Серце, я тебе чую!

24 тиждень вагітності

Ну все, я вже навіть не повітряна кулька, що скоро вилетить у вікно, а важкий футбольний м’яч. Чоловік, дивлячись на мої «качині історії», себто повільні пересування квартирою, співчутливо каже: «То хай би воно вже, може, й народилося? Раніше сядемо – раніше вийдемо».

Я роблю гнівне лице, але насправді... вдячна йому за ці слова. Адже не раз буває, що коли вкрай втомлюся, то й сама думаю: хай би вже скоріше. Але цієї ж миті наказую собі замовкнути! Тому що у пам’яті відразу спливає епізод, коли кілька років тому моя вагітна далека родичка, приїхавши на гостину до тітки, впала просто серед вулиці. Почалися пологи... Народилася дівчинка. І хоч як лікарі намагалися врятували життя крихітці, всі спроби виявилися марними.

Я пригадую сіре обличчя Галинки, прозорі, з тонкими прожилками руки, і як вона тремтливими вустами оповідала вердикт лікарів: «Якщо дитинка народжується у 24 тижні, ймовірність, що вона виживе, дуже мала. Малятко не ненагромадило ще підшкірного жиру й відтак дуже швидко втрачає тепло. Переохолодження – головна причина гибелі діток у такому віці».

Незчулася, як по щоках уже котяться сльози, а мій розгублений чоловік добру хвилину метушиться довкола мене зі словами: «Ні-ні, зараз нам не треба народжуватися, хай уже потім». Мій мудрий коханий чоловік. Він усе зрозумів із виразу мого обличчя, бо цю історію я йому колись оповідала.

Натомість вкладає мене на диван, а сам припадає вухом до живота. Якийсь час сидимо тихо-тихо. За мить коханий підводить голову – в його очах бачу сльози: «Я чув, як у дитинки серденько б’ється» – і за хвилину засоромлено ховає обличчя у моїх долонях...


Ната ТОРСЬКА