Повчальна прогулянка

Дійові особи:
Тарас Шевченко, художник і поет.
Філіп Мнішек, власник Вишнівецького замку.
Анджей Мнішек, його син.
Тимко Падура, поет і співак.
Федір, візник.
Слуга.

Шевченко (оповідаючи). Життя - дорога. Мене завжди вабили мандри. Ще в дитинстві втікав із дому шукати залізні стовпи, що підпирають небо.
Візник. Т-п-п-р-у. Приїхали, пане! Занесу ваші речі до палацу. Вас там чекають.
Анджей. Дозвольте відрекомендуватися. Граф Анджей Мнішек.
Шевченко. Вільний художник Шевченко. Тарас.
Анджей. Малюватимете палац?
Шевченко. Хотілось би.
Анджей. Наш Вишнівець дуже мальовничий.
Шевченко. Я це помітив.
Анджей. Відпочивайте, через годину чекаю вас на вечерю.
Шевченко (розмірковуючи). Чого мене закинуло сюди - на край Російської імперії? Хотів бачити Почаїв, чув про нього багато.
Звучить пісня “Ой зійшла зоря вечоровая…” (в обробці М.Леонтовича). Чути стукіт у двері.
Слуга. Пана просять вечеряти.
Анджей. Як ви розмістилися? Чи все добре, пане Шевченко?
Шевченко. Дякую. Тільки… Знаєте, я - не пан.
Анджей. Хто ж тоді? Хлоп? Але ж хлоп сіє, жне, бабрається в гною… Топить недолю в чарці. А ви учень самого Брюлова! Митець.
Шевченко. Не будемо сперечатися.
Анджей. Так, давайте краще їсти.
Пауза. Чути, як дзенькає посуд, вилки.
Шевченко. Я бачив у коридорі вашого палацу старовинну картину - Марія Мнішек бере шлюб із Самозванцем. Він був простолюдином. І зіпсував панську кров.
Анджей. Чому зіпсував? Це була свіжа кров. Кров здібного, талановитого чоловіка. Якби він утвердився на московському престолі, наша історія була б іншою.
Шевченко. Хіба? Людей змінити важко. А історія залежить від них.
Анджей. Маю іншу думку. Історія нічого не варта без особистостей. Народ - як глина. А герої - то гончарі, котрі намагаються з неї щось виліпити.
Шевченко. Так, але якщо погана глина - нічого доброго не вийде.
Звучить спокійна мелодія.
Шевченко (оповідаючи). Вечеря скінчилася. Виходимо з палацу й опиняємось у парку. Тут відчувалась якась печать запустіння. Спускаємося вниз, до старої церковиці.
Анджей. Тут поховані Михайло Вишневецький та його дружина Раїна Могилянка.
Шевченко. Вони були хлопської віри.
Анджей. Так, але їхній син Єремія став римо-католиком.
Шевченко. Про Єремію досьогодні згадують недобрим словом на Україні.
Анджей. А що поганого він зробив? Залюднив пустки Лівобережжя. Закладав міста, села. Монастирі фундував. До речі, православні.
Шевченко. І садив козаків на палі.
Анджей. Так, садив! Бо прагнув порядку. Цивілізації! А не дикості. Знаєте, що зробили лотри Хмельницького, коли прийшли сюди? Пограбували православний (так - православний!) Почаївський монастир. І хто став на захист ченців? Католик Єремія Вишневецький!
Шевченко У кожного своя доля. І правда…
Анджей. Що робив доброго Хмельницький? Палив, нищив оселі. Привів на наші землі татар, які безжаласно грабували, брали ясир…
(Настає пауза)
Шевченко (оповідаючи). Я пішов у свою кімнату, влігся в ліжко й заснув сном праведника. Уранці, після сніданку, попросив у Анджея дозволу оглянути картини, що є в палаці. На них бачив набундючених князів, графів, їхніх тілистих дружин. Правда, одна картина дещо різнилася від інших. На ній чоловік у жупані тримав лука в руці. А на голові - оселедець. Майже козак.
Анджей. Це - Дмитро Вишневецький. Кажуть, він заклав Запорізьку Січ.
Шевченко. Незвично йому в такому товаристві…
Анджей. Чому ж?.. Хай по-різному, але всі Вишневецькі робили одну справу - несли культуру, цивілізацію на необжиті простори. Захищали слов’янський люд від диких орд.
Шевченко. Можливо. Тільки та цивілізація щось не дуже подобалась простолюду.
Анджей. Це й зрозуміло. Вона потребувала дисципліни.
Шевченко. Дисципліна добра для німців. А ми прагнемо волі - безмежної, як степ.
Анджей. Це і губить вас, русинів.
Шевченко. Нехай. Але краще мить побути вільними, ніж усе життя скніти в неволі.
Анджей. Це омана. Прагнення до волі обертається проти вас же самих. Ви не хочете мати над собою своїх урядників. Та рано чи пізно приходять чужинці й заганяють вас у ярмо.
Шевченко. Воно то так. Певно, наші урядники з поганого тіста зліплені. Урядувати добре не вміють, простого хлопа за ніщо мають. Все гребуть під себе. Та ще й сваряться між собою.
Анджей. Влада - річ непроста.
Шевченко. Гм, щось не хочеться зараз мені малювати. Краще пройдуся, подивлюся ваш Вишнівець.
Анджей. Навіщо ходити. Дам бричку. Гей, Федоре! Маєш завести пана туди, куди він захоче.
Візник. Куди їдемо, пане?
Шевченко. Не називай мене паном.
Візник. А як вас величати?
Шевченко. Зови просто Тарасом.
Візник. Добре. Ось і пан Падура просить іменувати себе Тимком. Так і величаю. Мені то що.
Шевченко. Хто цей пан?
Візник. Падура? Та він ніби й не зовсім пан. Як і ви, по-простому балакає. Навіть пісні простою мовою складає. Та все одно вони якісь панські, не наші.
Шевченко. А які ж наші?
Візник. Звісно, які. Ось, приміром, така…
Співає:
“Гиля-гиля, селезень,
Гиля-гиля, білокрилий,
Ох ти, мой милий чорнобривий…”
Шевченко. Добре, Федоре. А ще які вмієш?
Візник. Та багато. Ось таку:
“Ой, у саду, саду
Ходила кокошка,
Чорнявая, білявая
Дзюбатая трошки…”
Шевченко. Гарно. А пан Падура які пісні співає?
Візник. Не можу їх запам’ятати. Дивні вони. Але захочете - самі послухаєте. Вчора ввечері пан наказав привезти його з Крем’янця.
Шевченко. А пан у вас суворий?
Візник. Та ні. Зараз пани добріші, ніж у минулі часи.
Шевченко. А раніше які були?
Візник. Та які?.. Був для них хлоп бидлом. Хотіли продати - продавали. А могли й забити. Старі люди розповідають, що ще за часів Вишневецьких виклали біля палацу з каменю велику шахову дошку. А замість фігур ставили кріпаків. Той з панів, який виграва людину-фігуру, забирав її собі. Не раз після таких ігор матері плакали за дітьми, дівчата - за нареченими… Та знаєте, страшні не так пани, як підпанки. Трошки вивищиться над іншими - і думає, що вхопив Бога за бороду. Починає світом крутити, мудрувати…
(Чути цокіт копит).
Шевченко (оповідаючи). Ми їздили Вишнівцем, оглядали костели, церкви… Коли вже сонце стало високо - повернулися.
Анджей. Сьогодні маємо ще одного гостя - торбаніста Тимка Падуру.
Шевченко (оповідаючи). У їдальні сидів старий граф Філіп Мнішек, а біля нього якийсь пан. Певно, гість.
Анджей. Дозвольте познайомити вас: Тарас Шевченко, Тиміш Падура.
Падура. Радий зустрітися з вами. Читав ваші вірші. Гарно пишете. Тільки…
Шевченко. Що тільки?
Падура. Як би делікатніше сказати. Ви занадто упереджені щодо поляків.
Філіп Мнішек. Панове, негоже дискутувати на голодний шлунок. Давайте обідати. А ви, пане Падуро, сподіваюся, потішите нас своїм співом.
Падура. З охотою.
Співає:
“Не журися, мій хазяю,
Не за датком я іду;
От так сяду, заспіваю,
Відспіваю та й піду.

Старі замки мене знають,
Я діл давніх учу вас;
В моїх піснях воскресають
Змерлі люди, змерлий час.

З цілих спадків поісущих
Зістав тільки язик наш,
В ньому з гробів до живущих
Несу діїв отченаш.

Де апостола запросять,
Благословен буде дім!
Де могили заголосять,
Там спасіння блисне грім…

Скаже встати з мертвих часам
Всемогуща пісні власть:
З кайдан, мире, твоїм спасам
В руки вільні меч подасть.

Відчиніте замки брами,
Нехай піснь в нім загуде!..
Пожуриться співак з вами,
Пожуриться та й піде.

На далеке бездорожже,
Де пам’яток живе птах;
Де покоїть Запороже
Наших предків святий прах”.
Філіп Мнішек (плескаючи в долоні). Браво, пане Падуро, потішили нас! Тільки, як на мене, то ви занадто ідеалізуєте оте Запороже - кубло анархії та баламутства.
Падура. Не забувайте, ясновельможний графе, що воно охороняло Річ Посполиту від диких татарських орд, стало муром для християнського світу.
Філіп Мнішек. Хай навіть так. Але цей мур завалився. І разом завалив Річ Посполиту.
Падура. Якби не Хмельницький, усе було б інакше.
Філіп Мнішек. Не треба його демонізувати. Він був непоганим полководцем. І взагалі - чоловіком талановитим. Лише багато дбав про себе. Й не звертав уваги на інтереси суспільні. Інша річ - Єремія Вишневецький. То був справжній державний муж.
Шевченко. О так, і цей Єремія та його нащадки забавлялися тим, що грали своїми кріпаками в шахи. Заняття воістину достойне державних мужів.
Філіп Мнішек. Хто вам таке розповів?
Шевченко. Хіба це має значення? Люди…
Філіп Мнішек. До вашого відома, то все дурні хлопські байки. А загалом після такого обіду не гріх і відпочити. Тому дозвольте відкланятися.
Шевченко (оповідаючи). Мені ж відпочивати не хотілося. Спробую щось намалювати. У коридорі, цій картинній галереї, погляд мій упав на портрет Дмитра Вишневецького. Може, зобразити його на коні, серед козацької сіроми? Лінії лягали легко. Я захопився. Навіть не помітив, як до мене підійшов Федір.
Візник. Гарно, і кінь під козаком наче живий.
Шевченко. Що ти тут робиш?
Візник. Та нічого. Старий пан звали. Але вони ще спочивають. Ось і жду.
Шевченко. До речі, сьогодні слухав пісні Падури.
Візник. І як?
Шевченко. Мало в них душі, вогню…
Візник. Тоді приходьте ввечері до мене. Там буде кому заспівати. …Справжніх пісень.
Шевченко. А де тебе знайти?
Візник. Звісно, де. На конюшні.
Слуга. Федоре, тебе кличе ясновельможний граф.
Шевченко (оповідаючи). Час збігає швидко. Вже сонце збирається йти на спочинок.
Анджей. Гарний сьогодні вечір. Можна прогулятися.
Шевченко. Чом би й ні. Відведіть мене на конюшню.
Анджей. Навіщо це вам?
Шевченко. Федір обіцяв поспівати місцевих пісень.
Анджей. Не думаю, що йому сьогодні буде до співу.
Шевченко. Чому?
Анджей. Його покарають.
Шевченко. Покарають? За що?
(Долинає крик).
Анджей. Почалась екзекуція.
Шевченко. Що ви з ним робите?
Анджей. А що роблять з хлопами, коли хочуть покарати? Січуть різками.
Шевченко. Ви можете це припинити?
Анджей. Батько не дозволить. Він сьогодні дуже лихий на Федора.
Шевченко. Що ж той таке зробив?
Анджей. Розповів вам дурну байку про шахову дошку. А ви, в свою чергу, переповіли її за столом. Батько рознерувався, навіть не міг після обіду заснути.
Шевченко. Звідки ви знаєте, що це Федір мені розказав ту історію?
Анджей. А хто ж іще? Ми й так здогадалися. Тому викликали його, поговорили. Він у всьому й зізнався. Знаєте - хлопи рідко брешуть. У церкві їх повчають, що обманювати - великий гріх. І вони вірять у це.
Шевченко (оповідаючи). Вечір уже зіпсований. А вечеря псує ще більше. У їдальні знову те саме товариство, що й за обідом. Найбільше балакає старий граф. Він то розлого викладає свої міркування, то жартує, то повчає інших.
Філіп Мнішек. Що не кажіть, пане Падуро, а Запороже - далеко не те, з чого варто брати приклад. Хто туди йшов? Недисципліновані хлопи, які не хотіли коритися своєму пану. У кожного з них - своя хата з краю. …Сам п’ю, сам гуляю. З таким людом можна сотворити щось добре? Дисципліна - ось що потрібно нашому народу. На дисципліні тримається держава. Без неї вона - руїна.
Шевченко. А коли ця дисципліна несе біль, горе людям?
Філіп Мнішек. Той що. Треба стоїчно переносити труднощі. Лише де існує дисципліна, з’являються великі речі.
Шевченко. Сподіваюся, не матимете нічого проти, коли завтра поїду з паном Падурою до Крем’янця?
Анджей. Як? Ви ж хотіли ще помалювати.
Шевченко. Не знаю, чи це мені вдасться.
Філіп Мнішек. Бажаю гарної подорожі.
Шевченко (оповідаючи). Я пішов до своєї кімнати. Було прохолодно. У ній розпалили грубку. Погляд зупинився на малюнках, що зробив кілька годин тому. Схопив і кинув їх у вогонь. А потім спостерігав, як у полум’ї корчиться папір з намальованим на ньому Дмитром Вишневецьким. Уранці склав речі. Й з Падурою вирушив у кареті до Крем’янця.
Падура. Ви вперше у Вишнівці?
Шевченко. Я взагалі вперше в цих краях.
Падура. І як вам Волинь?
Шевченко. Тут люд якийсь малосильний, боязкий… І ці замки, про які ви співаєте, - то ознаки деспотизму й рабства. Їхні неприступні бастіони охороняли мучителів-магнатів від гніву хлопів. На моїй Україні - інакше. Там степ широкий і могили, начинені трупами козаків, які себе на поталу не давали і гинули за волю.
Падура. Але чому діти козацькі зараз у такій же неволі, як і волинські хлопи? Де минула козацька слава? А замки… Вони ж не лише магнатів охороняли. Були заборолом від диких степових орд.
Шевченко. Давайте, краще заспіваємо.
Шевченко й Падура співають:
“Ой у полі могила з вітром говорила:
“Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла!
Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла та ще й зеленіла!”
Шевченко (оповідаючи). Потім згадали інші пісні. Отак і минув час по дорозі до Крем’янця. А там я побачив мури величного костелу й будинки біля нього. Попросив зупинитися. “Не так давно тут був ліцей”, - сказав Падура. Ми йшли його коридорами, а Падура пригадував, що було в цій кімнаті, що в тій, які викладачі навчали їх. Тепер цього немає. Тепер тут залякані й смиренні семінаристи. Навіть не віриться, що кілька років тому із цих стін виходили освічені й горді люди. Падура оповідає про Тадея Чацького. Завдячуючи цьому чоловіку й з’явився ліцей у Крем’янці. О, якби ми мали таких ліцеїв десятки чи кілька десятків. А якби Немирич за часів Руїни заклав у нас два університети, може б і Руїна не була такою страшною. Може… Але Немирича убила козацька голота.
Падура. Мир праху твоєму, Чацький. Ти любив світ, людей, ніс їм вогонь просвіти. …Як Ісус Христос.
Шевченко (оповідаючи). За нашими спинами - мури ліцею. Ні, тепер семінарії, де навчають покори майбутніх православних батюшок. …Щоб ті так само навчали свою паству. І говорили їм, що гординя - це зло.
Падура. Пам’ятайте про Чацького.
Шевченко (оповідаючи). Це мені каже на прощання Падура. Я ж киваю головою…


Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”


Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”