Як приохотити дітей до читання? Чи маємо нині якісну дитячу літературу? Правильно те, що батьки, залюблені в радянське чтиво, пропонують його й нащадкам?.. На ці та інші запитання, які непокоять родини, де виростають діти, відповідає автор фантастично-пригодницького роману «Лісом, небом, водою» (претендує на найвищу премію в категорії «дитяча література» – імені Лесі Українки), літературознавець, професор Києво-Могилянської академії, головний редактор журналу для підлітків «Однокласник» Сергій Іванюк (літературний псевдонім – Сергій Оксеник).

– Сергію Семеновичу, ось уже багато років ви віддаєтеся роботі з дітьми, підлітками. Як гадаєте, чому нині маємо так мало маленьких читачиків?
– Підозрюю, що скоро й дорослі не цікавитимуться книжками, відтак література, як суперфеномен, може зникнути взагалі... Гадаю, вічна хвороба дитячої літератури – на совісті батьків, які не лише цензурують, що дітям купувати, а й за них вирішують, що їм читати. До того ж дорослі часто рівняються на власний дитячий читацький досвід... А позаяк діти залежні від батьків, то від них залежне й коло дитячого читання.
– Можливо, обставини так складаються через необізнаність татів і мам з сучасною дитячою літературою?
– Нині батьки мало цікавляться дитячою літературою (і це аксіоматично), бо вони не встигають читати дорослої. Знаю бабусь і дідусів, які, перш ніж щось запропонувати онукові, перечитують це самі. Але то одиниці. Хоча саме так мають чинити й батьки… Гадаю, важливо зрозуміти, що коли пишуть «література для дітей», то мається на увазі – «і для дітей». Термін «дитяча» не обмежує адресата, а розширює його. І як відомо, справжня дитяча література виходить за межі цієї аудиторії. Згадаймо хоча б пригодницьку дилогію для дітей Аксьонова: «Мій дідусь – пам’ятник» і «Скринька, в якій щось стукає» (1970–1972 рр.). Йдеться у ній про 13-річну радянську гімнастку Наталію Вертопрахову, яку атакувала буржуазна преса, відтак героїня втомлено відбивалася й казала: так, я готуюся до виснажливих змагань, до нових статків… і всіма успіхами завдячую тренерові Г. Н. Гумберту… Зрозуміло, що жарт про Гумберта не для дітей, але він не псує дитячої літератури, а робить її цікавішою для дорослих...
– Отже, нашим дітям варто читати радянську літературу?
– Насправді не так багато книжок й авторів, які пережили радянські часи, епоху соціального реалізму, зацікавили б наших дітей. Нещодавно я взявся читати онукові книжку, що її любив у дитинстві, – «Вітя Малєєв у школі і вдома» Носова. Вона знудила і його, і мене вже за двадцять хвилин…
– Натомість і вибір сучасного чтива куцуватий…
– Нині є цікава дитяча література. Це книжки Галини Малик про вуйка Йойя, Любка Дереша «Дивні дні Гані Грак», казки Зірки Мензатюк... Молодь пише прозу, що видно й з журналу «Однокласник», де ми публікуємо їхні роботи. Читати є що, втім непросто це придбати.
– Хіба не провина у цьому держави, якій годі похвалитися надмірною увагою до наших дітей?..
– Колись модними були гасла, що ними нібито розв’язували проблеми. Себто справи заміняли гаслами. Уся педагогічна концепція будувалася на феодальному принципі: виховання на зразках для наслідування. Себто авторам методичних праць ввижалося, що якщо вони створять образ, то діти почнуть його наслідувати, відтак переродяться, стануть кращими. Тому й виникали образи хлопчика, який «заклав» батька в НКВС, дівчинки Паші Ангеліної, що сіла за важелі трактора (при цьому ніхто не зважав, як це важко). Бракувало людей в авіації – придумали льотчика Чкалова… Втім ідея полягала не в тому, щоб читали книжку, а щоб стали схожими на взірець… Але то хоч щось, на противагу нинішньому, коли держава взагалі не дбає про дітей. І саме доля дитячої книжки це яскраво ілюструє (лише 2005-го року держава вперше виділила гроші на комплектацію бібліотек…).
– Себто колись дітям жилося ліпше?
– Ні, просто саме за дитячою літературою ми можемо визначити, чого держава чи суспільство хоче в майбутньому. В епоху позитивізму ХІХ століття дітей виховували свідомими українцями, наснаженими демократичними ідеалами. У 20-ті роки ХХ століття література розповідає про тільки позитивних дітей, і лишень 1929-го з’явилися негативні персонажі – діти куркулів, відтак інженерів-шкідників. У 30-х виховували на зразках для наслідування, у 50-х створювали навіть не етичні, а етикетні взірці, приміром, Донченко на кільканадцяти сторінках розповідає про розпорядок дня героя, себто вчить, як треба поводитися... В епоху соціального реалізму головною метою було законсервувати суспільство, аби діти були навіть не такими, як хотілося б, а такими, як є дорослі. Це аж ніяк не свідчило про зміни на краще майбутнє, що історичний розвиток і довів. Себто саме дитяча література демонструє інтенцію суспільства, якого майбутнього воно хоче...
– У чому ж проблема нас, дорослих?
– Часто ми не пояснюємо дітям, чому те чи інше рішення хибне, чому так чинити не можна... Ми виховуємо дітей такими, які нам зручні. Але хто сказав, що бути слухняними – чеснота?.. Гадаю, дорослі погані уже в тому, що вони нівечать те, що називають щасливим дитинством… Покажіть мені дитину, яка не хоче якнайшвидше вирости? Якби їм так було добре, чого б вони так рвалися з цього раю?..
– Сергію Семеновичу, на яких книжках виховувалися ви і ваші діти?
– Мене в дитинстві часто запитували: ти любиш читати? Це запитання для мене було дивним, щось на кшталт «Ти любиш їсти?..». «Хіба можна не читати?» – міркував я тоді. Втім ніхто не цікавився, що саме я читаю. У ліпшому разі запитували: «Ти про що любиш читати: про війну чи про кохання?». А от спитати, якої воно якості, вважали зайвим. Тож я хитаюся між песимізмом у долі літератури майбутнього та оптимізмом, хоча в радянські часи насаджувалася бодай мода на читання. Наразі інтернет, телевізор дає можливість відійти від книги… Втім, як на мене, аби добре читали... А щодо того, чим захоплювалися мої діти… Ми сім’єю любили твори Близнеця, Нестайка, Костецького, «Лісові казки» Оксани Іваненко та інших…


P.S. Редакція дякує київській книгарні «Є» за зустріч із Сергієм Іванюком.


ДО ТЕМИ
Зі слів українського дитячого письменника Анатолія Качана, за даними Книжкової палати України, з-поміж загального валу літератури дитяча становить: за назвами – 7, 7%, за тиражами – менш як 5%. Як правило, 60–65% – це перевидання казок та розмальовки. Із 1 500 українських видавництв лише 250 видають дитячу літературу, втім жодне не спеціалізується на випуску сучасної. Виняток – видавництво Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», у якому нещодавно побачив світ історичний роман Володимира Рутківського «Джури козака Швайки»…


Жанна Куява