ЛЯЛЬКА ЯК ОБЕРІГ
82річна майстриня Варвара Мацелла виготовляє ляльки-мотанки просто в одному з залів музею. Годі оминути вбрану у вишиванку жіночку, яка ще й багато цікавого оповідає:
– Ось уже 25 років роблю ляльки-мотанки з ниток і ганчір’я, що їх потім пеленаю та зав’язую вузликами. Часто роблю авторську сувенірну ляльку з обличчям, утім переважно беруся за оберіг, себто з хрестом на обличчі, аби в ляльку не вселився злий дух.
Вузликову ляльку-мотанку мати робить для доньки, дарує, аби та народила здорову дитину. Потому як на світ з’явиться нове життя, треба повернути ляльку тричі проти годинникової стрілки, мовлячи: «Відвернися злом, повернися добром» – і покласти в колиску, де дитинка спить. Ця лялька охоронятиме її сон. Натомість донька береже оберіг і дарує його вже своїм дітям. Отак лялька живе у цілих поколіннях…

«Сім’я і дім» гралася у ляльки в Національному музеї ім. Тараса Шевченка. Там триває виставка унікальних забавок.
НАША ВІДПОВІДЬ БАРБІ
– Софійка Ющенко побачила у нас простеньку ляльку-мотанку й випалила: «Тату, як я хотіла б мати таку ляльку!» – сміється заступник директора Музею народної архітектури та побуту України, що в Пирогові, Олексій Доля. – Зрозуміло, що в тої дитини безліч іграшок, утім їй захотілося мати саме народну. А це й не дивно, бо лише малечі властиво відрізнити справжнє і живе від мертвого й недоброго.
Тільки в народну іграшку закладено позитивну енергію, переконані вчені, які досліджують історію українських ляльок. Колись їх робили батьки для дітей, тому зрозуміло, що йдеться про добро, любов і тепло… Втім, навіть якщо ці вироби призначено не для рідні, то творити їх не до снаги недобрій, зі злом у серці людині…
Етнограф Доля тішиться з того, що цьогоріч виставка народної іграшки розмістилася аж у шести залах Національного музею:
– Це прекрасно! Ми організовуємо подібне восьмий рік, і я з упевненістю можу сказати, що в Україні більшає майстрів, та й ставлення до такого ремесла стає дедалі кращим. Мені не трапилася жодна дитина, яка, побачивши усе це, залишилася б незадоволеною чи байдужою. Діти хочуть мати іграшку з дерева, глини, тканини, соломи, рогози, пряжі, кукурудзиння чи сиру, а не китайську з базару, що її нав’язують самі батьки…
Придбати на виставці є що (до речі, коштує добро від п’яти-десяти гривень до навіть тисяч): від найпростішої ляльки-мотанки до сувенірної, інтер’єрної, театральної чи колекційної авторської. Себто, окрім ритуальних та ігрових ляльок народного зразка, представлено й ті, що їх виготовляють народні майстри і професійні художники. Маємо й багато дитячих витворів.
«УСІ ВЕЗУТЬ ДОДОМУ ПИВО, А Я – ГЛИНУ»
Годі відвести очі від краси та довершеності, що так і дихає далеччю віків й укотре наближає до традицій нашого народу. Пан Олексій показує чималі лялечки, які розписали художники. Вони вбрані в надзвичайно точно відтворені костюми з тканими крайками та плетеними постолами. І творить таке диво впродовж кількох місяців не один майстер...
– Загалом тут представлено вироби з усіх куточків України: Буковини, Полісся, Поділля, Полтавщини, Чернігівщини... Повіривши в те, що ці речі потрібні, майстри ще більше захопилися українською минувшиною. До речі, ці люди дуже люблять свою справу. Якось я заїхав до майстрині пані Олександри на Полтавщину, то було перед Різдвом, а вона сидить за столом і розмовляє з колядниками, що їх виробила руками. Ляльки – її життя, яке прожила самотиною, її діти. Недаремно майстриня каже, що усі жінки, повертаючись додому, несуть у торбі пиво чоловікам, а вона …глину.
Цією акцією ми хочемо вкотре привернути увагу до такого феномену, як народна іграшка, до тих, хто створює і пропагує її нині, хто небайдужий до традиційної культури, – каже мій гід. – Якщо дитина гратиметься такою іграшкою, повірте, вона забуде про агресію, жорстокість, ба навіть непослух…



Жанна Куява