Кажуть, що життя прожити – не поле перейти. А от перехід через Олешківські піски – єдину в Європі пустелю, що на півдні Херсонської області, – може видатися таким собі життям у мініатюрі, згорнутим в кілька годин потужних емоцій. Від ейфоричного відчаю до відчайдушної ейфорії. І повірте: стрибок у прірву на мотузці сторч головою – недолугий жарт порівнянно з піском, нагрітим до температури кипіння води. Надто коли у цей пісок потрапляєш босою ногою або просто поперед себе (на відстані тієї ж ноги і краплини поту) бачиш слід степової гадюки чи нору каракурта...

КАРАКУМИ ПОБЛИЗУ ХЕРСОНА
Українська пустеля – об’єкт унікальний. Візьміть зеленого олівця, розгорніть атлас й окресліть по периметру, скажімо, Сахару. А тепер уявіть, що довкола отієї Сахари росте сосновий ліс. І не просто ліс, а добряча пуща, в якій бракує хіба що зубрів...
Сотнями років Олешківські піски поглинали родючу землю, доки їх не спинили люди, створивши найбільші у світі штучні ліси. Пустеля таки зупинилася, завагалася й далі не посунула. Утім і свого не віддала. Лише трішечки поступилася Життю, яке тут пурхає, скаче, повзає, сичить, розчепірюється корінням на кожному кроці. Є тут місцини, що мертвіші за Аравійську пустелю, є оази, є напівпустельний ландшафт. Утім старожили подейкують, що якихось 50 років тому там, де нині ростуть берізки та сосни чудернацької форми, були тільки піщані кучугури, якими вітри грали в шахи.
Цьогоріч у травні шубовснули «аномальні» дощі та бархани вкрилися травою – шелюгою й піщаним вівсом, які, виявляється, є досить поживним харчем, коли більше жерти нічого. Відтак на бархани прийшли зайці. За ними – вовки та лиси. А кабани тут ніколи і не переводилися, рятувалися від спеки у невеличких озерцях-копанках.
Але це стосується «невеличкої» придатної для піших «прогулянок» ділянки у «якихось» 5 тисяч гектарів. Решта три чверті Олешківської пустелі – справжні Каракуми. І ці Каракуми так заміновані, що й бісова матір не наважиться туди носа поткнути.
– З 1953 до 1992 рр. українську пустелю використовували як полігон радянської стратегічної авіації, –розповідає Володимир Лень, голова Цюрупинської районної адміністрації, який із журналістами-екстремалами теж вирушив у похід через піски. – Ліворуч від нас величезні території просто засіяні авіабомбами, що лежать завглибшки від 5 до 10 метрів і важать до трьох тонн. Нині розміновано лише четверть пустелі. Військові планують закінчити чистку до кінця 2011 року. І ось тоді ми справді розвернемося. Вже зараз плануємо відкриття туристичних маршрутів, сафарі на квадрациклах, джипах, навіть... на верблюдах. А що? Тварина витривала, у таких умовах може прижитися.

«...ЗДЕСЬ ВАМ НЕ РАВНИНА, ЗДЕСЬ КЛИМАТ ИНОЙ»
Для чайників перехід через пустелю розпочинається із запитань про гадюк і каракуртів, зокрема – як не наступити на зміюку чи павука. Відповідь, як кажуть, надихає: треба під ноги дивитися. Отак і почали ми сунутися від бархана до бархана, дивлячись собі під ноги. Втім через хвилин 15 усім стало байдуже до заходів безпеки: сонце палило нещадно, із запасами води було скінчено кількома ковтками й навіть вухатий трусь, що п’яним пензлем перетнув нам шлях і сховався у ярку, вже ні в кого не викликав захвату. Заєць то й заєць, грім його бий. Тут аби з пункту А до пункту В дістатися. Адже, як співав Висоцький, «здесь вам не равнина, здесь климат иной»...
Колега Станіслав, колишній прикордонник, торуючи шлях згідно з військовою логістикою, пішов навпростець через мертву піщану площину. Раптом нахилився і видобув із піску якусь залізяку. Ота залізяка виявилася деталлю детонатора невеличкої бомби кілограмів на 250. Занадто пильні і не надто втомлені зауважили сліди у вигляді правильного кола і вирішили, що це сліди від міношукача. Тому надалі намагалися такі місцини оминати, навіть якщо доводилося дертися на кучугури заввишки до семи метрів. Насправді ж ці круги поробили маленькі вихори, які інколи здіймаються над пустелею. Пісок тут нагрівається до 75 градусів за Цельсієм і висхідні потоки повітря розганяють над пустелею хмари. Вони, себто хмари, стоять над обрієм довкола Олешківських пісків наче татарська облога. Але сюди їм зась. Тут жовте сонце смалить крізь синю небесну дзюрку так, що через годину походу починаєш розуміти, що таке пекучий піт. Враження таке, наче тебе всього поливають душем із кип’ятку, і коли бодай краплина потрапляє в очі, хочеться або кричати, або відразу впісятися.

ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ, А НЕ ПУСТЕЛЮ
Проте найстрашніше в цій пустелі – піщана буря. За кілька секунд вітрисько здіймає таку кількість піску, що перестаєш бачити на відстані простягнутої руки. Старожили з довколишніх сіл пригадують, що майже за мить їхні хати замітало коли по вікна, а коли й по самісінькі стріхи.
Олешківські піски – це фактично полюс тепла в Україні, а може й у всій Європі. Середньодобова температура влітку тут перевищує 40 градусів у затінку. Вода у металевих посудинах на осонні майже закипає. Від такої спеки на бідолашних соснах синіють шишки, а все живе ховається в оазах і норах.
До речі, про нори. Їх надибуєш щоп’ять чи щодесять метрів. Переважно риють ящірки. Але це якщо вірити на слово. Втім перевірити практично, що воно там сидить, не наважується ніхто. Враження, що з тих нір за тобою щось стежить з гастрономічною цікавістю, сприймаючи зайду не інакше, як потенційну їжу. Наприкінці маршруту сліди гадюк, що трапляються ледь не на кожному кроці, уже не бентежать. І ти байдуже волочиш ноги, ледь не наступаючи на ящірок, які прудко вишукують поживу між висхлою травою. І так – від Нової Каховки до Нової Пристані, на території, де може вміститися адміністративна одиниця завбільшки з район...
...Аби скоротити шлях, доводиться дертися через бархани-кучугури, сходження на які наприкінці шляху подібні до взяття Евересту. Пісок на тобі скрізь: у складках одягу та шкіри, на зубах, в очах, у волоссі. Останні 200 метрів – суцільний автопілот. І вже до одного місця гадюки, каракурти та інша наволоч, яка може тебе вкусити, вжалити... А коли нарешті видряпуємося на пагорб, де на нас чекають прохолодна вода, херсонські кавуни, виноград і помідори, відчуваєш себе на вершині світу. Бо зміг, бо дійшов, бо подолав. Подолав себе, а не пустелю, яка, хоч і лежить біля твоїх ніг, але байдуже сяє у вічі жовто-блакитною неприступністю...


Олександр СІНКЕВИЧ