Моя цукерочка завважки півкіло
Не вірю, що вже квітень. Не вірю, що це я поволеньки йду вулицею й переступаю калюжі обважнілими ногами. І зовсім не йму віри, що в мені, як у ляльці-матрьошці, сидить малятко, у кишечнику в якого вже утворилися… перші какунці… Ні, ну ви чули таке? Воно ще у моєму животі, а в нього уже… Гм...
Ось із такими емоціями я повертаюся від Галюсика з чергового огляду. Люблю її руки, такі по-ніжному материнські. І коли вона виконує маніпуляцію, яку подумки називаю «священним обрядом»: обережненько обмацує мого живота.
«Т-а-а-к, донечко, – сміються її вуста, тоді як очі лишаються серйозними. – Пояснюю, що я роблю: визначаю положення дитинки». Потому вона бере сантиметрову стрічку й виміряє висоту стоянню дна матки. Виявляється, у такий спосіб дізнаються про темпи росту моєї дитинки.
«Ох, ця матка», – сипле іскрами сміху мій Галюсик. Я вдягаюся за ширмою, і від почутого очі лізуть на лоба. Але цікавість бере гору й боязко бурмочу: «А що там з нею такого?» Моя гінеколог, схоже, чує нотки хвилювання у голосі, тому забігає за ширму, сідає поряд і, зазираючи в очі, каже: «Ну от, приміром, ти іноді, поклавши руку на черевну стінку, відчуваєш м’язові скорочення? А це твоя матка пробує власні сили, так тренується перед головним випробуванням. Загалом, щоб ти собі знала, матка дуже загадковий орган… Бач, привертає увагу до себе часто-густо тільки під час вагітності…».
Окрилена новими знаннями, у крамниці купую півкілограма цукерок. Дивлячись на вагу, де лежить жменя солодощів завбільшки з кулак дорослої людини, у мене раптом стискається серце. Це ж і моє маля зараз важить стільки само. Моя солоденька квітнева цукерочка…


Ната ТОРСЬКА