вийдуть, «кукушка» вже не просто транспорт – це соціокультурне явище. І не лише тому, що саме ним дістаються до школи учні кількох сіл.
ФЕН-ШУЙ ПО-ПОЛІСЬКИ
– У нас дуже часто бувають туристи, – розповідає Тетяна Савоник, яка більш ніж 20 літ працює провідником на «кукушці». – Їдуть англійці, голландці, німці, по одному та групами. Буквально нещодавно приїздили поляки і бельгійці. Чемні такі, з камерами, гелготять щось по-своєму, знімають...
А загалом, каже Тетяна Олександрівна, пасажири трапляються різні. Тому за час роботи на вузькоколійці всякої всячини бачила і чула: сімейні драми, історії кохання. Навіть доводилося людям життя рятувати!
 Це було місяців два тому, в середу. Пам’ятаю напевно, бо це базарний день і ми чіпляємо два додаткові вагони... Добре, що з Антонівки з нами медсестра їхала, допомогла хлопця відкачати. У нього стався напад епілепсії, він уже синіти почав. Я бігом знайшла ложку, розтисла йому зуби... Слава Богу, все добре скінчилося. Бо «швидку» тут не викличеш – довкола ліс та болото. Коли щось трапляється у людей, надія одна – на нас і поїзд. Цього року на Коляди молодому чоловікові зле стало з серцем. То провідники разом із пасажирами його врятували, – усміхається жіночка, вибиваючи нам квиток.
 Бо поїздок хоч і мініатюрний, але касовий апарат, як і відстань, що долає «кукушка», цілком пристойний. 106 км від Зарічного до Антонівки потяг проходить за чотири години, навіть попри форс-мажор. Корови з кіньми поперек колії зараз не вилігуються, але, по секрету зізнається пані Тетяна, трапляються маленькі аварійні ситуації. І поки лагодять старенького локомотива, бува, що гриби таки збирають. Звичайно, якщо вони вродили близенько від колії. Ми спробували подивитися через скло у старій дерев’яній рамі, чи не видно зелениць або опеньок. Але крізь туман червоніли шапки самих мухоморів.
Перед станцією «Острівськ» у гущавині лісу зблиснуло і згасло плесо одного з трьох унікальних озер. Ще недавно, кажуть, у них водилися вугрі, які влітку виповзали на берег ласувати чорницями. А в селі Млинок «кукушка» сміливо долає ще одне з інженерних чудес Європи – дерев’яний залізничний міст завдовжки більш як 150 метрів. «Сміливо», бо ще кілька років тому, до ремонту, поїздок на містку гойдало, наче на «веселих гірках». Наголосимо, що цей міст дерев’яний пов-ніс-тю! Навіть опори, що стримлять з води понад сто років, теж із дерева. Ну просто повна гармонія стихій за фен-шуєм: вода, дерево, земля, а по них суне метал та вогонь із пасажирами на борту.
Утім пасажирам фен-шуй до лампочки. Їм аби встигнути на дизель до Сарн, який прибуває в Антонівку за кільканадцять хвилин після «кукушки».