Після тяжкої хвороби 78-річного Михайла Восколупа з Прикарпаття навчився ходити, тримаючись за ...коров`ячий хвіст!.
Про нескінченно довгі дні на лікарняному ліжку, сльози рідних, депресію і неймовірний страх перед тим, що можна до кінця життя залишитися калікою, життєрадісний та енергійний житель села Монастирчан Богородчанського району воліє не розповідати. Натомість пропонує подивитися на свою рятівницю Калину, до якої тепер у родині діда Михайла ставляться як до члена сім’ї.
ЖИТТЯ У ЛІСІ Й НА КОЛЕСАХ
«Моя ти красунечко, що я без тебе робив би, напевно вже давно «Вічную пам’ять» відспівали б», – лагідно гладить корову пан Восколуп. Неподалік стоїть, витираючи сльози, баба Марія, яка не може надякуватися Богові за дивну тварину, що підняла на ноги її старенького.
«Він у мене завжди такий жвавий та моторний, що й справді калікою не витримав би довго на цьому світі, – продовжує розповідь дружина врятованого, ставлячи на стіл пахучу «фірмову» випічку. – Ніхто, напевно, так за ним не побивався, як я і... Калина».
...Усе життя Михайло Восколуп був дуже активний. Працюючи шофером, об’їздив увесь колишній Радянський Союз. Але куди не закидала б його доля, чоловіка завжди тягнуло додому, в Карпати, у Чорний Ліс, де він сотні разів полював. «Я був добрим мисливцем, навіть медалей чимало за найліпші трофеї маю», – каже, виймаючи з великого чорного портфеля десятки нагород. Монастирчанин свій ловецький досвід, будучи головою мисливського товариства, сто тридцятьом бувалим та молодим мисливцям передавав, бо що то за горянин, що у лісі собі ради дати не може.
У ЛАБЕТАХ ХВОРОБИ
Коли на пенсію вийшов, то не занудьгував і до чарки не почав заглядати, як це багато чоловіків роблять, а ще спритніше до господарства свого взявся. Проте літа важкої праці уже півроку нагадували про себе частим болем у серці й щогодинною втомою. Та дід Михайло завжди міцним був, не знав, що таке хвороба, тож на біль не зважав, гадав, скоро минеться.
«Перепочив би ти, Михайлику, й не гарував тяжко, куди тобі з роботою так поспішати», – лагідно вмовляла чоловіка пані Марія. У відповідь він лише усміхався й казав, що у злагоді та добрі зі своєю родиною він і гори звернути може. Натомість пана Михайла звалила тяжка хвороба.
Цього злощасного дня поважному монастирчанину запаморочилося в голові, він пішов до хати і приліг трохи відпочити. Раптовий різкий біль пронизав усе тіло. Далі не пам’ятає нічого. Отямився через кілька годин. Глянув угору – біло, повернути голову, щоб роззирнутися по боках, не міг. «Напевно я вже на тому світі, тільки ж як там Марія з дітьми без мене залишилися», – зненацька промайнула думка.
Аж раптом чоловік почув голоси і зрозумів, що він живий. Подякував Богові за дароване щастя, хотів підвестися, але... руки та ноги не слухалися. Ось так 52 дні пролежав Михайло Восколуп у районній лікарні. Діагноз – вилив крові у спинний мозок.
«Із такою недугою живуть, але часто зостаються каліками», – мовили заплаканій дружині лікарі, опускаючи додолу очі. Випадково одну з таких розмов підслухав дід Михайло й вирішив, що докладе усіх зусиль, аби знову навчитися ходити.
ЗАМІСТЬ ПАЛИЦЬ КОРОВ’ЯЧИЙ ХВІСТ
Коли повернувся додому, то рідні стіни, любов і чуйність Марії одразу ж додали хворому сил. Напружуючись, дід Михайло піднімався, брав два стільці й, ледве пересуваючи їх, таки виходив на подвір’я. Згодом повільно сідав і заплаканими очима дивився навкруги.
Навколо Михайла, ніби відчувачи біль і тугу господаря, збиралися домашні тварини: кури, собаки, коти, а зі стайні дивилася на нього, незвично тихого й нерухомого, корова Калина, яку він недавно придбав у закарпатських перекупників. «Годі, маленька, не дивися так, бо й сам заплачу, не можу я тебе на пасовище повести», – ледь стримуючи сльози, тихо мовив чоловік до тварини. А та, ніби розуміючи людську мову, тужно заревіла.
У смутку й боротьбі з хворобою минуло два роки: дід Михайло вже покинув стільці і ходив, опираючись на дві палиці. Але виходити далеко від хати не наважувався. Та одного разу, вкотре відчувши на собі пильний погляд Калини, дбайливий господар таки не втримався, зашкутильгав до стайні, узяв налигач і пошкандибав на пасовище.
Проте кількасот метрів, що донедавна долав заввиграшки, стали тепер для Михайла мукою. А Калина ніби все розуміла: йшла повільно, але впевнено, ведучи за собою господаря. Через маленький камінчик чоловік раптом спотикнувся й упав. Лежати та кликати на допомогу не хотів, палиця кудись поділася, але поряд була корова. Михайло схопився за хвіст тварини і... так піднявся.
Згодом уже й палиці не брав, адже його вела Калина. Чоловік не раз тримався за хвіст, потім за налигач, і так щодня господар з коровою долали по чотири-п’ять кілометрів. У чоловіка нило все тіло, але ж він ПОЧАВ ХОДИТИ. Як не вмовляла Михайла дружина, щоби він сидів удома та відпочивав, чоловік і слухати не хотів. До Калини – та й у поле.
За кілька місяців усі лікарі дивувалися, як майже нерухомий пацієнт так впевнено тримається на ногах і ледь не пританцьовує. «Коровотерапія», – дід Михайло загадково всміхнувся спантеличеним медикам і почимчикував додому, бо ж треба рятівницю подоїти.

Галина Плугатор