Почаїв
Невеличке містечко Почаїв, що зараз входить до складу Кременецького району Тернопільської області, добре знане в Україні (та і за її межами). Це місце релігійного паломництва.
І дійсно, коли попадаєш у ці краї, відчувається якась незвична енергетика землі. Не випадково тут народилося цілий ряд видатних людей. З цих країв походили славнозвісний Дмитро Байда-Вишневецький, засновник Запорізької Січі, добре знаний класик польської літератури Юліуш Словацький, один із найвизначніших українських прозаїків ХХ ст. Улас Самчук… Цей список можна продовжувати.
Коли ви їдете з Кременця до Почаєва, вас не можуть не вразити місцеві краєвиди. На рівнинних полях ніби зненацька виростають вкриті лісом мальовничі гори. Особливо вражає гора Божа. Це дійсно якийсь “енергетичний вихор”. Місцеві жителі кажуть, що коли з Божої гори йде хмара, то обов’язково буде дощ, і, навпаки, коли гора ясна - буде погода. А ще на Божій горі, майже на самому вершечку - диво дивнеє! - є джерело. Можете зачерпнути з нього холодної (і, кажуть, цілющої) води. А за кілька кілометрів звідси б’є джерело святої Анни. Тут цілорічно вода має однакову температуру - 4 градуси тепла. Можливо, Божа гора чи це джерело мали б стати основним місцем паломництва. Але, в силу різних, здавалось би чисто людських обставин “повезло” Почаєву.
Уже кінці ХУІІІ – ХІХ ст. для українців, поряд з Києвом, з його лаврою, монастирями й церквами, важливим місцем святості виступав Почаїв. Про це можна довідатися, наприклад, з творів Т.Шевченка, який дуже тонко вмів передавати народні релігійні уявлення. Ряд героїв його творів ідуть на прощу до Києва й Почаєва. Це бачимо в поемах „Слепая”, „Невольник” та „Петрусь”.
Десь тоді й витворилась своєрідна міфологія Почаївського монастиря, яку ви можете зараз почути в цій обителі чи прочитати в православних виданнях. Дуже поширеною є легенда, ніби цей монастир був заснований в 1240 р., коли ченці Києво-Печерського монастиря втікали від монголо-татар і осіли на Почаївській горі. До речі, подібні легенди розповідають й про інші монастирі. Вважалося престижним доводити своє походження від знаменитої київської обителі.
Насправді немає ніяких реальних свідчень, що Почаївський монастир існував з 1240 р. Ні тоді, ні пізніше про нього нема згадок у автентичних документах. Перша згадка про село Почаїв відноситься до 1450 р. Хоча заради справедливості варто відзначити, що на території Почаєва існувало давньоруське поселення. Спочатку село належало Кременецькому замку, а потім шляхтичам Гойським.
Можна зустріти думку, ніби перша історично задокументована згадка про Почаївський монастир відноситься до 1527 р. Насправді ж, цю згадку дуже проблематично вважати повідомленням про існування монастиря. Це грамота польського короля Сігізмунда І кременецькому старості Якову Монтовичу, в якій говориться, щоб він не втручався в справи почаївських землевласників Гойських і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків з людей, які привозять на продож продукти. Із цього документу ми можемо лише судити, що в той час у Почаєві існувала Успенська церква, а на її храмове свято в селі відбувалися торги.
Реальна історія Почаївського монастиря починається не раніше кінця ХУІ ст. Власниця Почаєва Анна Гойська, вдова луцького судді, 14 листопада 1597 р. фундувала тут монастир, надавши відповідну грамоту. Подарувала вона також монастирю 10 волок орної землі (понад 200 гектарів), сінокоси й ліси. На користь монастиря вона виділяла щорічно певну суму грошей і десяту частину збіжжя.
Відповідно легендарній традиції, 1597 р. за наказом Анни Гойської до Почаєва була перенесена ікона Богородиці, яка вважалася чудотворною. Перед нею ніби зцілився сліпонароджений брат Анни. Зараз ця ікона є головною святинею лаври. Наскільки ця легенда відповідає реаліям - судити складно. Принаймні, ніяких історичних документів про цю подію не збереглося. Швидше за все, вона по-своєму, на рівні міфологічному відобразила факт заснування монастиря.
Велику роль у становленні Почаївської обителі відіграв Іов Залізо (бл. 1550-1651 рр.). У 1582 р. він став ігуменом Дубнівського Чеснохресного монастиря, який знаходився під опікою князя Василя-Костянтина Острозького. На цьому становищі Іов перебував близько 20 років. Десь на початку ХУІІ ст. він покинув Дубно й оселився на Почаївській горі. Що було причиною цього, можна лише здогадуватися.
Маючи значний досвід монастирського управління, Іов зорганізував у Почаєві суспільножитній монастир, запровадивши в ньому статут чернечого життя Федора Студита. Йому довелося зустрітися з чималими труднощами. Після смерті Анни Гойської власником Почаєва став її внук Андрій Фирлей, який сповідував протестантизм. Між ним та чернецями Почаївської обителі виник конфлікт, що, швидше всього, мав майновий характер. Подібні конфлікти були доволі частими тоді. Адже монастирі виступали не просто релігійними осередками, а й прибутковими господарськими структурами.
Власне, конфлікт полягав у тому, що Фирелей послав свого слугу Григорія Козинського з воїнами в Почаївський монастир, щоб вони пограбували його. Нападники забрали ікону, а також церковні дорогоцінності - золото, срібло, коштовні камені, дорогий одяг. Зараз розповідають, ніби дружина Фирлея вчинила наругу над іконою Богородиці та іншими цінностями монастиря. Через це вона захворіла. А чоловік, перелякавшись, віддав ікону монастирю. Насправді ж Фирлей змушений був повернути пограбовані монастирські цінності через рішення Люблінського трибуналу.
Часто цей конфлікт між Філеєм та почаївськими черницями подається як конфлікт конфесійний: власник-протестант проти православних ченців. Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та чернецями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними за віровизнанням. Так, повстанські загони селян у 1648 р. розгромили Почаївський монастир, забравши собі його майно, худобу та хліб. У цій ситуації, як не парадоксально, захисником монастиря виступив князь Єремія Вишневецький, якого православні представляють як свого лютого ворога. У липні 1651 р. цей князь видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська.
Іову Залізо вдалося не лише вистояти в цих конфліктах, а й суттєво розбудувати монастир. Він знайшов багатих українських землевласників, які жертвували на обитель. Були це православні шляхетські родини Ушківських, Долинських, Куликовських, Жабокрицьких, Пузин, Малинських, Сташкевичів, Ясногірських та інших. Серед них варто виділити Федора і Єву Домашевських, власників села Бережці під Почаєвом, які зробили на монастир великі грошові пожертви. Завдяки їм на Почаївській горі була побудована в 1649 р. Троїцька церква, куди перенесли чудотворну ікону Богородиці.
До того ж часу відноситься початки формування почаївського борогодичого культу. Набуває поширення легенда, що маленьке джерельце на Почаївській горі - це залишок стопи Божої Матері. Того ж 1649 р. над цим джерельцем було споруджене укриття. У 1665 р. в львівській друкарні Тимофія Сльозки побачила світ робота Іоаникія Галятовського “Небо новоє з новими звіздами…” У ній зустрічаємо розповідь, ніби дуже давно, десь аж у середині ХІІІ ст. селянин Іван Босий побачив на Почаївській горі Богородицю, з під стопи якої почало текти невелике джерельце з чистою та цілющою водою.
Ще одним важливим моментом у формуванні культу Почаївської Богоматері стала легендарна оповідь про захист нею обителі від нападу турків у липні 1675 р. Згадно з цією оповіддю, Іов Залізо, який на той час уже помер і був канонізований, з’явився з Богородицею над Троїцькою церквою. Мати Божа вертала стріли й кулі, що турки пускали на монастир. Вражені нападники перелякалися й покинули Почаїв.
Ця легендарна подія знайшла відображення в піснях “Ой зійшла зоря вечоровая…”, “Пасли пастирі вівці на горі…” та інших зразках української релігійної народної лірики.
З часом з’явилися й інші легенди про Почаївську Божу Матір.
Важливим моментом зростання релігійного авторитету монастиря стала канонізація в 1659 р. київським митрополитом Діонісієм Балабаном Іова Залізо.
Отже, монастир отримав свого святого, сформувалися відповідні легенди про покровительство над монастирем Матері Божої. Він почав розглядатися як святе місце.
Однак це не значить, що ця обитель у ХУІІ ст. користувався особливою популярністю. Це був монастир “місцевого значення”. Таких на українських землях тоді було чимало. Принаймні, на Волині в той час існували набагато відоміші монастирі. Наприклад, знаменитий Дерманський монастир.
Популярним Почаївський монастир стає у ХУІІІ ст. І пов’язано було це із, здавалось би, досить прозаїчними речами. Десь на початку цього століття обитель перейшла до рук греко-католиків. Називаються різні дати цієї події - 1712 чи 1713 і 1721 рр. Найправдоподібнішою датою, очевидно, варто вважати останню.
Власниками монастиря стали ченці-василіани. Відбулося це 1739 р. Маючи уже значні традиції організації монастирського життя, вони швидко перетворили обитель не лише у потужний релігійний, а й фінансово-господарський та культурно-освітній осередок.
Монастир мав значні земельні володіння, тут було зорганізовано ряд майстерень. Уміле господарювання, а також пожертвування визначали фінансову могутність монастиря, який фактично взяв на себе функції банку, надаючи грошові позички.
При монастирі діяла школа (новіціат), в якій проходили підготовку ченці. Такі школи в Руській провінції, до складу якої входив Почаїв, існували лише тут і ще в одному монастирі. До послуг ченців та новіціїв була багата бібліотека.
Особливо відомою стала Почаївська друкарня, видання якої розходилися по всій Україні. Першою значною книгою, виданій у друкарні почаївських ченців-василіан, був “Служебник” 1735 р. Відомами друками стали збірник ораторської й повчальної прози “Народовіщаніє” (видання 1756, 1768, !778 рр.) та “Богогласник” (1790 р.), що містив вірші й пісні релігійного характеру. Показово, що ряд книг вийшло мовою, близької до розмовної українськоїю. Так, у “Богогласнику” абсолютна більшість творів, 214 одиниць, надруковані українською розмовною мовою або мовою церквонослов’янською в українській редакції.
Розквіт Почаївської монастирської друкарні припав на 1772-1795 рр. Саме тоді вийшло найбільше почаївських видань. Після того, як монастир опинився на території царської Росії, його видавнича діяльність згортається. Хоча друкарня й далі продовжувала функціонувати. За сто років свого існування в “уніатський період” тут було надруковано близько 200 книг (дехто вважає - близько 300). У даний час це був один із найбільших видавничих осередків України.
У другій половині ХУІІІ ст. споруджується архітектурний ансамбль Почаївського монастиря, який і сьогодні визначає обличчя цієї обителі. Здійснено це було за значної фінансової підтримки графа Миколи Потоцького. Існує легенда, ніби цей магнат одного разу хотів застрелити свого візника, що необережно перевернув його карету. Але візник звернувся з молитвою до Почаївської Богоматері. І пістолет, з якого стріляв магнат, дав осічку. Після цього, мовляв, Потоцький став шанувати цю святиню, став греко-католиком і виділив великі гроші для монастиря. Не важко побачити, що поява цієї легенди була визначена культом Почаївської Богородиці.
Та, схоже, жертвуючи гроші на монастир, Потоцький керувався й честолюбивими намірами. Адже ця чернеча обитель на той час був достатньо відома. Долучившись до її розбудови, Потоцький мав можливість прославитися. Не кажучи уже про те, що для людей того часу жертвування грошей на монастир розглядалася як богоугодна справа, що гарантувада людині прощення гріхів та спасіння. А Потоцький, як розповідають, був великим грішником.
Як би не було, але при фінансовій підтримці Потоцького в 1771-1783 рр. на місці старої Троїцької церкви, яка була розібрана, був споруджений Успенський собор за проектом Готфріда Гофмана. Ця велетенська споруда, яка піднімається над Почаєвською горою на висоту близько 60 метрів і гармонійно вписується в навколишнє середовище, є видатною пам’яткою пізнього барокко.
Також Потоцький виділив кошти на урочистості з приводу коронування ікони Почаївської Богоматері. Ця подія відбулася 8 вересня 1773 р. Тоді католицька церква з папою Климентом ХІУ, за згодою якого відбулося коронування, визнала святість і чудодійність цієї ікони.
Після того, як волинські землі, в т.ч. й Почаїв, опинилися в складі царської Росії, тут почався тиск і наступ на греко-католицьку церкву. Розроблялися також плани, як відібрати монастир у греко-католиків і передати його православним. Приводом для цього послужило польське повстання 1830-1831 рр. Почаївських ченців-василіан звинуватили в тому, що вони підтримали повстанців. Їх насильно виселили, а монастирські приміщення перейшли до православних. Бажаючи закріпити православ’я на західних форпостах імперії, синод Російської православної церкви 13 жовтня 1833 р. представив імператору Миколі І доповідь, у якій пропонувалося присвоїти Почаївському монастирю звання лаври і поставити її на четверте місце після існуючих трьох лавр. (До речі, саме в той час, коли Почаївський монастир належав греко-католикам, його почали іменувати лаврою). Цар утвердив цю доповідь. І Почаїв став офіційно вважатися одним із найбільших монастирських центрів Росії.
Високопоставлені особи імперії робили щедрі пожертви на монастир. Побували тут російські царі Микола І (1842 р.) та Олександр ІІ (1859 р.), які дали лаврі багаті дарунки. Постійним жертводавцем монастиря виступала графиня Антоніна Блудова, батько якої був високопоставленим імперським чиновником (у різні роки займав становища міністра внутрішніх справ, юстиції, голови Державної Ради та Ради Міністрів). Найбільш щедрі пожертви на монастир зробила фрейліна царського двору, графиня Анна Орлова-Чесменська. 1842 р. вона подарувала лаврі мистецьку срібну труну (раку) для мощів преподобного Іова вагою 147 фунтів, срібні лампади вагою 4 фунти, а в 1850 р. - срібний, густо позолочений кивот, що вартував близько семи з половиною тисяч карбованців. Після своєї смерті графиня заповідала на монастир 30 тисяч карбованців. На той час це була велетенська сума.
Не дивно, що відповідна політика царського уряду, щедрі пожертви представників імперської верхівки перетворили Почаїв у оплот російського православ’я на західноукраїнських землях.
У середині 40-их рр. Почаївську лавру відвідали видатні діячі українського національного відродження М.Костомаров й Т.Шевченко. Тоді тут ще зберігалося чимало “пережитків уніатства”. На це вказує Костомаров у “Автобіографії”, описуючи свою подорож до Почаєва.
Шевченко прибув до Почаєва, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, не пізніше 20 жовтня 1846 р. Принаймні, цим числом були датовані записи в його робочому альбомі деяких пісень, записаних у Почаєві. Шевченко мав зробити для Археографічної комісії малюнки Почаївської лаври - передусім її зовнішній та внутрішній вигляд, а також вигляд з тераси на околиці. Для Шевченка це не було складне завдання. Подібні роботи він неодноразово виконував. У Почаєві він намалював чотири акварелі, два ескізи й начерк олівцем. Незважаючи на те, що це ніби були “технічні роботи”, вони ще раз продемонстрували великий талант Шевченка, а також засвідчили, що наступив новий етап у його творчості як живописця. Почаїв, без сумніву, справив враження на Кобзаря. Це містечко й далі фігурує в ряді його творів.
На початку ХХ ст. тодішній Волинський архиєпископ Антоній Храповицький почав виношувати ідею будівництва на території лаври храму, який би був за архітектурою “російсько православним”. Він виявляв крайнє незадоволення архітектурою Успенського собору, навіть прилюдно кричав: “Не буду служити в католицькому храмі”, “Не можу службу правити лицем на захід”.
На місці колишнього палацу графа М.Потоцького був споруджений Троїцький собор. Це будівництво тривало п’ять років (1906-1911 рр.) і на нього були затрачені величезні на той час кошти - близько чверті мільйона карбованців. Даний храм був точною копією Троїцького собору Сергіївської лаври, що під Москвою. Він явно дисгармоніював з іншими будівлями Почаївської лаври. На це навіть вказували високопоставлені православні ієрархи.
Під час першої світової війни та війни громадянської лавра зазнала значної руйнації. Почаїв якраз опинився в прифронтовій смузі. В липні 1915 р. з монастиря найбільш цінні речі були вивезені на схід (до Житомира, Ніжина, Харкова тощо). 24 сеорпня цього року Почаїв зайняли австрійсько-німецькі війська. Завойовники не особливо церемонилися із почаївськими ченцями й святинями. Ченців арештували й вивезли до концентраційного табору в м.Васергени (Угорщина). В Успенському соборі почали служити католицькі меси, а Троїцький храм перетворили в місце демонстрації кінофільмів.
У травні 1916 р. Почаїв знову опинився руках росіян. До лаври почали повертатися її святині, а також ченці. Проте в 1919 р. вона знову зазнала жорстокої руйнації. Тоді місто захопили більшовики й пограбували монастир.
На початку вересня 1920 р. Волинь зайняли польські війська. Почаїв опинився в складі Польської держави. Тут була зорганізована автокефальна православна церква, яка в політичному плані мала пропольську, а в плані культурному - проросійську орієнтацію. Тим не менше, Волинь стала регіоном, де йшла активна боротьба за українізацію православної церкви. Не могла вона зачепити й Почаїв, який так і залишався осередком російщини.
На день преподобного Іова 28 серпня (10 вересня) 1933 р. в Почаєві відбулася грандіозна українська маніфестація (кількість її учасників сягала до 20 тис. чоловік), спрямована проти русифікаторської поведінки тодішнього глави Польської православної церкви, митрополита Діонісія. Перед закінченням богослужіння двоє юнаків повісили на дзвінниці довжелезного жовто-блакитного прапора. І як тільки він замайорів, на монастирському подвір’ї з’явилися чисельні українські прапори й транспоранти. Написи на транспорантах були переважно такого змісту - “Хочемо Української церкви”, “Хочемо тільки українського єпископату”, “Хочемо української богослужбової мови”, “Діонісію, геть до Москви”, “Почаївська лавра мусить бути українською” тощо.
Почаївське духовенство змушене було піти на поступки. Принаймні, проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою, цією ж мовою почав виходити журнал “Церква і народ”, позникали написи російською мовою. Проте це були, швидше, заходи косметичного характеру. В лаврі й далі продовжували домінувати русофіли.
Осередком русофільства Почаївська лавра залишалася й під час другої світової війни, і після неї.
За радянських часів, особливо в 60-их рр., було намагання закрити Почаївську лавру. Однак, певно, враховуючи високий рівень релігійності місцевого населення, влада не пішла на такий крок.
Як не парадоксально, але саме за радянських часів відбулася “тиха українізація” лаври. Саме через те, що релігійність українського населення, особливо в Західній Україні, була помітно вища, ніж російського, саме українці переважно поповнювали ряди православних священнослужителів та ченців. Не була тут виключенням і Почаївська лавра.
У роки незалежності України ця обитель цілком могла стати осередком українського православ’я. Буквально в перші дні створення Української православної церкви Київського патріархату керівництво лаври виявилося готовим підтримати цю конфесію. Однак сталося не так, як гадалося. Терміново прислані з Росії ченці виступили проти тодішнього настоятеля лаври, змусивши його покинути монастир.
Почаївська лавра так і залишилася осередком російського православ’я. Якщо ви зараз опинитеся в цьому монастирі, то з уст ченців часто почуєте російську мову. Цією ж мовою переважно друкується література в лаврі. В її книжкових крамницях повністю домінує російськомовна література, аудіо- та відеопродукція. І це в місті, яке абсолютно україномовне.
Історія Почаївської лаври - це історія нашої ментальної беалаберності. Ми маємо чудову святиню, яка зрощена працею наших предків. Сюди приїздять не лише з усієї України, але й з різних куточків світу. Навіть у сучасному глобалізованому світі вона вражає нас своєю величчю, красою. Поєднана з навколишньою природою, лавра творить дивну молитовну атмосферу. Проте, опинившись тут, ти з особливою силою починаєш розуміти фразу “на нашій не своїй землі”.

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”



Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”