Ставлення Шевченка до російського православ’я

З приводу релігійних поглядів Шевченка написано чимало. Одні автори (наприклад, І.Огієнко, Є.Сверстюк, Д.Степовик та інші) намагаються представити його як глибоко віруючу людину, адепта православ’я. У той же час радянські літературознавці подавали Шевченка ледь як не атеїста. При чому й перші, і другі цитували Кобзаря, віднаходячи для себе “потрібні місця”.
Загалом тема “Шевченко й релігія” є дуже об’ємною й потребує спеціального монографічного дослідження. Ми хочемо зупинитися лише на одному її аспекті - ставленні Шевченка до російського православ’я.
Варто вказати, що радянські літературознавці часто цитували “антиправославні місця” в творах Шевченка. Але при цьому забували, що поет критикував не православ’я загалом, а конкретно Російську православну церкву, а також певні традиції, уявлення, що були пов’язані з нею.
Шевченко загалом схвально ставився до традиційної релігійності, вважаючи, що знущатися “з тих морально-релігійних перконань, які освячені віками і мільйонами людей нерозумно і злочинно” /1/. Для українців традиційно-релігійні погляди набули православного оформлення. Можна навіть говорити про існування специфічної православної традиції в Україні.
Очевидно, Шевченко це усвідомлював. У ряді своїх творів (поемах “Слепая”, “Невольник”, “Петрусь”, поемі та повісті “Наймичка”) він говорить про паломництво своїх героїв до святих місць України (Києва й Почаєва), про певні релігійні дії, пов’язані з цими місцями, виражаючи своє позитивне ставлення до них.
Шевченко непогано був ознайомлений як з православною обрядовістю, так і православною релігійною літературою. У тодішніх українських селах участь у православних богослужіннях була традиційно обов’язковою, а поняття “православний”, “християнин” виступали для селян як важливі елементи ідентифікації. Вони давали можливість їм відділити себе від “поляка-католика”, “жида” й “бусурманина”. Така релігійно-етнічна ідентифікація простежується в ряді творів поета, переважно тих, де мова йде про козаків та гайдамаків.
Окрім того, в дитинстві Шевченко наймитував у дяка П.Богорського, який посилав його замість себе читати Псалтир над померлими кріпаках. Також служив у кирилівського священика Г.Кошиці /2/.
З релігійними текстами, зокрема Псалтирем, поет знайомився, навчаючись у школі-дяківці. Щоправда, судячи із “Автобіографії”, повісті “Княгиня” й поеми “Гайдамаки”, ця наука не викликала в нього особливого захоплення. У епілозі “Гайдамаків” Шевченко говорить про щонедільне читання у нього вдома батьком Четьїв-Міней - збірника, що містили житія святих та повчання, які були укладені відповідно до кожного місяця року /3/. Знав грунтовно він і “Требник” Петра Могили /4/.
Судячи з листів, “Щоденника” та інших матеріалів, настільною книгою Шевченка часто виступала Біблія. Це обумовлювалося не лише відповідним православно-релігійним вихованням у дитинстві, а й також навчанням у Академії мистецтв, де слухачів орієнтували на використання сюжетів з біблійної історії. Певну роль тут могли відіграти впливи деяких його знайомих, для яких характерним був не лише високий рівень православної релігійності, а й своєрідний “бібліїзм”. “Бібліїзм” православного спрямування був притаманний і слов’янофілам, з котрими Шевченко активно спілкувався як у Росії, так і в Україні.
Проте ставлення Шевченка до Біблії не можна вважати канонічно православним. Незважаючи на його відносно часті звернення до біблійних сюжетів, він шукав там передусім поезію. “…я неравнодушен к библейской поэзии”, - констатував він у “Щоденнику” /5/. Про поетичну інтерпретацію Біблії засвідчують його переспіви окремих місць Псалтиря та Книг пророків. Як правило, ці твори вирвані з автентичного біблійного контексту, а при їхньому написанні переважно використовувалась поетична біблійна форма. У деяких випадках поет брав біблійні цитати як епіграф до своїх творів.
Все це разом узяте творило в свідомості Шевченка своєрідний православний український світ. У цьому світі відносно мирно з християнською символікою та віровченням продовжували жити дохристиянські звичаї й обряди. Водночас це українське православ’я мислилося як гуманне, добре й водночас естетичне. Воно в Шевченка протиставляється православ’ю російському.
Негативне ставлення демонстрував Шевченко щодо багатьох елементів тодішнього російсько-православного культу, розглядаючи їх як “ідолопоклонство”. У “Щоденнику” від 27 вересня 1857 р. зустрічаємо достатньо осмислені міркування письменника щодо цього. Він описує враження від одного з православних храмів Нижнього Новгорода: “Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворились и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратясь к нарисованнному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б… И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой” /6/.
Цей уривок не лише демонструє несприйняття поетом культу російського православ’я, небажання поклонятися “безобразым суздальским идолам”. Він важливий для розуміння концептуальних релігійних поглядів Шевченка. Для нього справжня релігія є релігія естетично витончена, поклоніння красі, пре-красному. Тут давалася взнаки естетичність української ментальності, яка надзвичайно сильна була виражена в Шевченка, а також те, що він був художником і мав розвинуте естетично-художнє бачення світу. Російське православ’я видавалося йому “грубим”, “неестетичним”. І ось цьому “ідолопоклонству” Шевченко протиставляє “природнє”, по-суті архаїчне розуміння релігійності - треба молитися не в “безобразному” храмі, а серед пре-красних об’єктів природи, що, власне, він і робить.
У Шевченкових творах знаходимо й інші місця, де вказується на “язичництво” та неестетичність російського православ’я. Схоже, в нього ці поняття здебільшого співпадали. У сатиричному вірші “Кума моя і я” він проводить шокуючу паралель між російським православ’ям та давньоєгипетським “язичництвом”:
“Кума моя і я
В Петрополіськім лабіринті
Блукали ми - і тьма, і тьма…
“Ходімо, куме, в піраміду,
Засвітим світоч”. І зайшли.
Єлей і миро принесли.
І чепурненький жрець Ізіди,
Чорнявенький і кавалер,
Соромненько длань свою простер,
І хор по манію лакея,
Чи то жерця: “Во Іудеї
Бисть цар Саул”. Потім хор
Ревнув з Бортнянського: “О скорбь,
О скорбь моя! О скорбь велика!” /7/.
Як бачимо, в даній поезії православний храм (очевидно, мається на увазі Петропавлівський собор) саркастично іменується пірамідою, а православний священик жрецем Ізіди.
Однак Шевченкове несприйняття російського православ’я обумовлювалося не лише його неестетичністю, а й моментами політичного характеру. У поемі “Кавказ” говориться, що завдяки російському православ’ю
“Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає…” /8/.
Шевченко також критично ставився до російського православного духовенства, навіть називав його представників “пьяними косматыми жрецами” /9/. Говорив про неестетичність їхньої поведінки “…пошел я к заутрене; …дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви” /10/. Письменник також вказував на невідповідність церковним канонам способу життя духовних осіб (вірші “Гімн черничий”, “Ой виострю товариша…”), висміював їхнє показне благочестя (епіграма “Умре муж велій в власяниці”).
Шевченко закликає ігнорувати російське православ’я, “візантійського Саваофа” як на рівні особистої поведінки (“Ликері”), так і на рівні суспільному (“Світе ясний…”). В останньому творі міститься заклик до антиклерикального бунту:
“…Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Я в л е н и м и піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати” /11/.
Аналізуючи ці слова, М.Драгоманов писав, що в даній поезії можна побачити “порив у поета почуття, середнього між тим, яке руководило анабаптистів-іконоборців ХУІ ст. і тим, яке почували ті деїсти часів Робеспієра, переробляючи католицькі церкви на храми бога-розума” /12/
Однак несприйняття як культових практик російського православ’я, так і інших його елементів не означало в Шевченка заперечення православної обрядовості. Вище вказувалося, що він схвально ставився до традиційної української релігійності, котра мала православно-християнське оформлення. Письменник позитивно оцінював ту форму православної обрядовості, яка знайшла закріплення в “Требнику” Петра Могили. У “Щоденнику” від 15 липня 1857 р. він протиставляє цей твір тогочасним російським требникам.
Ведучи мову про ставлення Шевченка до російського православ’я, варто хоча б побіжно зупинитися на його ставленні до старовірства. Ця течія, як відомо, мала російсько-православне коріння, хоча й була різко опозиційною до офіційної Російської православної церкви.
У “Щоденнику” від 16 липня 1857 р. Шевченко з іронією розповідає, як на засланні уральські козаки, в т.ч. їхні офіцери, прийняли його за старообрядського священика та мученика за віру: “Уральцы, увидев меня с широкою, как лопата, бородою, тотчас смекнули делом, что непременно мученик за веру, донесли тотчас же своему командиру, есаулу Чорторогову, а тот, не будучи дурак, зазвал меня в камыш да бац передо мною на колени.
- Благословите, говорит, батюшка, мы говорит, уже все знаем.
Я тоже, не будучи дурак, смекнул в чем дело, да и хватил самым раскольничьим крестным знаменем. Восхищенный есаул облобызал мою руку и вечером задал нам такую пирушку, какая нам и во сне не грезилась” /13/.
Шевченко говорить про обмеженість, “закостенілість” старообрядців, їхнє легковірство, яким користуються різноманітні пройдисвіти. Продовжуючи свою розповідь про пригоду із старообрядцями, він пише: “Чтобы не нажить себе хлопот с этими седыми беспримерными дураками, я поскорее оставил укрепление и уже аккуратно, каждую неделю два раза, брею себе бороду. Случись это глупое, смешное происшествие где-нибудь на берегах Урала, где были бы женщины, я не разделался так легко с этими изуверами. Весь фанатизм, вся эта мерзость гнездится в их распутных дочерях и женихах. В Уральске постоянно набит острог беглыми солдатами, их мнимыми пресвитерами. И несмотря на явные улики, они благовеют перед этими разбойниками и бродягами. И это не простые, а почетные, чиновные казачки. Непонятная закостенелость” /14/.
Принаймні, Шевченко не знаходив чогось позитивного у вірі старообрядців.
Загалом можна констатувати, що Шевченко негативно ставився як до Російської православної церкви, так і до російської православної традиції. Це чітко простежується у ряді його поетичних творів, а також “Щоденнику”. Шевченко звертав увагу на те, що російське православ’я служить самодержавству, є неестетичним, а в ряді моментів забобонним.

Література:
1. Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982. - С.78.
2. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К., 1994. - С.25-29.
3. Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. - К., 2003. - Т.1. - С.187.
4. Там само. - Т.5. - С.57.
5. Там само. - С.135.
6. Там само. - С.111.
7. Там само. - Т.2. - С.371.
8. Там само. - Т.1. - С.345.
9. Там само. - Т.5. - С.110.
10. Там само. - С.139.
11. Там само. - Т.2. - С.350.
12. Драгоманов М. Т.Шевченко в чужій хаті його імені // Світова велич Шевченка. - К., 1963. - Т.І. - С.282.
13. Шевченко Т.Г. Зібрання творів у шести томах. - Т.5. - С.57.
14. Там само. - С.58.

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”