Як сиплеться пісок у клепсидрах – витончено-непомітно, так і там небо впадає в море, а море – у землю. Земля необітована для людей, сувора і дика. Степ, вода, хмари... І лише на обрії мріє дахами маленьке селище та бовваніють димарі єгерських кордонів. А коли вітер захлинається полином й очеретом, чути, як кров стугонить у скронях. Навіть звичне буркотіння автомобільного движка видається аномалією на тлі цієї едемської незайманості. Олені, кулани, лані, дикі коні і ще більш дикі муфлони... Усілякої тварі тут не по парі, а стада. Ти ж трясешся у старенькому «уазику» й почуваєшся мавпою на оглядинах. Дивишся не ти, дивляться на тебе. З цікавістю, з байдужістю, навіть зі щирою заклопотаністю. Утім здебільшого і не дивляться (бо чхати хотіли), а спокійнесенько ведуть діток на водопій. І ти – холєра! – починаєш заздрити цим тварюкам, цьому спокою, цьому лошаті, яке вибрикує задніми копитами до Бога. Бо воно до Нього ближче, ніж чмо, яке цілиться будь-куди фотокамерою, аби бодай хоч так упіймати благословенну мить.
Але ця мить тікає повз тебе знову, неначе пісок у клепсидрах. І починаєш розуміти, що ти не Фауст, а тим паче не Мефістофель, щоб зупиняти час. Хоч би й за допомогою цифрових технологій. Лишається хіба виїдати очі диким степом, трястися в «уазику» і слухати розповідь гіда...

ДАЧА ДЛЯ ХРУЩОВА
– Тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року за наказом Микити Хрущова 12 радянських заповідників стали мисливськими господарствами, – розповідає жіночка, яка впродовж двох годин уже вдруге супроводжує «екскурсію» журналістів. – За три дні на Бирючому острові звели кілька будиночків, аби принагідно з честю прийняти високого гостя. Навіть люстри зробили з оленячих рогів!
Нині ці будиночки, вже переформатовані за останніми технологіями, називаються «хрущовськими дачами», хоча Микита Сергійович сюди так і не навідався. Жоден із сучасних українських можновладців теж не має «вотчини» на Бирючому. Адже з 1993-го острів-коса – національний парк. З материком його з’єднує вузький перешийок, який під час сезону штормів перемивають хвилі Азова.
Садки, єдине селище на острові, де проживають 25 родин працівників заповідника, восени і навесні по кілька тижнів відрізані від великої землі. Майже всі громадяни цієї заповідної республіки – екологи, біологи, єгері – мають вищу освіту та автомобілі «Нива», що ними їздять по продукти до найближчої крамниці на Федотовій косі. Зрештою, можна і до Генічеська на катері за дві години домчати. Якщо не боятися морської хвороби. Ось таке воно – «дике» життя, що з відстані цивілізованої нудьги видається майже романтичним і робінзонівським. Навіть попри інтернет та електроопори, що стирчать з моря, наче поплавки велетенської вудочки.

ПОВНИЙ ЛІС ЛОХІВ
Лампочка Ілліча на острові з’явилась якихось 40 років тому разом із новим маяком, світло якого вночі, якщо дивитися з Арабатської Стрілки, скидається на іншопланетне вторгнення. Старий морський світлофор, збудований 1878 року, на початку війни висадили у повітря морські котики Вермахту. Совіти у 1945-му звели 20-метровий дерев’яний армагедон, сходи якого взимку перетворювалися на ковзанку. І треба бути патріотом-екстремалом, аби у вітер, шторм та мороз дертися стромами, щоб запалити вогонь. Або й справді дуже міцно любити життя і Батьківщину. Бо, як нам розповіли, новим маяком, що починає блимати на обрії, ледве вирушаєш морем із Генічеська у бік Бирючого, опікувалося три покоління однієї родини: дід, батько, а тепер і син.
Поряд з маяком колись було селище Бухта, від якого лишилося старе кладовище і пам’ятник радянським матросам. А ще – однойменний єгерський кордон та джерело мінеральної води. Правда, негазованої і смердючої, наче бісова мати. Колись геологи шукали там поклади нафти, а знайшли місцеву нафтусю, яка за лікувальними властивостями не поступається «Трускавецькій». Перевіряли на собі. Таки не поступається.
До речі, ця місцина завше цікавила вчених і дослідників. Заради експерименту на найвищій точці острова вони посадили фруктові дерева. Перевірити, чи приживуться. Дерева прижилися і навіть розрослися. Тож коли створювався заповідник, селище, що виникло на місці експериментального майданчика, й назву дістало відповідну – Садки. На острові навіть захищали дисертації, і задля цього посадили ліс. Справжній, маслиновий. Оливи у ньому не родять, але на тисячах гектарів ростуть реальні лохи. В народі ці дерева звуться гостролистими маслинками. А по-науковому так і є: лох. Бо лох – він і на Бирючому лох. Хоч і дерево. Хоч і корисне. А ще там купа-купезна усіляких червонокнижних рослин, яких залюбки споживає численна копитно-рогата братія. Її на острові – більш ніж чотири тисячі голів. І всі ці голови – страшно дикі.

ОЛЕНІ, ОЛЕНІ...
...Не бриті і не голені... Роги в них не стрижені, на жінок обижені... Роги своїм мужам оленихи хоч і не наставляють, але, як на людський розсуд, поводяться з чоловіками зі шляхетною зневагою. Ну, на те вони й благородні. Щоліта у червні, аби народити оленятко, оці кляті феміністки кидають «годувальників» і збираються у такий собі клуб вагітних матусь. І зауважте: не просто народжують, а й організовують справжні дитсадки для малечі! Утім ближче до зими, коли треба потужним рогом видобувати з-під снігу хавчик, «оце все» повертається до татусів. Мовляв, батьку, «веселі часи настали...» Фемінізм фемінізмом, а жерти хочеться. Напровесні ж усе знову повторюється, і з відчаю олені скидають роги. А хто б їх не скинув хоча б тому, що важать вони чверть центнера. Але...
...Їдемо. Довкола – обрії. Не обрій, а саме обрії (гаразд, гаразд, зараз використаємо слово «горизонт»). Отож горизонтів там – до дідька лисого. У восьми напрямках. У десяти. До нескінченності. Де проінтегрований логарифм ландшафту вирівнявся квадратним коренем цілого табуна справжніх мустангів.
– Вісім років тому заповіднику подарували кілька конячок, які вийшли на пенсію з іподрому, – розповідає наш гід, – а нині табун налічує 12 голів. Ми пробуємо їх приручити, аби катати степом туристів... Бачите, он там, попереду, олені лежать. Улітку тварини ховаються від спеки понад лиманами, навіть до моря підходять. Тварини тут нелякливі, ми їх навіть годуємо, наче в колгоспі, аби вони не витовкли степ.
До певного часу на Бирючому був колгосп справжній – із баштанами, ланами пшениці та отарами овець, які винищували заповідні трави, наче сарана. Господарство ліквідували, і природа поволеньки відвоювала своє. Якихось сто років тому Бирючий був справжнім островом, ще через сто років море знову перетворить його на острів, від’єднавши від суходолу цей Ноїв ковчег живого і дикого світу.
Їдемо далі. Тепер – уздовж лиманів, яких на Бирючому аж 650. Улітку вода відступає, а восени та взимку може навіть затопити частину острова. Десять років тому від потопу загинули майже всі муфлони: після шторму вдарив мороз, і тварини просто вмерзли у кригу. Проте мешканцям заповідника, окрім кліматичних несподіванок, не загрожує жодна небезпека. Хіба з-понад хмар видивиться собі здобич степовий орел – одвічний володар цих просторів.
Великими копитними острів люди заселяли впродовж восьми останніх десятиліть. До того там мешкали тільки лиси, зайці та миші. А два роки тому з Росії прийшли шакали. Як філософськи пожартував хтось із колег, звідти завжди приходить тільки «найкраще»...
...Шакалам місцеві єгері швидко дали раду, і нині спокій Бирючого порушують хіба туристи, що приїздять зазирнути у вічі найбільшій таємниці Всесвіту – таємниці Життя...


Олександр СІНКЕВИЧ, острів Бирючий