Рости-рости, животику

32-й тиждень вагітності

Мені наснилося море... Шторм, хвилі здіймаються ледь не до неба, а потім з гуркотом падають мені до ніг... І ніби ненароком зачіпають мого живота.
«Я ж вагітна!» – погрожую кулаком хвилям і... прокидаюся.

...Від того, що в животі – рух! І не так собі, а справжнісіньке вовтузіння. Хіба тільки не чутно голосу мого маляти, яке мало б сказати приблизно такий текст: «Ґвалт, як мені тут тісно».
Сьогодні відчуваю втому від свого цікавого становища і, легенько погладжуючи живіт, кажу ще не народженому дитяткові: «Крихітко, може, роз’єднаймося?»

Ще б пак, до цієї пори мале розвернулося головою донизу й упирається ногами під ребра. І коли особливо активно починає штовхатися, мені направду болить під ребрами.
Тільки коли сідаю, все стає гаразд...

«Ти збираєшся йти на курси для майбутніх мам?» – запитав якогось вечора чоловік. Я витріщаюся на нього здивовано: «А що, природа не має наміру мені допомагати?» Він дивиться на мене із жалем, як жінка, що народила принаймні п’ятнадцятьох дітей, і розповідає історію про те, що я не маю бути дикункою. І мушу знати, як правильно дихати, як поводитися, як розслаблятися і так далі.
«Ну візьму щось почитати з собою», – кажу йому, наївна. Він знову дивиться на мене зі співчуттям.
«Знаєш, – зізнається нарешті після стількох років подружнього життя, – я колись бачив жінку, яка в мене на очах народжувала. І що помітив напевне, то це те, що читати їй хотілося тоді найменше...»

Я погоджуюся і починаю вмовляти свого малюка бути трішки спокійнішим. Кажуть, він уже вміє розрізняти світло й темряву, а надто – мамин голос, якому потім так охоче довіриться.


Ната ТОРСЬКА