30-й тиждень вагітності

Принцеса в капцях

Сьогодні йду по крамницях – збиратиму «вузлика» перед відповідальною зустріччю з малям. Третій триместр вагітності – це вам не жарти. Крихітка вже нагромадила достатню кількість «підшкірного» жиру, й передчасне народження не загрожує купою проблем. Але хай ліпше вчасно, ніж раніше.

Так, куплю якусь гарну-прегарну піжаму і якісь фантастично дорогі капці. Ну забаглося! Чоловіченько урочисто вручив кругленьку суму зі словами: «Ні в чому собі не відмовляйте». А мені хочеться, аби капці були неодмінно шкіряні, стильні, з крихітним натяком на каблучок. Радію як маленька й вибираю крамничку, де знаю напевне, що взуття якісне.

Краєчком ока помічаю у вітрині, яке я тепер ведмежа. До неможливості незграбне. То все вага, через яку рухи стають повільними, вайлуватими. Тепер мені для того, аби встати з ліжка, треба спершу перекотитися на бік. Мій лікар каже, що це дуже важливо, бо м’язи живота й так надто розтягнуті та ослаблені, оскільки матка збільшилася.

На душі радісно, тому в крамницю заходжу, широко всміхаючись. У мене – передчуття свята. А у моєї малечі – гикавка. І від того стає ще смішніше.
Але що це? Продавчині, тоненькі, як тростинки, стильні, пахучі й з макіяжем, якому можна тільки позаздрити, чомусь ігнорують мене. Вони барвистою зграйкою кинулися до чоловіка, який з маленькою дівчинкою, щойно переступив поріг.

Я тримаю в руках одного капця й раптом відчуваю, як жаль, всепоглинальний і темний, якоїсь миті переповнює мене так, що на долоні приземляються теплі великі сльозини. Втім, чого ще чекати від себе у цьому стані? Купувати й геть звідси. Та раптом розумію, що зовсім не можу нагнутися, аби його приміряти! Останнім часом мене взували чоловік, мама, сестра. Безпомічно озираюся довкола й на мить схрещую погляд із тим чоловіком. Біля нього та його доньки виструнчилися з сяючими личками й лискучими коробками панянки-продавчині. Він тільки мить дивиться на мене. Потім повільно підводиться і прямує у мій бік. Жодного слова не кажучи, бере з рук капця і, припавши на одне коліно, спокійно взуває мене… Його донька прибігає боса й зацінює мої взувачки: «Такі суперові! Як у принцеси!»

…Не знаю, що це було… А вертаючись додому, я сказала своєму притихлому в животику маляті: «Якщо ти хлопчик, то, будь ласка, вирости таким, як цей чоловік. А якщо дівчинка, то, змилуйся, не перетворися на «продавчиню»…


Ната ТОРСЬКА