Кралюк Петро

АРИСТОКРАТ ДУХУ
Арсен Річинський як мислитель і громадський діяч


Вступ

Більше п’ятидесяти років тому, 13 квітня 1956 р., в Казахстані, далеко від своєї батьківщини, помер Арсен Річинський. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області. І лише зараз його прах повернувся на рідну землю. Сталося це при допомозі урядових структур Казахстану. У 2006 р., якраз на Покрову (чим не символічно!), останки тіла А.Річинського перевезли до Тернополя.
Ці події випали з поля зору наших провідних засобів масової інформації. Чому так сталося - окреме питання. Можна дошукуватися причин цієї мовчанки. Проте факт залишається фактом. До речі, в Казахстані було трохи інакше. Інформація про перепоховання А.Річинського там була однією з головних новин у мас-медіа.
На жаль, ім’я А.Річинського й далі залишається маловідомим в Україні. Що вкрай несправедливо. Адже це був висококваліфікований лікар-спеціаліст й водночас філософ, релігієзнавець, культуролог, мистецтвознавець, церковний композитор, фольклорист тощо. Ця людина активно трудилася на громадській ниві, змагаючись за незалежну Українську державу й за незалежну православну українську церкву. За це А.Річинський і зазнав переслідувань та поклав своє життя. Здавалося, цього більше ніж досить, щоб достойно вшанувати пам’ять такої людини. Та українці дивні люди. Наш загал ладний, швидше, вшановувати більшовицьких манкуртів, ставити пам’ятники жуковим, катеринам другим та їже з ними, ніж віддавати належне справжнім українським патріотам.
А.Річинський зробив чимало для становлення незалежного українського православ’я. Він виступав одним із активних учасників руху за українізацію православної церкви на Волині в міжвоєнний період. Випустив ряд робіт, у яких намагався захищати автокефалію Української православної церкви. А його праця “Проблеми української релігійної свідомості”, яка містить чимало цікавих спостережень та думок, не втратила свого значення до сьогоднішнього дня. Навпаки, у наш час, коли постало питання створення в Україні незалежної помісної православної церкви, спадщина А.Річинського помітно актуалізується.
До неї почали все частіше звертатися. І в цьому плані було зроблено чимало науковою громадськістю. Так, 6-7 червня 1997 р. в м.Луцьку була проведена конференція “Українізація православ’я в Україні: стан і проблеми”, присвячена 70-літтю церковного з’їзду 1927 р., який виступив за українізацію православної церкви на Волині, а також 105-й річниці від народження керівника і організатора цього з’їзду А.Річинського [1]. Це був перший науковий форум всеукраїнського масштабу, де заговорили про А.Річинського. Про нього з’явилися публікації в періодичній пресі, всеукраїнській газеті “Час/Time” та волинському тижневику “Народна справа”. Автором цих публікацій виступав краєзнавець із Володимира-Волинського Л.Михальчук. Також побачили світ публікації про А.Річинського Н.Стоколос на сторінках науково-популярного журналу “Людина і світ” [2].
22 квітня 1998 р. в Кременці були проведені Перші Річинські читання. На них були присутні представники не лише з Кременеччини, а й з Києва, Тернополя, Володимира-Волинського, Луцька тощо. Наукові доповіді цих читань вийшли окремим збірником “Арсен Річинський - ідеолог українського православ’я”. На цих читаннях також відбулася прем’єра документальго фільму про А.Річинського. Тоді ж було порушено питання про присвоєння імені лікаря-вченого Арсена Річинського Кременецькому медичному училищу. 24 травня 1999 р. відповідну постанову прийняв Кабінет Міністрів. У 2000 р. в Кременці на базі медучилища відбулися Другі Річинські читання. На них презентували перевидання книги А.Річинського “Проблеми української релігійної свідомості”, що побачила світ у Тернополі. У 2002 р. знову ж таки в Кременці відбулися Треті Річинські читання. На стіні Кременецького медучилища була встановлена меморіальна дошка на честь цього лікаря-просвітника. Учасники читань побували також у Володимирі-Волинському, де довгий час працював А.Річинський. На будинку, де він жив, теж була встановлена пам’ятна дошка. До Третіх Річинських читань вийшло нове, вже третє видання книги “Проблеми української релігійної свідомості”. Матеріали читань були опубліковані в альманасі “Духовність - народові”. У вересні 2004 р. на базі Інституту філософії НАН України в м.Києві відбулися Четверті Річинські читання. Таким чином, географія читань розширилася. П’яті Річинські читання знову відбулися на базі Кременецького медучилища у листопаді 2006 р. Матеріали читань були надруковані в науковому збірнику “Арсен Річинський: видатний український громадський діяч і науковець-релігієзнавець”. У цьому збірнику вперше були опубліковані уривки з праці “Проблеми української релігійної свідомості”, котрі були вилучені польською цензурою при першому виданні книги в 1933 р. Треба сказати, що не лише перше видання цієї праці, а й друге та третє перевидання вийшли з цензурними купюрами [3].
Отже, можемо говорити, що ім’я А.Річинського повертається до українців. Незважаючи на те, що цей процес відбувається непросто, фактично без належної державної підтримки, переважно силами громадськості, все таки вже зроблено багато. Чимало зусиль для цього приклали науковці А.Колодний, А.Гудима, О.Саган, які опублікували ряд робіт, присвячених діяльності й творчій спадині А.Річнського [4], директор Кременецького училища П.Мазур, нині вже покійна дочка А.Річинського Людмила, краєзнавець Л.Михальчук, митрополит УАПЦ Мефодій та інші. Це вселяє надію, що А.Річинський буде оцінений належним чином, а його ім’я стане достатньо добре відоме українцям.

Діяльність А.Річинського в контексті історичних та культурних реалій Волині першої половини ХХ ст.

Життя А.Річинського не було простим [1]. Народився він 12 червня 1892 р. в с.Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії (зараз це село відноситься до Шумського району Тернопільської області). Батько його, Василь Федорович, належав до духовного стану, був православним священиком у цьому селі (з 1886 р. - псаломщиком, а з 1888 р. - священнослужителем). Мати звали Вірою Капітонівною.
На жаль, ми не маємо достаньої інформації про батьків А.Річинського. Із спогадів старожилів випливає, що це були добрі, привітні люди, які користувалися заслуженою пованою в Тетильківцях. До отця Василя селяни приходили за порадами. Розповідали, що він дуже гарно співав [2]. Очевидно, тут слід шукати інтерес А.Річинського до української церковної музики. У старшому віці він чимало уваги приділив її вивченню та популяризації.
Життя людини значною мірою визначається місцем її народження та дитячими роками. Місце народження, як правило, визначає початкове оточення людини, формує її ментальні риси. У дитинстві закладаються основи характеру та світогляду.
А.Річинський народився в південній частині Волині - краї, де існували сильні українську культурні традиції. Саме в цьому регіоні з’явилися перші переклади біблійних текстів розмовною українською мовою. Найбільш знаний серед них переклад - Пересопницьке євангеліє. Тут же був виданий перший повний корпус біблійних книг старослов’янською мовою - славнозвісна Острозька Біблія. У цьому ж регіоні виник перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Острозька академія [3]. На Волині, в друкарні Почаївської лаври, яка була однією з найбіільших друкарень України ХУІІІ ст., ще до появи “Енеїди” І.Котляревського друкувалися книги, мова який була наближена до розмовної української. Так, у Почаївському «Богогласнику», що містив вірші й пісні релігійного характеру, абсолютна більшість з них (214 одиниць) надрукована була українською розмовною мовою або мовою старослов’янською в українській редакції [4].
Незважаючи на посилену полонізацію й русифікацію, Волинь залишалася краєм з міцними українськими традиціями. Далеко невипадково південна Волинь у першій половині ХХ ст. дала нам таких яскравих представників української культури, як Улас Самчук, Борис Тен, Оксана Лятуринська. Вони були сучасниками і земляками А.Річинського.
Життя південноволинського села початку ХХ ст. чудо описав У.Самчук у своєму романі-трилогії “Волинь” [5]. Він же й вказував на потужний український потенціал цього краю. “Волинь, - зазначав письменник, - українізувала чужих прибульців без примусу, без політики, лишень силою культурної вищости її села. Волині не було змосковщено, її було лишень зведено до державности царської православієм і назвою Русь. Етнічна сила цього народу була така велика, що розчиняла в собі не лишень поляків, але й німців, у великій мірі чехів і самих московитів, які прибували сюди під виглядом всіляких релігійних сект. А коли прийшло до українізації самої Волині, тобто коли їй прийшлося міняти поняття Русь на поняття Україна, або краще Волинь на Україна, то сталося це либонь за одну ніч. Без національної школи, без просвіт і організацій, Волинь стає українською за духом і стилем від низу до верху, розбудовує свою грамотність, сливе на сто відсотків українізовує церкву включно з Почаєвом, мобілізує все населення до супротиву і війни…” [6]
Незважаючи на те, що православні священнослужителі мали нести ідеї “самодєржавія, православія, народності”, здійснювати русифікацію, на Волині вони змушені були рахуватися з потужною українською народною культурою й, здебільшого, прилучалися до неї. На це, зокрема, вказував професор Волинської духовної семінарії Филимон Кульчинський. “…Волинське духовенство, - писав він, - по природі своїй було українське. Було це стихійне українство, глибшої національної свідомості наші батьки не виявляли, українство в них, і в нас, їх дітях, виявлялось у тім, що ми говорили українською мовою, нашою рідною. Все життя священичих родин, родинно-побутове, як і волинського селянства, було суто українське… Міцно зберігались українські традиції - церковні і народні” [7].
З одного боку, таке життя волинського духовенства визначило інтерес А.Річинського до народної культури, що пізніше знайшло вияв у його працях та культурологічній діяльності. З іншого, вело до формування А.Річинського як національно свідомої людини. Треба також мати на увазі, що мала батьківщина А.Річинського, с.Тетильківці, знаходилася неподалік Кременця - важливого на той час культурного осередку південної Волині. Уже в 30-их рр. ХУІІ ст. тут при Богоявленському монастирі діяло православне братство. При ньому працювали школа й друкарня. В останній у 1638 р. побачила світ «Кременецька граматика», яка була переробленим учителями місцевої братської школи варіантом «Граматики» М.Смотрицького. З 1805 р до початку 30-их рр. ХІХ ст. в Кременці функціонувала Вища Волинська гімназія (з 1819 р. Кременецький ліцей). Цей навчальний заклад був не лише осередком польської культури. Він відіграв певну роль і в розвитку культури української. З ним була пов’язана діяльність деяких представників української школи в польській літературі. Цікаво відзначити, що один із засновників Вищої Волнської гімназії Гуго Коллонтай деякий час жив у рідному селі А.Річинського Тетильківцях. З 1836 р. в Кременці працювала православна семінарія [8].
Далеко не останню роль у житті А.Річинського відіграло те, що він народився в священницькій родині. Тодішнє парафіальне духовенство виконувало роль своєрідної інтелігенції, яка була наближена до простолюду і добре знала його проблеми. Водночас на селі священик належав до елітарної верстви. А його діти мали можливість отримати непогану освіту та зробити кар’єру (не обов’язково духовну).
Народження в священницькій родині, закономірно, породжувало в А.Річинського зацікавлення релігійним життям. І хоча А.Річинський вибрав світську кар’єру, він добре орієнтувався в питаннях церковної обрядовості та догматики. Особливою сферою його зацікавлень була церковна народна культура. Очевидно, інтерес до неї з’явився в А.Річинського ще в дитинстві, коли мав можливість безпосередньо знайомитися з нею. Не випадково церковну народну культуру він вважав одним із найважливіших складників церковного життя.
Початкову освіту А.Річинський здобув у своєму селі. Далі навчався в Клеванській духовній школі та Кременецькій гімназії. Проте, очевидно, за наполяганням батька, поступив до Житомирської духовної семінарії.
Житомир на той час був центром Волинської губернії. Тут було відносно активне культурне життя, існували певні культурні осередки. Одним із них було “Товариство дослідників Волині”. Його члени на лише видавали наукові збірники, а й приділяли чимало уваги просвітницькій роботі. На свої засідання вони запрошували й семінаристів.
Сама Житомирська духовна семінарія була досить великою. У ній навчалося близько 650 осіб. Революційні події 1905-1907 рр. зачепили і її вихованців. Є свідчення про те, що 26 січня 1907 р. в семінарії вибухнув бунт, для приборкання якого навіть довелося викликати солдатів [9]. Як свідчив сам А.Річинський у нарисі “До щастя, слави і свободи”, будучи семінаристом, він належав до таємного українського гуртка: “…раз чи два на місяць перекрадалися зимовими вечорами на житомирські передмістя на сходини підпільного українського гуртка шкільної молоді тільки для того, щоби з товариських рефератів знайомитися з рідною історією та літературою. Мусіли оглядатися на шкільне “начальство” і на поліцію…” [10].
Не виключено, що саме в Житомирі А.Річинський став предметно цікавитися питаннями української історії й літератури. Принаймні, його роботи (передусім “Проблеми української релігійної свідомості”) засвідчують великий інтерес до цих питань.
Після закінчення семінарії А.Річинський кілька місяців вчителював у церковно-приходській школі с.Сіднярки Луцького повіту. 1911 р поступив на медичний факультет Варшавського університету. У зв’язку з початком Першої світової війни змушений був евакуюватися й перевівся на навчання до Київського університету [11]. Судячи із власноручно нанисаної ним автобіографії в 1950 р., у травні 1915 р. А.Річинський закінчив медичний факультет і працював дільничим лікарем у с.Хроліно Ізяславського повіту (червень-вересень 1915 р.), с.Василівці Петрівського повіту Саратовської губернії (жовтень 1915 р. - червень 1916 р.), с.Попівці Рильського повіту Курської губернії (липень-вересень 1916 р.) та с.Вечірки Полтавської губернії (жовтень 1916 р. - січень 1917 р.). Весною 1917 р. здав державні іспити при Київському університеті й отримав посаду лікаря в Ізяславській повітовій лікарні, де й працював до березня 1920 р. [12]
Це були буремні часи. У Петербурзі було повалено самодержавство, утворений Тимчасовий уряд. У Києві виникла Центральна рада, яка взяла на себе представництво інтересів населення України й проголосила створення Української Народної Республіки. У цей час В.Річинський брав активну участь у громадському житті. У Ізяславі організовував концерти, вистави, займався видавничою діяльністю. Зокрема, редагував часопис “Нові дороги” [13]. За свідченням його дочки, Людмили Річинської, видавав журнал “Изаславльская дорога”, а також був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів, що існували в сусідньому м.Острозі [14].
У зазначений період на Волині активно відбувалася українізація суспільного й культурного життя. З’явилися школи з українською мовою викладання, україномовні видання, українська мова стала мовою державних структур. А.Річинський включився в цей процес. Проте, на жаль, українізація не отримала свого логічного завершення. Українська влада не зуміла утриматися. Волинь опинилася під владою більшовиків, а потім поляків. За умовами Ризького мирного договору 1921 р. між Росією та Польщею Волинь була поділена між цими двома державами.
Ізяслав опинився під владою більшовиків. Незадовго перед цією подією, весною 1920 р., А.Річинський виїхав у село Тростянець Луцького повіту, яке опинилося в складі Польщі. Тут він почав працюввати дільничим лікарем.. У автобіографії 1950 р. А.Річинський зазначає, що його на це нове місце праці, перевела польська влада [15]. У літературі можна зустріти думку: мовляв, його проукраїнська діяльність викликала невдоволення поляків, які захопили Волинь; тому він змушений був виїхати в село Тростянець Луцького повіту - туди, де його не знали.
Проте така думка нам видається малопереконливою. А.Річинський тоді ще не належав до активних громадських та політичних діячів. Його передусім сприймали як лікаря. І сумнівно, що тодішня польська влада, яка сама лише ставала на ноги, бачила в його особі ворога. Та й тодішнє польське керівництво відносно лояльно ставилося о українців,які були їхніми созниками в боротьбі з більшовиками. Очевидно, в автобіографії, написаній А.Річинським після перебування в радянських таборах, він спеціально зазначив, що його в Тростянець перевела польська влада. Тим самим ніби пояснював, чому не опинився в більшовицькій зоні окупації. Нам видається: А.Річинський свідомо покинув Ізяслав, щоб не жити під владою більшовиків. Він, будучи освіченою і вдумливою людиною, уже тоді розумів, чого можна чекати від такої влади. І серед двох бід, більшовицької й польської окупації, вирішив вибрати менше.
До 1922 р. А.Річинський працював у Тростянці, де він одружився з дочкою місцевого священика Павла Прокоповича Ніною. Проте його життя тут не було спокійним. На нього донесли й заарештували. Лише завдяки старанням дружини А.Річинського звільнили [16].
Переїхавши у квітні 1922 р. до м.Володимира-Волинського, А.Річинський став головним лікарем міської лікарні. На даній посаді був до серпня 1925 р. Цього ж 1925 р. А.Річинського заарештували, фактично звинувативши в активній проукраїнській діяльності. Проте довести якихось порушень законів з його боку не вдалося. Тому скоро звільнили.
Зрозуміло, носячи печать неблагонадійності, А.Річинському не було сенсу працювати на державній службі. Маючи відповідну освіту й досвід, він міг забезпечити себе й свою родину, займаючись приватною лікарською практикою. Вільнопрактикуючим лікарем А.Річинський працював до 1939 р. Високий фах і авторитет забезпечували йому велику кількість клієнтів й робили його відносно незалежним та фінансово самостійним. До речі, в міжвоєнний період у м.Володимирі-Волинському серед 17 практикуючих лікарів було лише двоє українців, включаючи й А.Річинського [17].
Його дочка, Людмила, писала:
“З розповідей Ніни Павлівни та сестри Мирослави кабінет Річинського викликав благодатне почуття у всіх, хто переступав його поріг. Під станою дві медичні шафи. На столі книги. У правому куті - ікони Спасителя і Пречистої із запаленою лампадою. На невеликій підставці, яка нагадувала аналой, справа Євангеліє, зліва ікона св. Пантелеймона. Під нею невеличкий килимок, де можна було стати на коліна і помолитися Цілитилеві. Оздобу кабінету вершила кольорова картина зустрічі Б.Хмельницького біля Золотих Воріт у Києві грудневого дня 1648 р. з нагоди звільнення України від польської шляхти і засилля католицизму. Через двері оглядово-маніпуляційна кімната.
Лагідний і водночас проникаючий погляд лікаря творив присутність беззастережної віри до себе.
Батько, як правило, виявляяв чудодійний хист харизматичного духовника. Проказуванням молитви та покладанням рук він не лише полегшував страждання хворих, але й, бувало, зцілював їх. Господню благодать відчував кожен, хто переступав поріг незвичного кабінету незвичного лікаря” [18].
Не виключено, що в цих словах є певна доля ідеалізації. Але про те, що люди високо цінували А.Річинського як лікаря, зустрічаємо в спогадах й інших осіб. Цілком природним видавалося й те, що в кабінеті лікаря А.Річинського знаходилася відповідна релігійна атрибутика. У даному випадку давали знати про себе відповідне релігійне виховання та глибока віра. А.Річинський вважав, що духовний настрій людини, її віра є надзвичайно важливими в житті. Тому, на його думку, лікування тіла має супроводжуватися лікуванням духовним.
Варто зазначити, що таке розуміння зцілення мало глибинні традиції як в українців, так і в інших народів. Ще Платон у діалозі “Хармід” веде мову про вмілих фракійських лікарів та їхнього вчителя Сальмоксія, які походили з нинішніх українських земель. Вони вважали, що перш ніж лікувати тіло, треба вилікувати душу [19].
А.Річинський, працюючи лікарем, не полишав активної громадської діяльності. Ще з 1924 р. видавав власним коштом “незалежний місячник українського церковного відродження” “На варті”. Протягом десяти років виходив цей часопис, назву якого щоправда А.Річинський в силу певних причин змушений був змінювати (інші назви - “Наше братство”, “Наша церква”). При цьому часописі А.Річинський організував власне видавництво, де видав розвідки, присвячені проблемам незалежної української православної церкви [20].
1925 р. А.Річинський уклав збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою “Всенародні співи в українській церкві”. Вона, за словами самого автора, мала полегшити “богослужіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою” [21]. З часом вийшли укладені ним збірники “Українська відправа вечірня та рання”, “Українські колядки”, “Скорбна мати” (збірка пісень з богогласника). Сам же А.Річинський дотримувався думки, що справжня релігійність виражається в народній церковній культі, важливим складником якої є музика. Зокрема, про це він писав у книзі “Проблеми української релігійної свідомості”.
А.Річинський брав участь в діяльності ряду українських громадських і політичних організацій. Був активістом Володимир-Волинської “Просвіти” та “Рідної хати”. Під його керівництвом у м.Володимирі-Волинському та на Волині були організовані структури молодіжної організації “Пласт”. При його ж допомозі дружина Ніна Павлівна організовувала філію “Союзу українок”. Брав А.Річинський участь і в кооперативному русі. Наприкінці 1929 р. він вступив до легальної організації “Українське Волинське об’єднання”. Приблизно в той час став членом підпільної Організації Українських Націоналістів [22]. Проте найголовнішою ділянкою громадської роботи А.Річинського була боротьба за українізацію православної церкви на Волині.
Активна громадська й політична діяльність А.Річинського якраз співпала з тим часом, коли в Польщі розпочалася т.з. політика “санації”, котра супроводжувалася наступом на український рух. Елементами цієї політики були т.з. пацифікація, тобто придушення протестів українського населення з допомогою каральних операцій, а також ревіндикація, коли з допомогою судів, поліції та військ творилося насильне відчудження на користь католиків православних храмів.
Дана політика зачепила й Православну церкву в Польщі. Ця конфесійна структура існувала як незалежна (автокефальна) церква з 1922 р., а канонічне визнання отримала від константинопольського патріарха в 1924 р. Переважаючу частину її вірних становили українці (70%). Помітний вітсоток серед них складали білоруси (28%). Проте в цій церкві, незважаючи на незначну кількість росіян, останні користувалися значним впливом. Річ у тім, що більшість її духовенства становили люди, виховані в російських семінаріях. Також деякі колишні білогрвардійські офіцери стали священнослужителями даної церкви.
У першій половині 20-их рр. керівництво церкви з певним співчуттям ставилося до українізації релігійного життя. Деяку роль у цьому плані відігравала й політика Польської держави, яка в той час відносно толерантно ставилася до української національної меншини. У 1921 р. керівництво Православної церкви в Польщі наказало волинському духовенству проголошувати проповіді народною мовою; було видано кілька богослужбових перекладів (1923-1925); дозволено українізацію богослужіння як взагалі, так і в окремих приходах (1921-1925); видано українські підручники для навчання в школах релігії (1925-1926). На високі церковні становища поряд з росіянами призначали й українців [23].
На початку 20-их рр. неабияку роль в українізації Православної церкви в Польщі відіграв Варшавський митрополит Юрій (Ярошевський). Він був рішучим прихильником автокефалії церкви й прагнув відгородити її від російських впливів. За це й поплатився життям. 7 лютого 1923 р. на нього здійснив успішний замах ректор Волинської духовної семінарії Смарагд (Павло Латишенко), застреливши його з револьвера. Митрополит Діонісій, який прийшов на його місце, був значно обережніший у діях [24].
Після 1926 р. ситуація помітно змінилася. Польські урядові кола, боячись наростання українського національного руху, почали підтримувати в Православній церкві російські шовіністичні елементи. У даному випадку здійснювалася стара імперська політика за принципом “розділяй та владарюй”. З православних церков почали вилучатися україномовні книжки. Їх місце зайняли російські видання, в т.ч. й календарі, де “старий стиль”, церковнослов’янська мова трактувалися як ознаки справжнього православ’я [25].
У такій ситуації А.Річинський та його однодумці вважали, що не повинні стояти осторонь загрозливих процесів, які відбувалися в церкві. З цією метою вони ініціювали скликання православного церковного з’їзду. 7 лютого 1927 р. А.Річинський від імені часопису “На варті” звернувся до глави Православної церкви в Польщі, Варшавського митрополита Діонісія з проханням “про уділення благословення на скликання у м.Луцьку Українського Православного Церковного з’їзду духовенства та мирян з участю в з’їзді Митрополита або кого-небудь з єпископів”. Діонісій спочатку мав намір дозволити цей з’їзд. Проте під тиском “Русского Народного Объединения” та інших російських організацій відмовився від цього. 26 лютого Синод церкви визнав майбутній з’їзд «у церковному відношенні недоцільним і непотрібним» і заборонив духовенству брати в ньому участь, погрожуючи канонічною відповідальністю” [26].
І все ж А.Річинський та його соратники не відмовився від своєї ідеї. 20 березня 1927 р. у Володимирі-Волинському був створений комітет, якому було доручено організаціну роботу з підготовки й проведення церковного з’їзду. Участь у його підготовці взяли українські громадські організації. Особливо помітну роль тут відіграла “Просвіта”. При її повітових управах створювалися церковні комітети, які розсилали відозви до населення, де роз’яснювали зміст і завдання майбутнього з’їзду. Сам А.Річинський приклав чимало зусиль для його організації, об’їздив майже всю Волинь, пропагуючи ідею цього зібрання.
Організаторам вдалося добитися дозволу від світської влади на проведення з’їзду, який назвали “З’їздом православних мирян-українців в церковних справах”. Проукраїнськи налаштованим священнослужителям відмовили від участі в ньому, не бажаючи наражати їх на репресії вищої церкковної ієрархії [27].
На з’їзд прибуло 565 делегатів з усіх повітів Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Участь у ньому взяло понад 200 гостей. Було також 8 українських послів Сейму та Сенату. Присутніми на з’їзді були Волинський віце-воєвода та Луцький міський староста [28].
Головою з’їзду обрали І.Власовського, але головні доповіді “Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення Польщі” та “Справа канонічного внутрішнього устрою Православної Церкви в Польщі” проголосив А.Річинський. Він також зробив співдоповідь “Задоволення релігійних потреб українського православного населення в справах Служби Божої”.
У доповіді про стан релігійного життя православного населення Польщі А.Річинський акцентував увагу на тому, що більшість православних вірних становлять українці, але церковна політика не задовольняє їхні потреби, а церковна ієрархія “покривдила передовсім найбільшу чисельно та найбагатшу ідейно національну групу українську”. Вона довела Волинську єпархію, яка з 1300 парафій церкви має аж 760, тобто більшість, до хаосу. Варшавська митрополія цілком свідомо компроментує священиків-українців, у чому зацікавлені польські урядовці. “Поліська… консисторія, - розповідав А.Річинський, - дійшла до того, що, перекидаючи священиків-українців по десять разів з парафії на парафію (за організацію українського церковного хору, або за участь в бібліотеці-читальні) загрожує їм від імені Поліського воєводи - виселенням за межі воєводства”. Повітові протоієреї стали бастіонами “істинно-руского духа. Вони розкидають чоловіконенависні летючки проти українців, де провокаційно прирівнюють нас до більшовиків і безбожників та паскудять, як тільки можуть “Просвіту”… Вони… навіть на сповіді вмовляють людям, що українська мова - то зовсім не мова, а базарний жаргон… Фабрикують фальшиві плебісцити за слов’янську мову богослуження…”
Сільські священики, які підтримали українізацію церкви, зазнають переслідування не лише з боку ієрархів, а й влади, яка в ряді випадків не бажає їм надавати польського громадянства. Навчання релігії в школах переважно проводиться російською мовою. При цьому більше часу затрачається на вивчення церковнослов’янської мови, а не на вивчення священної історії. Місіонерські комітети замість того, щоб вести боротьбу з невірством, ведуть боротьбу з українізацією. Офіційний орган Варшавської митрополії “Воскрестные чтения” не хоче визнавати Україну, вживаючи термін “Юг Россіи”. “Дійшло навіть до такого цинізму, - вказує А.Річинський, - що, навіть у зразковій церковній проповіді на євангельську тему, брутально називвається всіх “інородців” - неросіян - “грибами поганками”. Такі та інші факти русифікаторської діяльності церковної ієрархії наводив А.Річинський.
Він, вказавши на ці факти, вважав, що Православна церква в Польщі “починає служити інтересам переважно реакційної московської еміграції”, що, в свою чергу, здатне впливати на “церковний розклад на грунті соціальної боротьби, якщо нарід буде в духовенстві бачити тільки агентів реакції”. А це означає занесення в церковне життя “елементів боротьби - і національної, і класової” та загрозу “існуванню церкви”, що “в корені підриває релігію в народних масах”.
А.Річинський пропонував створити постійне колегіальне представництво - Виконавчий Центральний Комітет”, який “користувався би безумовним довір’ям народу”, а його накази “виконувалися надалі українським громадянством у порядку національної дисципліни” [29]. Він та його прихильники, які, щоправда на з’їзді були в меншості, навіть пропонували запросити єпископів Української автокефальної православної церкви з Києва для висвячення єпископів на західноукраїнські землі, утворити тут митрополію, незалежну від російського духовенства Православної церкви в Польщі [30]. Звідси, до речі, зрозумілий інтерес А.Річинського до проблем Української автокефальної православної церкви. Принаймні, на сторінках книги “Проблеми української релігійної свідомості”, деяких іних роботах він приділяє їй чимало уваги, а також намагається довести канонічність цієї церкви.
Хоча радикальна позиція А.Річинського не була підтримана, його обрали головою “Православно-Церковного Українського Виконавчого Комітету у Річі Посполитій Польській”, який був створений делегатами з’їзду.
Сам же з’їзд поставив наступні вимоги:
По-перше, відновити “засаду соборності”, котра трактувалася як “основна ознака Східної Церкви”. Ця теза про соборність була висунута й всіляко пропагувалася А.Річинським.
По-друге, “видання Св. Синодом ясного виконавчого розпорядку” щодо постанови про мову богослужання. Річ у тому, що керівництво Православної церкви в Польщі в 1924 р. дозволило проводити богослужання на народних мовах. Проте реалізувати цей дозвіл було дуже складно, оскільки чітко не регламентувалося, як його втілювати в життя.
По-третє, вимагалося відновлення “стародавніх українських церковних звичаїв та обрядів, скасованих російською духовною і царською владою”, а також “українізації внутрішнього діловодства Церкви”. У даному випадку тут теж чітко простежується рука А.Річинського. Думка, що в церковних звичаях, обрядах і мові знаходить вияв релігійність народу, є однією із засадничих думок його теорії.
По-четверте, ставилася вимога “обсадження трьох катедр на землях з переважаючою українською людністю єпископами-українцями, з правами правлячих архиреїв і членів Св. Синоду”.
Й, по-п’яте, пропонувалося реорганізувати “духовні Консисторії та повітові протоієрати, що були до цього часу розсадниками обрусительства”.
З’їзд зобов’язав делегатів, “все українське громадянство на місцях без ріжниці партій, подвоїти освідомлюючу працю серед людей у братствах та інших культурно-національних організаціях; розкривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за церкву, а за старі впливи серед нашого народу й прагне розростання штучно коштом малосвідомої частини нашого населення, затягуючи його до своєї братовбивчої роботи” [31].
З’їзд робив наголос на тому, що кожен народ має право створювати свою національну церкву: “…всі народи на землі покликані до царства Божого. Народів привілейованих християнство не знає, через те кожний народ, згідно із засадами Православної Східної Церкви та її церковно-історичною традицією, має право до виявлення свого релігійного життя в своєрідних національних формах, які не тільки не роз’єднують Христової громади, а ще й збагачують Вселенську Церкву своєю многобарвністю та своєрідним ароматом окремих національних культур і національних характерів” [32].
Після з’їзду А.Річинський призупинив випуск часопису “На варті” й розпочав друкувати журнал “Рідна Церква” як орган цього комітету. Проте йому вдалося лише два числа цього часопису [33].
Організатори з’їзду, в т.ч. А.Річинський, зробили чимало для пропаганди його рішень серед населення Волині. Сам же з’їзд викликав значний розголос й спричинив проведення подібних з’їздів у повітах. На повітових з’їздах іноді приймалися ще більш рішучі вимоги до ієрархів Православної церкви в Польщі, ніж на з’їзді в Луцьку.
Про з’їзд та його наслідки писала й російська преса в Польщі. Звісно, у вкрай негативному плані. З боку деяких російських кіл простежувалося намагання ускладнити стосунки митрополита Діонісія, який був росіянином, та лідерів руху за українізацію Православної церкви в Польщі.
Варшавська митрополія змушена була шукати шляхів розв’язання “української проблеми”. З одного боку, її керівництво виявило готовність піти на певні поступки українському рухові. Варшавський митрополит Діонісій 1 липня 1927 р. зустрівся з членами Українського Церковного Комітету, обраного на з’їзді. А.Річинського навіть ввели до складу Митрополичої Ради [34].
Проте це, швидше, було дипломатичною грою, яка мала на меті приспати діячів українського руху. Ніяких же реальних кроків у плані українізації церкви не робилося. Так, митрополит Діонісій ніби підтримував постанову Синоду від 3 вересня 1924 р. про можливість богослужіння національними мовами, однак його вимога про одностайне рішення парафіян щодо цього питання робила дану постанову практично неможливою для реалізації. Саме ця вимога стала причиною гострого конфлікту між А.Річинським та митрополитом. Будучи членом Митрополичої ради, А.Річинський у знак протесту 4 грудня 1928 р. оприлюднив заяву про вихід з її складу. Тоді ж він вирішив відновити часопис “На варті”, який характеризувався чіткою опозиційністю щодо вищої ієрархії Православної церкви в Польщі [35].
Конфлікт між митрополитом Діонісієм та А.Річинським не варто оцінювати однозначно. Діонісію як главі церкви доводилося рахуватися з різними силами. З одного боку, він розумів, що більшість парафіян його церкви є українцями і значна їхня частина була за те, щоб проводити богослужіння українською мовою. Однак незважаючи на відносно широку базу руху за україназацію церкви, він був недостатньо організованим, а українці далеко не завжди демонстрували високий рівень національної свідомості. З іншого боку, в Польщі існували сильні російські емігрантські осередки. Не маючи широкої соціальної бази, вони були добре організованими і володіли чималими фінансами. До того ж російські діячі мали підтримку з боку значної частини духовенства, представники якого, здебільшого, отримували освіту в семінаріях за часів Російської імперії й були налаштовані проросійськи. З цим всім Діонісію доводилося рахуватися. Так само як і з тиском польської влади. Остання все більше вбачала загрозу в існуванні українського національного руху, а боротьба за українізацію церкви виступала важливим його елементом.
В таких умовах Діонісію доводилося балансувати між українськими й антиукраїнськими силами. З одного боку, він декларував свою прихильність до українізації церковного життя. З іншого, робив кроки для того, щоб все це лишилося тільки на рівні декларації. В принципі, Діонісій як глава церкви міг би дещо зробити для українізації. Однак сумнівно, що він, як росіянин, цього хотів.
Певно, А.Річинський не міг не розуміти цього всього. На жаль, неорганізованість українського руху, його пасивність не давали можливості ефективно впливати на митрополита Діонісія та керівництво Православної церкви в Польщі. В таких умовах А.Річинському залишалося вдатися до радикальних кроків. Але це, швидше, був радикалізм від безсилля.
Синод же Православної церкви в Польщі своєю постановою за №14 від 15 квітня 1929 р. відлучив А.Річинського від церкви. Приводом для цього послужили доповідні записки проросійських священнослужителів, в яких говорилося, що ніби А.Річинський намовляв парафіян собору у Володимирі-Волинському вигукувати непристойні слова під час богослужінь та проповідей [36]. 28 квітня анафему А.Річинському виголосили у Володимир-Волинському соборі й інформацію про неї видрукували в пресі. Цікаво відзначити, що в цей день влада спеціально посилила охорону собору [37]. Це ще раз засвідчує, що вона діяла спільно з церковним керівництвом.
Для багатьох було зрозумілим, що А.Річинського відлучили від церкви не за якісь церковні блюзнірства, а за його активну позицію щодо українізації Православної церкви в Польщі. Так, у “Відкритому листі посла Івана Власовського до митрополита Варшавського і Волинського Діонісія” зазначалося, що А.Річинського відлучено від церкви як провідника українського церковного руху. На його захист виступили окремі особи, представники української інтелігенції, відбувалися збори на його підтримку. Хоча цю підтримку важко назвати дієвою. Сам А.Річинський з цього приводу в книзі “Проблеми української релігійної свідомості” писав наступне: “Непідготовленість нашої інтелігенції разила очі, коли після анатеми, киненої на автора, члени Українського Церковного Комітету, замість виразно і твердо зайняти самостійну - єдино достойну зрілої нації - позицію, задумувалися над тим, чи вони ще можуть “формально” раду радити вкупі зі своїм “виклятим” головою” [38]. Цікаво відзначити, що наведений уривок вилучили з книги польські цензори.
А.Річинський після накладеної на нього анафеми звернувся до церковного суду. Він ставив вимогу перевірити відомості про порушення ним церковних канонів. Призначена для розслідування комісія виправдала А.Річинського. Проте справа затягувалася й могла тривати дуже довго.
Об’єктивно справа з анафемою А.Річинському створювала для Православної церкви в Польщі чималу проблему, оскільки роз’єднала православних. Не виключено, що анафема стала добре продуманою провокацією, яка була здійснена при підтримці та санкції влади. Відлучення А.Річинського дивно співпало з наступом католиків на Православну церкву в Польші. Якраз у цей час на Волині й Західній Білорусії почала реалізовуватися неоунія. Суть її зводилася до того, щоб відколоти від Православної церкви частину її вірних і перевести на т.з. “східнослов’янський обряд”, підпорядкувавши католицькій ієрархії. Спостерігалися й інші факти тиску на Православну церкву.
В таких умовах А.Річинський вирішив піти на примирення з церковною ієрархією. 20 лютого 1930 р. він подав Синодові декларацію, в якій, зокрема, писав: “Успішна оборона прав і майна Православної церкви, особливо під час збільшеного тиску на неї з боку польського кліру, можлива тільки спільним зусиллям нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох випадках серед українського громадянства справа моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з’єднання наших оборонних церковно-народних сил. Без сумніву, ця справа буде порушена і на Церковному Соборі, хоч це може розбудити пристрасті у невідповідний момент. Отже, щоб не стояти на заваді у такий грізний час, та з огляду на заяву прем’єра Бартеля від 11 січня 1930 р. про те, що унормування правничого положення Православної Церкви в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації внутрішніх церковних відносин, бажаючи в міру сил і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії українського народу під Польщею була міцним заборолом проти його денаціоналізації, прошу Св. Синод, по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити свою постанову з 15 квітня 1929 р. ч.14 і прилучити мене знову до громади вірних. Щоб ця моя декларація зайвий раз вказала польському клірові, як до його зазіхань ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її опублікування” [39].
У цей непростий для нього час А.Річинський публікує чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Водночас випускає брошури на цю тему - “Походження єпископату. В зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви” (Володимир-Волинський, 1926), “Критичний розгляд постанови Св. Синоду про заборону Українського Церковного з’їзду” (Варшава, 1927), “Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі” (Варшава, 1927), “Два плебісцити на Волині в справі богослужбової мови” (Володимир, 1927), “Моя відповідь Св. Синодові Православної Церкви в Польщі” (1929).
У 1930 р. у Львові вийшла його брошура “До щастя, слави і свободи!” (про пластове виховання). З’явилися роботи, де він розглядав близькі до його фаху проблеми, - “Кілька уваг про біологічне значення світу”, “Єдність природи”, “Посмертні духи людей” [40]. Все це свідчить про різноманітні зацікавлення й воістинну енциклопедичні знання А.Річинського.
Тоді ж він починає писати працю “Проблеми української релігійної свідомості”. Вважається, що роботу над нею розпочав у 1929 р., а завершив у 1933 р. Це глибокий релігієзнавчий і водночас блискучий культурологічний твір. Перші чотири розділи цієї книжки були опубліковані в 1930-1931 рр. в “Літературно-науковому віснику” у Львові. У 1932 р. А.Річинський у Володимирі-Волинському друкує брошуру “На манівцях”, проблематика якої в багатьох моментах перекликалася з проблематикою книги.
У передмові до “Проблем української релігійної свідомості” А.Річинський так обгрунтував актуальність цього твору: “Книжка про релігійні справи в добі масового поширення атеїзму або зовсім не на часі, або дуже на часі. Аналіз українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас - явище привнесене, з народним світоглядом незгідне. Це - симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певності своїх сил і своєї гідності, віру в свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягує його на службу чужим божкам. Тоді надходить смерть народу” [41].
Фактично автор пропонував (хоча і не декларував це відкрито) свій варіант релігійно-національної ідеології для українців. Він справедливо вважав, що “у нас існує всього дві праці, які ширше трактують українську церковну справу. Але М.Грушевський (“З історії релігійної думки на Україні”) виступає скоріше з протестантських позицій, а В.Липинський (“Релігія і Церква в історії України”) - з католицьких (він боїться навіть торкатися церковних справ, залишаючи їх вирішувати самому духовенству). Обидві ці праці, при всій своїй безперечній цінності, не мають історичного розв’язання української релігійної проблеми в цілості та залишають без обговорення багато актуальних (навіть бойових) питань української церковної практики, важливих особливо для православних українців” [42].
Хоча А.Річинський пропонував православний погляд на цю проблему, він був далеким від церковного догматизму. Його погляд відзначається толерантністю, надзвичайно високою мірою терпимості як до християнських церков, так і до християнських традицій.
А.Річинський знаходився під певним впливом історіософських поглядів В.Липинського, які знайшли відображення в книзі «Листи до братів-хліборобів» На цю працю посилається автор книги “Проблеми української релігійної свідомості”. Так, наприклад, прослідковуються паралелі у міркуваннях В.Липинського й А.Річинського щодо значення питомої національної ідеології для життєдіяльності нації. Особливо помітний вплив В.Липинського, коли А.Річинський веде мову про “розірваність” України між Сходом і Заходом. Автор «Проблем української релігійної свідомості» пропонував свій оригінальний рецепт подолання такої розірваності - створення синтетичної релігійно-національної ідеології, яка б поєднала традиції Сходу й Заходу. “Автор прийшов до висновку, - пише він у передмові, - що тим річищем, тією головною напрямною українського релігійного життя є синтез великих релігійних культур Сходу і Заходу” [43].
Ще одним українським мислителем, який справив помітний вплив на А.Річинського, був Д.Чижевський. У 1931 р. Вийшла книга цього вченого «Нарис з історії філософії на Україні». Це булла перша праця, де давався систематичний виклад розвитку філософської думки на українських землях. А.Річинський посилався на цю працю. Зокрема, він використовував деякі характеристики Д.Чижевського щодо українського національного характеру, міркування про необхідність існування націй як складових різноманітного світу. Також А.Річинський використовував історико-філософську інформацію, яка містилася в «Нарисах…»
У роботі «Проблеми української релігійної свідомості» знаходимо посилання на твори та ідеї представників німецької класичної філософії, добре знання російської релігійної філософії. Зокрема, часто А.Річинський посилався на М.Бєрдяєва. Все це, зрештою, засвідчує високу філософську ерудицію автора.
Незважаючи на певні запозичення, можна говорити про оригінальність А.Річинського як мислителя. Загалом у книзі «Проблеми української релігійної свідомості» А.Річинський запропонував свою релігієзнавчо-філософську систему, де запозичені ідеї він використовував як «будівельний матеріал».
Книга була надрукована в Тернополі у 1933 р., хоча місцем видання вважався Володимир-Волинський. Як уже зазначалося, вийшла вона зі значними цензурними правками. Окрім того, автор був свідомий того, що не все йому вдалося зробити, як він хотів. Тому заначав, що в книзі є “побіжне витлумачення деяких питань, нерівномірне опрацювання окремих тем, повторення, аподиктичність деяких тверджень” [44]. Дійсно, можна відзначити певну несистемність викладу матеріалу, концентрацію уваги на деяких (далеко не завжди важливих) моментах, побіжний розгляд окремих важливих питань. Деякі розділи книги мають теоретичний характер, інші – практичну спрямованість. Але треба враховувати, що книга писалася не як скурпульозне дослідження кабінетного вченого, а як, радше, полемічний твір “на злобу дня”. Та й не завжди в А.Річинського, який мусив займатися лікарською практикою, знаходилися і час, і сили для наукової роботи.
Всього в книзі «Проблеми української релігійної свідомості» 8 розділів - “Свята Софія Київська”, де йдеться про виникнення Української Автокефальної Православної церкви; “Історичні й канонічні підстави української церковно-національної революції” (тут говориться про те, що виникнення УАПЦ мало не лише історичні, а й канонічні підстави); “Особливості української релігійної вдачі”, де переважно йшлося про становлення української релігійної свідомості; “Доба християнська” (у цьому розділі ведеться мова про розвиток української релігійної свідомості за християнських часів); “Особливості релігійного світогляду росіян” та “На хреснім шляху”, де говориться про відмінності релігійної вдачі українців і росіян; “Церква і націоналізм” та “Становище українського синтетичного ідеалізму” (у цих розділах йдеться про співвідношення релігійного та національного й пропонується ідея «українського синтетичного ідеалізму».
У праці “Проблеми української релігійної свідомості” А.Річинський часто вдається не лише до історичних екскурсів, а й до літературознавчих і мистецтвознавчих. На перший погляд здається, що такі екскурси не є оригінальними. Адже що може запропонувати людина, яка глибоко не вникла в предмет дослідження, а переважно користується напрацюваннями інших вчених? Дійсно, в книзі “Проблеми української релігійної свідомості” А.Річинський, звертаючись до історичних питань, посилається переважно не на джерела, а на монографії й статті істориків.
І все ж несправедливо звинувачувати А.Річинського як історика в неоригінальності. Візьмемо на себе сміливість сказати, що він не лише цікавий як дослідник минулого, але є занадто приникливим дослідником.
Звідки це? Треба враховувати, що А.Річинський був професіоналом у лікарській справі. Водночас над ним не тяжіли стереотипи професійних істориків. Усе це й давало йому змогу оригінально, “свіжо” глянути на деякі явища й процеси. Тут якраз маємо випадок, коли за справу береться дилетант, який є професіоналом у одній галузі, але робить відкриття в іншій, непрофесійній для нього сфері.
Незважаючи на значну часову відстань, а також на певні її недоліки, книга “Проблеми української релігійної свідомості” навіть сьогодні не втратила для українців своєї актуальності. А чимало авторитетних українських дослідників вважають, що це одна з кращих (якщо не найкраща) робота в українському релігієзнавстві. Варто відзначити ерудицію автора. Він вільно оперує не лише біблійними й специфічно релігійними та релігійно-філософськими текстами, а й демонструє знання творів філософської класики, української, російської, польської та чеської художньої літератур, а також наукових напрацювань у різних галузях знань.
Не останню роль у гуманітарних дослідженнях А.Річинського відігравали медичні знання. Вони допомагали йому (правда, це не відразу кидалося у вічі) осмислювати важливі проблеми. Поєднання медицини й філософствування хоча і не є чимось типовим для європейської культури, однак воно мало поширення в середньовічному мусульманському світі.
На жаль, книга “Проблеми української релігійної свідомості” у 1933 р. вийшла малим накладом. До того ж, коли на Волинь перийшла радянська влада, багато її примірників було знищено. На сьогодні видання 1933 р. є бібліографічною рідкістю. Закономірно, в таких умовах погляди А.Річинського на релігійні питання залишалися “терра інкогніта”. Лише перевидання книги в 2000 і 2002 рр. (до речі, теж невеликими накладами) дали можливість науковцям познайомитися з релігієзнавчою спадщиною А.Річинського.
У 1933 р., коли вийшла книга “Проблеми української релігійної свідомості”, А.Річинський став одним із організаторів грандіозної Почаївської маніфестації. 10 вересня до Почаєва прибуло близько 20 тис. чоловік. У цей день Волинська єпархія планувала відзначити 20-літній ювілей єпископства митрополита Діонісія. Закономірно, до лаври прибув сам митрополит. Ось як описує цю маніфестацію І.Огієнко:
«Перед закінченням Богослужби двоє юнаків повісили на величезній дзвіниці довжелезного українського жовто-блакитного прапора. І тільки прапор замаяв, як сотні інших українських прапорів та транспарантів замаяли скрізь на монастирському подвір’ї. Написи на транспарантах були головно такі: «Хочемо Української церкви!», «Хочемо тільки українського єпископату!», «Хочемо української богослужбової мови!», «Діонісій, геть до Москви!», «Почаївська лавра мусить бути українська!» і т. ін.
Ось вийшла процесія з мощами преподобного Іова. Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп’яли очі свої в написи, і читають їх… Тиша, порядок, побожність…
Але ось усе закінчилося. Духовенство веде «зі славою» митрополита і всіх єпископів до єпископського дому. Юнаки з прапорами й транспарантами стали по обох боках довгої дороги. І тільки митрополит Діонісій показався, як тисячі народу загукали: «Діонісію, геть у Москву!» А потім усі вигукували ті гасла, які були написані на їхніх прапорах. Поліція охороняла єпископат.
Митрополит Діонісій утратив притомність і духовенство на руках понесло його до архієрейського дому. А молодь не переставала вигукувати на всі голоси…» [45].
Потім у центрі Почаєва, неподалік лаври, розпочалося велелюдне віче, де обговорювалися питання українізації церкви. Участь у ньому взяли українські посли до польського сейму Степан Скрипник, Михайло Тележинський та Іван Головацький. Маніфестація, схоже, справила враження і на митрополита Діонісія, й на єпископат. Тому вони змушені були піти на певні поступки. Діонісій зрікся кафедри Волинського архипастирства. У 1934 р. волинським архієпископом призначили українця Олексія (Громадського) [46].
Звісно, діяльність А.Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він знаходився під пильним наглядом карально-репресивних органів. У його найближче оточення були заслані таємні співробітники поліції, які повідомляли про кожен крок А.Річинського. У переліку активістів ОУН по Володимир-Волинському повіту, складеному воєводським відділом безпеки у 1934 р., його ім’я стоїть на першому місці [47]. А.Річинського неодноразово затримували, побував він і у “славнозвісному” концтаборі Береза Картузька. Проте через відсутність складу злочину його змушені були випускати. Все таки міжвоєнна Польща хоч трохи була правовою державою.
Однак ув’язнення в Березі Картузькій було жахливим і мало чим поступалось таборам радянського ГУЛАГУ. Похресник А.Річинського, Ю.Паєвський, посилаючись на свідчення його дружини, писав: “Фактично він сидів там два рази. Перший раз його посадили туди в 1935 р. Не знаю, може це й не треба розповідати, але мені роз’яснила Ніна Павлівна, як та Береза Картузька для Річинського виглядала. Не було якогось спеціального суду, а просто - була постанова якогось там прокурора. На її основі людину садили на три місяці, але після трьох місяців могли знов продовжити ув’язнення ще на три, потім знов продовжити. Видно, воно так і було. Я й з інших джерел про таке дізнався.
Так ось Річинського тоді посадили. Ніна Павлівна кинулась їздити тоді до воєводи Луцького. Там якийсь був пан Філіжинський, який мав зв’язки з ним. І вона тоді все ж визволила Арсена Васильовича, хоч три місяці він відсидів. Кажуть, що там були жахливі умови. Річинський не був такий вже й худий мужик, але за три місяці він схуд в Березі Картузькій на 15 кг. Так Ніна Павлівна мені про нього розповідала” [48].
Другий раз в Березі Картузькій А.Річинський опинився в травні 1939 р. [49]. Вдалося йому визволитися лише у вересні, коли почалася Друга світова війна і на заході Польщу займали німецькі війська, а на сході - радянські. Польська охорона покинула тюрми і в’язні втікали з них. 16 вересня А.Річинський прибув до Володимира-Волинського. Проте на свободі він був недовго. Його скоро заарештували енкаведисти [50].
В принципі, цього треба було чекати. Радянські війська йшли сюди не для того, щоб визволяти трудове українське населення від влади “буржуазно-поміщицької Польщі”, як це змальовувала радянська пропаганда, а для того, щоб встановити жорстокий окупаційний режим. Існував таємний наказ керівника “наркомата внутрєнніх дєл” (НКВД) Л.Берії за №001223, в якому передбачався перелік осіб, які підлягали негайним арештам на “визволених” українських землях. Це:
1) члени всіх некомуністичних партій, в першу чергу ОУН, УНДО;
2) члени громадських організацій, в т.ч. “Просіти”, “Пласту”, “Сокола” тощо;
3) колишні працівники польських репресивних органів;
4) офіцери нерадянських збройних формувань;
5) добровольці всіх антирадянських армій;
6) біженці, політемігранти, реемігранти з минулих років;
7) працівники зарубіжних фірм на території західної України;
8) люди, що мали контакти із закордоном;
9) державні службовці від референта і вище;
10) працівники Червоного Хреста;
11) священики, члени та активісти церковних об’єднань усіх конфесій;
12) осадники, шляхтичі, комерсанти, банкіри, фабриканти, поміщики, куркулі, власники готелів, кінотеатрів, ресторанів;
13) активісти й функціонери буржуазних товариств, асоціацій, видавництв, редактори газет, журналів, також члени їхніх сімей [51].
Як бачимо, А.Річинський цілком підпадав під цей перелік. Основним звинуваченням для нього стала книга “Проблеми української релігійної свідомості”. Також в вину А.Річинському ставили громадську діяльність і зв’язки з Організацією Українських Націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 р. т.з. “особий совєт” при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А.Річинського на 10 років позбавлення волі.
Із кримінальної справи випливало, що А.Річинському ставилися наступні звинувачення:
“…1) Обвиняемый Речинский Арсений Васильевич, являясь руководителем и идеологом украинского автокефального движения на Волыни, в 1932-1933 годах написал и распространил в Польше, Германии, Канаде и других странах книгу “Проблеми української релігійної свідомості”. В указанной книге антисоветского содержания обвиняемый Речинский А.В., имея целью разжечь национальную вражду, злобно клевещет на русский и украинский народы.
2) В архивах изъяты протоколы правления Владимир-Волынского отделения националистического “Союза украинок” за № 35, 36, 83, 84, 106 и 107 с участием жены Речинского - Нины Павловны в качестве члена правления этого союза. Речинский Арсений Васильевич руководил хором “Союза украинок”…
3) В польских полицейских архивах обнаружен формуляр от 5 сентября 1935 года о Речинском Арсении Васильевиче, свидетельствующий о связях последнего с рядом украинских националистов из группы “ОУН” и украинскими националистическими организациями за границей: а) “Союзом украинских самостийников” в Виннипеге (Канада); “Украинской громадой” в Берлине; в) украинской библиотекой украиноведения при научном институте в Берлине; г) Украинской библиотекой имени Симона Петлюры в Париже; д) издательством “Тризуб” во Франции [52].
Також репресована була сім’я А.Річинського.- його дружина та дві дочки. Старшій Мирославі тоді було 15 років, а молодшій - всього 6 тижнів. Вони попали під другу хвилю депортації (13-14 квітня 1940 р.), яка здійснювалася із західноукраїнських земель в азіатську частину Російської Федерації й Казахстан. Загалом таких депортацій було чотири, в результаті яких було вивезено понад мільйон людей. Самі ж депортації відбувалися брутально, депортовані жили в жахливих умовах. Чимало з них померло від хвороб, виснаження. Не можна з жахом не читати спогадів Людмили Річинської про те, що їхній сім’ї довелося витерпіти на засланні. Залишається лише дивуватися, як їм вдалося вижити.
Щодо А.Річинського, то покарання він відбував у Уктлазі. Звідси переписувався з сім’єю. Навть посилав складені ним вірші, щоб розважити дітей. На жаль, вони не збереглися. У 1949 р. А.Річинського звільнили. Проте перед звільненням на нього напали кримінальники й завдали сім ножових ударів. Така “добра традиція” існувала в радянських таборах. Табірне начальство спеціально налаштовувало кримінальних злочинців проти політичних в’язнів. І коли останні мали звільнятися, на них нападали кримінальники й вбивали. А.Річинському вдалося вижити. Але влада не дала йому повернутися на батьківщину. Дозволили поселитися в Казахстані в м.Казалінськ, де він працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, А.Річинський знаходив час для наукової праці. У 1952-1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі “Здоровье Казахстана”.
Помер А.Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області [53].
А.Річинському не вдалося зреалізувати багато чого такого, що він хотів зробити. Ув’язнення “за Польщі” й довготривале ув’язнення “за совітів” не лише підірвали здоров’я, а й не давали нормально працювати. Можна лише уявити, скільки б ще міг зробити А.Річинський. Та навіть далеко не все з його творчої спадщини зібрано й осмислено.

Трактування А.Річинським проблем співвідношення національного та релігійного

Однією із центральних проблем головних друкованих праць А.Річинського було питання про роль національного моменту в релігійному житті, про співвідношення національного й релігійного. Розглядаючи погляди мислителя на вказану проблему, варто зазначити, що вони формувалися під впливом двох основних чинників. Перший чинник - православна релігійність А.Річинського, яка була закладена ще в дитинстві. Адже, як зазначалося, він виховувався в родині священника, закінчив духовну семінарію, брав активну участь у церковному житті. І це не могло не позначитися на його поглядах. А.Річинський завжди шанобливо ставився до релігійної традиції, неодноразово акцентуючи на цьому увагу. Проте не можна вбачати в його особі догматика-ортодокса, який сліпо, буквоїдськи дотримується канонів.
Тут приходимо до другого чинника - українського національного руху. Вище йшлося про те, що А.Річинський сформувався як національно свідома особистість і брав активну участь у діяльності різноманітних українських національно орієнтованих організацій. Тому він намагався знайти оптимальний синтез між національним та релігійним.
Такої глибини осмислення даної проблеми ми не знаходимо ні в М.Грушевського, ні в В.Липинського, ні в І.Оргієнка, ні в інших відомих українських теоретиків, які займалися цим питанням.
А.Річинський не погоджувався з думкою священнослужителів, передусім католицького віровизнання, “що національний рух, спрямований на забезпечення… “земних” інтересів народу, має відійти на другий план перед релігійною вірою, яка стремить до загального, вічного щастя”. На його думку, “такий погляд, послідовно розвинений, призводить до легковаження або й цілковитої негації національного моменту, як мирського, “суєтного”, що сміє відтягати побожного християнина від головної його мети - спасіння душі” [1].
Схоже, А.Річинський розумів “ненаціональну” позицію духовенства, яке ставило конфесійні інтереси вище національних, вважаючи, що національне має підпорядковуватися конфесійному.
Така позиція ним категорично не сприймалася. Він звертав увагу на ті процеси, які відбувалися в суспільному житті і які, на його думку, не варто ігнорувати. “Нині ж, - писав він у роботі “На манівцях”, - ми є свідками процесу, спрямованого до самовизначення нації не тільки в політичному, але ще більше в духовному відношенні”. Ігнорування ж цієї тенденції, яку А.Річинський вважав “природною”, веде до “своєрідного релігійного інтернаціоналу”. Проте такий “інтернаціонал” може існувати лише в теорії. На практиці маємо інакшу картину: християнство в своїх різновидах “засвоюється кожним народом інакше й набуває у кожного своєрідних національних прикмет; у свою чергу, воно впливає на формування національного характеру тих народів, які були довший час під його виховавчим впливом” [2].
Наведені міркування А.Річинського про співвідношення релігійного та національного отримали подальший розвиток у праці “Проблеми української релігійної свідомості”, зокрема, в УІІ розділі “Церква і націоналізм”. “Взаємовідносини Церкви і нації, - писав він, - загалом визначаються формулою: універсальний зміст релігії, виявлений Церквою, насправді природно виражається в конкретних національних формах. Інакше кажучи, всесвітня ідея християнізації людства на практиці шириться й висловлюється насамперед за допомогою живої мови, національної культури і звичаїів кожного народу” [3].
З цими міркуваннями А.Річинського важко не погодитися. Дійсно, та чи інша течія християнства, прийшовши до певного етносу, намагається адаптуватися. При цьому приймає деякі традиції, що існують серед цього народу. Таким чином відбувається “етнізація” чи “націоналізація” християнства. Реально християнство не може існувати в “чистому вигляді”, а в певній національній формі. А.Річинський вважав (і цілком справедливо), що ця національна форма чи не найбільше виявляється в обрядовій сфері. Тому саме на обрядову сферу він звертав велику увагу. У той же час ідеологічну, власне, догматичну сферу вважав “відносно чистою” від етнічних впливів.
Цікаво, що свої міркування про національну множинність людства й, відповідно, про множинність релігійних традицій А.Річинський обгрунтовував, посилаючись на біблійні тексти. Очевидно, це він робив свідомо, щоб надати авторитетності своїм поглядам у очах релігійних людей. Фактично ж мислитель намагався дати націоналістичну інтерпретацію Біблії. Така інтерпретація може прийматися чи не прийматися. Проте вона видається оригінальною.
А.Річинський писав: “Вже в Старому Заповіті знаходимо вказвки, що Бог не є ні одиницею, ані чимось однорідним. Бог один, але Він є многота і різнорідність” [4]. Цю єретичну для деяких ортодоксальних християн думку А.Річинський обгрунтовував, вказуючи на безліч “різноманітних форм і відмінків мінерального царства та органічного світу”. Вказував і на “роздвоєність людини”, використовуючи свої знання в медичній сфері. Проте, ймовірно, у даному випадку простежується вплив на А.Річинського Д.Чижевського, про що йшла мова вище. Так, у «Нарисах з історії філософії на Україні» цей учений писав: «Вже в органічному світі ми зустрічаємо таке багатство ріжних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя (не тільки органічне, а й людське – індивідуально-психічне та суспільне), яке б такої ріжноманітности форм та типів у собі не мало. …ця ріжноманітність органічних форм в природі зумовлює, робить можливою пишність і розкіш органічного життя, поскільки ріжноманітні типи, форми й породи – в боротьбі та співпраці між собою – жить ьчерез постійний обмін між собою матерії та сили. Так само і людське суспільство можливе лише тому, що є ріжноманітність і різнобарвність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипових індивідуумів» [5].
Проте А.Річинський, скориставшись даною ідеєю, розвивав її та поглиблював. Зокрема, вказував на “роздвоєність людини”, використовуючи свої знання в ме

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”