«Сім'я і дім» продовжує серію репортажів із давніх українських фортець та замків. Тепер ви мандруватимете не просто так, а їхатимете, щоб доторкнутися до легенди…

З ОСТРОЗЬКИМ ПРИВИДОМ НА БРУДЕРШАФТ!
...Хмара січе снігом, як вправний косар у Петрівку... Білі-білі жнива... Біла-біла вежа. Кругла вежа, або Нова. Найзагадковіша в Острозькому замку. Розповідають, що саме такої ж сніжної днини троє сміливців наважилися шукати захований у ній скарб. Щойно лопати торкнулися віка дерев’яної скрині, безодня поглинула копачів. Відтоді щороку вони оживають і починають відкидати землю, аби вибратися з вічної пастки. Але перше проміння ранкового сонця зводить працю нанівець... Напевно, так і треба. Бо таємниці не розгадують за допомогою городника...

«ДИВИ, ЯКИЙ СОБАКА!.. НІ, КУМЕ, ТО ДРАКОН!»
– Острозьких легенд є близько семи десятків, – розповідає нам Світлана Позіховська, завідувач Музею книги, що у Луцькій вежі. Лише через неї ще якихось кілька сот років тому можна було потрапити до міста з півночі. Привида, який нібито вештається щоночі довкола мурів, пані Світлана називає «рідним». Ба навіть йому співчуває:
– Ось тут, зовсім поряд, на Красногірці, страчували людей. І якось кат настільки перейнявся муками сумління через загибель безневинної душі, що й собі вкоротив віку. Кажуть, і донині цей горопаха не знайшов спокою – щоночі блукає довкола вежі, вічно спокутуючи провину. Розповідають, що недалечко звідси була й чарівна криниця з живою водою, яка з’являлася лише раз на рік та виконувала будь-яке бажання. Але здобути водичку міг лише той, хто знав секретний час і таємне слово: за помилку платили життям...
«Рідним привидом» конкретно Острозького замку є мара Гальшки Острозької. Зі слів пані Позіховської її ходу рипучими сходами не раз чували працівники музею, які затримувалися допізна на роботі. Щоправда, ніхто не посивів од ляку, але Олександр Бондарчук (археолог) затявся розібратися з аномальними явищами. Довго-довго вичисляв чоловік незачинену кватирку, незамкнене вікно, шашіль у сходах і воду в системі опалення. Так і не вичислив, але, як каже його колега, додержав вірності своїм антимістичним міркуванням. Навіть попри те, що вхід до замку стереже справжнісінький дракон із мерзенною феодальною посмішкою. Бачили ми його. Шкіриться, ну й нехай: на те вона, та худобина, і потрібна, аби шкіритися. Як не крути, а охоронець замку!
(фото і підпис: Цей «іронічний» смок ХІV століття примандрував до Острога з Новомалинського замку. Яка саме потвора охороняла тутешню вежу, достеменно невідомо…

14 РОКІВ ПІД ЗАМКОМ У... ВЛАСНОГО ЧОЛОВІКА
Хоча надгробок Ганни-Луїзи Хоткевич у Дубно, дехто з острожан переконаний, що саме її привид не дає після опівночі спокою тим, хто має звичку працювати у музеї наднормово. Втім, найімовірніше, дух Острозького замку належить саме Гальшці, яку ще за життя сучасники охрестили «чорною княгинею».
На неї, найзаможнішу наречену тогочасної Європи, полювали у прямому сенсі найшляхетніші женихи ХVІ сторіччя. Донька Іллі Острозького та Беати Костелецької (до речі, вихованки самої королеви Бони, привид якої і досі сновигає у Кременці!), усупереч материній (і своїй) волі, у неповні 14 років одружується з Дмитром Сангушком, чиї війська штурмом оволоділи Острогом. Коли оголошеного поза законом Дмитра вбив один із претендентів на руку нещасної дівиці, польський король заочно видав юну вдову за стариганя Лукаша Гуршку. Пан Лукаш хоч і був старший за наречену на років сорок, але хвацько видер її у третього законного чоловіка князя Слуцького. Чотирнадцять років Гальшка-Ельжбета провела під арештом у власного чоловіка в одній із башт Шамотульського замку. Через жалобне вбрання, у якому їй лише раз на день дозволялося вийти на балкон вежі, її прозвали «чорною княгинею». Звільнилася вона з лабетів «синьої бороди» лише у 33 роки. Повернувшись на батьківщину, стала фундаторкою першого вишу на теренах Східної Європи – Острозької академії, заповівши їй усі статки: 16 тисяч грошей лічби литовської. Її сумний і драматичний образ відтворив за словесними описами сучасників польський живописець Ян Матейко. Але... портрет жертви середньовічних інтриг і великої меценатки якось не в’яжеться з розповідями про неспокійних духів, які частенько навідуються до Острозького замку.
(фото і підпис: Ніжна і світла Гальшка назавше змарніла за мурами «вежі чорної княгині» і залишилася бездітною

ПРИВИДИ КОНЬЯКУ НЕ ВЖИВАЮТЬ. САМОГОН, АВЕК ПЛІЗІР!
...Тут справді чути, надто увечері, рипіння сходів, наче від кроків, та й самі кроки. Є люди, які стверджують, що навіть бачили привида на нижніх поверхах. Кажуть, іноді не спрацьовує цифрова камера. Заввідділу охорони пам’яток Олександр Бондарчук розповідає, що у замкову криницю треба кидати копійки й загадувати бажання. Ці копійки збирають привиди, купують у місцевого населення самогон і ходять довкола замку, співаючи пісень. Їх, себто привидів, насправді востаннє бачили аж у роки громадянської війни.
– А я тільки чув, – зізнається літній вчений і розповідає про два випадки зіткнення з потойбічним. – Майже 30 років тому, коли щойно влаштувався на роботу, ми облаштовували виставку картин місцевої художниці Лідії Спаської. Працювали після опівночі. Добре пам’ятаю, що замкнув усі входи і виходи... Коли почув на сходах кроки, вхопив сокиру і помчав наверх: ну, думаю, уже все винесли! Але ж ні – двері замкнені, нікого нема! Мій брат тієї ночі працював поряд, усе чув, і наступного вечора, придбавши пляшку «Ізабели» (у хлопця саме був день народження. – О. С.), облаштувався на балконі вежі. Але привид не з’явився…
...У замкову криницю ми кинули кілька монеток – на чарку примарам. Щоразу загадували те саме бажання й прислухалися, чи не дзенькне щось на 14-метровій глибині. Не дзенькнуло. Кажуть, не розчищено і треба копати до самісінького дна. Можуть бути цікаві знахідки...

Острозький замок варто відвідати, аби
Побачити
роботи всесвітньовідомого скульптора, нашого земляка Томаша Сосновського, почесного академіка 24 мистецьких академій світу, який здобув найвищу нагороду Ватикану.
Почути
наживо усі драматичні, містичні й моторошні історії, що не увійшли до нашого подорожнього звіту.
Сфотографуватися
на тлі Круглої вежі, у якій примари й досі шукають примарні скарби.


Олександр СІНКЕВИЧ