Перша мандрівка до Країни знань – це завжди щемний і трішечки тривожний день у житті кожного. Адже маленькій людині ще невтямки, що ж воно таке – ота школа.
Психолог-практик Тетяна ФУРМАН переконана, що не тільки від учителів, а й від батьків залежить, з яким настроєм малюк ходитиме до альма-матер і з якими емоціями потім згадуватиме цей період у житті.
Сьогодні, напередодні Дня знань, команда СіДу згадує, як це було...

ЦЕНТР УСЕСВІТУ... ВІДМІНИЛИ
У перший клас я помандрувала без садочківської підготовки. Запам’ятався день напередодні, тобто 31 серпня. Спускаюся з гірки у дворі моєї багатоповерхівки, і раптом мозок тонкою розпеченою шпицею пронизує думка: «Це ж завтра я йду до ШКОЛИ!» Дорослі багато говорили про те, що це кінець СВОБОДІ. Але уявити, що ж воно, власне, таке, ота свобода, і що то означає втратити її, було годі. Чомусь тоді гадала, що мені менше дозволятимуть бачитися з мамою. Від такої надуманої «перспективи» під ложечкою починало гидко посмоктувати й на очі мимоволі наверталися сльози.
...Десь у середині вересня ЗМІСТ втрати свободи почав поволі прояснюватися. Кількість «не можна» збільшилася утричі. Не можна було спати досхочу. Бавитися ляльками, коли заманеться. Заснути серед дня, як утомишся. Але найгірше – не можна було спитати про те, що цікавить, тієї ж миті, коли виникала така потреба. Потрясіння вересня – щоб спитати, треба підняти руку! І не факт, що тебе вислухають... Страх запізнитися. Не знати відповіді на уроці. Не сподобатися вчительці. Бути осміяною ровесниками за неправильно виконане завдання. І це ще не весь перелік й досі пам’ятного «сумбуру першачка». У вересні чітким було відчуття падіння: ось досі ти була центром всесвіту, а тут р-р-раз – і тебе... відмінили.


Коментар психолога. Величезною помилкою батьків майбутніх першачків є те, що часто вони починають лякати малюка школою, мовляв, ось підеш на науку – там тебе приструнчать... А дитина передусім має зрозуміти, що у школі вона багато чому навчиться. З’являться нові друзі. Зрештою, це новий крок у житті. Й саме на цьому мають наголошувати батьки перед початком навчання.



А ДЕ Ж ХВІРТКА?
1 вересня 1986 року пам’ятаю так, ніби то було вчора. Передусім – це хвилювання в очікуванні чогось незвіданого. Підхопилася о п’ятій ранку, бо боялася проспати в такий відповідальний день! Нова форма, новий портфелик, величезний букет і... величезний страх. Я, малеча, яку за квітами й роздивитися важко, найбільше боялася опинитися серед незнайомих людей без... мами. Було неймовірно страшно, що загублюся й не знайду дороги додому. Врешті, перший у житті урок, де познайомилась із найкращою в світі вчителькою Ольгою Максимівною. Потім ми, малі школярі, помандрували додому. І якими ж були наші з подружкою розчарування та страх через те, що десь поділася... шкільна хвіртка! Напевно, через усі хвилювання ми просто забули, в який бік потрібно йти. Побродивши трохи вздовж огорожі, просто перелізли через неї. Як на те, це неподобство побачив директор і розповів моїй мамі-вчительці. Ну й влетіло ж нам удома! А потім, коли все з’ясувалося, ми ще довго потішалися з першовересневої пригоди...


Коментар психолога. Перші яскраві події, що відбуваються у житті кожної дитини, є своєрідним стресом, тому закарбовуються в пам’яті надовго. Малюкам тоді як ніколи потрібне спілкування з батьками й відчуття того, що їх люблять. Мами й тати мають зробити все для того, аби негативних вражень у першачка було якнайменше.


КОМПЛЕКСУВАВ ЧЕРЕЗ «ШЕСТИРІЧНІСТЬ»
Я був із тих дітей, які марили школою. Писати, читати вже вмів і пішов гризти граніт науки в неповні сім років. Звісно, нині, коли малюки йдуть до школи шестирічними – це норма. Але тоді мені видавалося, що я і найменший в класі, і, даруйте, найдурніший, і взагалі – страшно там. Тому перші враження від альма-матер – рівно-рівно сиджу за партою, збоку висить портфелик, у класі пахне осінніми квітами, а Оксана Іванівна розповідає про мир в усьому світі. Цілу першу чверть (так батьки переповідають) я страшенно комплексував через власну «шестирічність».


Коментар психолога. Шестирічки дуже відрізняються від семирічок, бо провідна діяльність у них різна. У шестирічок – ігрова, а в семирічок – навчальна. Тому й не дивно, що Юра відчував певний дискомфорт, адже сприйняття школи у нього було ще недостатньо сформоване і йому важко було адаптуватися.


КОЛИ ЗА НОРМУ БУЛО КРУТИТИ УЧНЯМ ВУХА...
Уперше поріг класу переступив із піднесенням. Адже вмів читати, писати, рахувати, нарешті став школярем та міг із погордою глипати на якихось там дитсадківських маміїв. Але не минуло й тижня, як мені закортіло пожбурити портфеля десь далеко і вдати з себе хворого. Аби не йти до класу, де ще вчора просто Сашко раптом перетворився на Сінкевича, «маленьку скАтІну» та «олімпійського коня» (першу вчительку чомусь доводила до сказу моя сорочка з зображенням емблеми московської олімпіади і вершників-жокеїв). Утім на образи з боку вчительки та однокласників можна було відповісти вперто-незадовільною поведінкою на уроках або кулаками на перервах. Найстрашнішим випробуванням виявився шкільний туалет, де справляти фізіологічні потреби доводилося разом з усіма і стежити, аби тебе не штовхнули чи навмисне не обпісяли туфлі... 1979-го, коли за норму було крутити учням вуха, роздавати запотиличники й відбивати пальці указкою, а поняття «шкільний психолог» існувало лише за залізною завісою, проблем у першачків було значно більше. Мені ж пощастило, що бабуся й дідусь, які жили на відстані кількох зупинок автобуса, любили онука ПРОСТО ТАК, незважаючи на оцінки в зошитах і записи червоним чорнилом у щоденнику.


Коментар психолога. Дуже великий вплив на дитину має спілкування з батьками, бо діти – то їхнє віддзеркалення. Очевидно, тато з мамою мало спілкувалися із хлопчиком, і він прийшов до школи без понять «можна» і «не можна», не знаючи правил життя в соціумі. Тому йому важко було адаптуватися у шкільному житті.


ГОЛОВНЕ – СНІДАНОК!
Моє першовересневе свято припало на 1968 рік. Навіть не пам’ятаю точно, яка тоді була погода, але пригадую, мене не лякало навіть те, що не вмів ще ні читати, ні рахувати. Знав, що вчителі мають цього навчити і зробити з сільського хлопчака неабиякого грамотія. У портфелі ніс мамин пакунок зі сніданком. Наука наукою, а дитина не має бути у школі голодною. Але де, коли і як спожити того сидора? Окремого приміщення для їдальні в школі не було, а снідати у класі на перерві було соромно. Всі думки зводилися до того, як вийти із ситуації, тож інші враження від першовересня явно поступалися гастрономічним. Зрештою, дорогою додому розпочав трапезу, поділившись із не менш голодним товаришем...


Коментар психолога. Хвилювання, тривожність, невпевненість притаманні всім першачкам. Тому багато залежить від того, як перша вчителька організує їхній побут та як уведе кожного в шкільний світ.


«НЕЧИТАЛЬНІ» СТРАХИ ПЕРЕМІГ... ФУТБОЛ!
Мій першовересень продзвенів 20 років тому. Дуже хотів до школи, тому що... грав щодня у футбол зі старшими хлопчаками, які гордо носили ймення «школярик». Тому я щонайшвидше мріяв до них приєднатися. Однак у дитячій душі бриніли й нотки побоювань – по складах умів читати, а ціле слово – зась! Одного разу читав ілюстровану абетку: «о + са», але, не подумавши як слід, поглянув на картинку поряд і ляпнув: «Бдзьола». Проте дитячий спортивний запал переміг усі нечитальні страхи. І першого вересня я, з нестримно-радісною посмішкою, без переднього зуба та з величезним букетом рожевих гладіолусів поринув у казковий світ коричневих шкільних костюмчиків та білих комірців...


Коментар психолога. Звісно, перше вересня – це завжди свято. І саме батьки мають потурбуватися про те, щоб у малюка був відповідний настрій. Святковий одяг, красивий букет, новий портфелик – усі ці приємні дрібнички відсунуть на другий план страх перед незвіданим.



Оксана ГОЛОВІЙ