...13 березня
Сьогодні я йду на концерт. Мама протестує, чоловік грізно зводить докупи брови.
А я однаково збираюся. Навіть ледве-ледве підмальовую очі. І поки вони обережно кидають у мій бік блискавки (ще б пак, я вже на 21 тижні вагітності! І це вам, дорогенькі, не булька з носа…), муркочу собі під ніс пісеньку. Навіть подумки їм відповідаю. Щось на кшталт: «Угу, сподіваєтеся зачинити мене в чотирьох стінах, як невільницю, а я – вільний, хоч і животатенький, птах. От!».
«Чому ти йдеш із подругою, а не з чоловіком?» – мама застосовує останній аргумент, сльози, але я не піддаюся. У мене теж не менш залізні аргументи: «Ма, я йду на грузинський балет... Ну от скажи мені, ким там милуватиметься мій чоловік?».
Спантеличені родичі дивляться, як я напинаю пальто. Коханий розгублено реанімовує поранене моєю зухвалістю чоловіче «я» аж біля ліфта. «Ну я ...грузинками милувався б», – каже він. Але я його майже не чую. Ми з малюком уже летимо.
...Під час концерту з моїм животом коїться таке-е-е-е! Я, малюче, знаю, що ти рухаєшся у мені поки ще так, як тобі заманеться. Але сьогодні – це щось! Здається, і вниз головою, і підстрибом... І наче гикавка на тебе напала. Я тримаю свого схвильованого живота й не можу втриматися від сміху. Це ж треба – тобі теж подобаються оці відчайдухи на сцені?!
...У дворі надибую на самотнє кошеня, що попискує і біжить за будь-чиїми ногами. Котяче дитятко... Бідне моє... Беру його на руки з твердим наміром оселити у власній квартирі. Цікаво, чоловік одразу нас витурить чи почекає до ранку?


Ната ТОРСЬКА