Сюди йдуть і їдуть, щоб порятуватися. Від вроджених і набутих недуг, від велелюддя і самотності. І все – за якихось півківлометра від пам’ятника Богданові Хмельницькому, що у селі Гільча на Рівненщині. Там, справа від шляху зі Здолбунова на Остріг, – ця місцина, оповита міріадами легенд. А вказівник «Джерело святого Миколая» допомагає не заблукати.

...Прозоро-чиста, ця вода тихо сльозиться. Шепоче вічну притчу сторіч. Щомиті, щодня, щозими, щоліта... І в будь-яку пору біля золотобанної каплички, спустившись на кілька сходинок, віряни осіняють себе хресними знаменнями перед образом святого чудотворця Миколая. А відтак набирають у найнеймовірніший посуд (пластикові пляшки, бідони, відра) цілющу воду.
І цієї зимової днини кореспондент СіДу під склепінням святої печери, де пульсує джерело, мав нагоду поспілкуватися з кількома десятками «водочерпіїв». До речі, не лишень із України, а й з Білорусі та Польщі. І ні від кого жодного скептично-зневажливого ставлення до цілющої Н2О. Зазвичай, переконують, святомиколаївська вода зцілює від хвороб зору, слуху, шлунково-кишкового тракту, шкірних захворювань. Житомирянка Евеліна Остап’юк ставить у глухий кут корепондента, запитавши про свій вік. Коли бувалий у бувальцях автор цих рядків щось кволо теревенить про незбагненну жіночу красу, непідвладну часові, пані дарує усмішку: «А я ж уже три роки пенсіонерка за віком. І гляньте (натягши окуляри, щось не помічаю старечо-втомливих зморщок. – В.В.)... Щоранку п’ю склянку цієї води. І ані депресії, ані гнітючого настрою! Після душу протираю обличчя марлею, змоченою у водичці зі святого джерела». Евеліна відрекомендовує як свого нового чоловіка повновидого респектабельного Павла, який, певне, принаймні років на десять молодший за неї. Коли подружжя сідає у розкішну іномарку (не відаю, як її називають), чую чийсь ніби випадковий вигук: «Нема некрасивих жінок. А мало випитої води... із джерела святого Миколая». Зрештою, у цьому веселому спільному твердженні Василя та Евеліни, певне, теж крапелина істини.
«Це місце чудове, поетичне, – зізнавався Іван Нечуй-Левицький. – Ні один проїжджий і перехожий не минає цього місця». Тож закономірно, що цілющою водою потамовували спрагу князі Дмитро-Любарт та Василь-Костянтин, гетьман Зиновій-Богдан, геній Тарас Шевченко, коли мандрував Волинню та Поділлям. Хоча... На аналої вівтаря – російськомовний напис: «Возобновление и отделка грота произведены крестьянами-собственниками 20-ти волостей Острожскаго уезда въ память спасения жизни государя императора».
Тим часом кореспондент СіДу так і не почув однозначної розгадки цілющої сили святомиколаївського джерела у Гільчі. Заїжджий душпастир казав, що така потуга немислима без щиросердної молитви. А бабця чеського походження переконувала: та вода не проста, а громова, на ній знахарі варять свої зілля... Хай там як, а джерело святого чудотворця Миколая (надто на водохресні свята та 22 травня) стає своєрідним маяком для тисяч і тисяч тих, хто шукає пристанища в житейському морі. Адже, як мовила Олена Пчілка, мати Лесі Українки, там «погожа водиця, святая криниця


Віктор ВЕРБИЧ