Урок Уласа Самчука

Про смаки не сперечаються. Комусь можуть подобатись одні письменники, комусь – інші. Але є підстави вважати, що наймасштабнішим і, певно, найталановитішим українським прозаїком ХХ ст. був Улас Самчук. До того ж це письменник-філософ, який намагався нетрадиційно осмислювати українські реалії. Сам він предметно цікавився філософією, читав праці класиків філософської думки. Можливо, якби українці мали свою державу й розвинуті культурні інституції, У.Самчук став би не письменником, а професійним філософом.
На жаль і на біду для нині сущих українців його ім’я залишається невідомим чи маловідомим. Принаймні, жителі сучасної України набагато краще проінформовані про Миколу Островського та його роман ｫЯк гартувалася стальｻ, ніж про У.Самчука і його трилогію ｫВолиньｻ. Можливо, в декого виникне питання, чому автор ставить поряд ці дві, здавалось би, абсолютно різні постаті? Адже перший ніби герой громадянської війни, ｫпролетарський письменникｻ, твори якого всіляко пропагувалися й масово тиражувалися в Радянському Союзі. Зовсім інше У.Самчук. Співець селянства, український націоналіст…
Однак мало хто задумується над тим, що народилися ці письменники майже одночасно. М.Островський у кінці вересня 1904 р., У.Самчук – 20 лютого 1905 р. Часова відстань між цими датами не складає і півроку. І перший, і другий з села. Цікаво, що їхні села знаходилися майже поряд. Вілія М.Островського розташовувалася за якихось двадцять кілометрів від Дермані У.Самчука.
Формувалися ці письменники приблизно в однаковому селянському середовищі. Переживали однакові події – Першу світову війну, Лютневу й Жовтневу революції, громадянську війну, бачили владу царську, українську, більшовицьку, польську… Навіть основні їхні твори у дечому подібні. І ｫЯк гартувалася стальｻ, і ｫВолиньｻ – романи переважно автобіографічні, в яких описується той самий історичний час.
Варто задуматись над тим, чому творчість Миколи Островського, яка в багатьох моментах є українофобською, так добре відома в нас. У той час як творчість У.Самчука, котра дуже тонко передає ментальність, світовідчуття українців, для багатьох є ｫтерра інкогнітаｻ.
Навіть сьогодні, коли виповнилося 20 років з дня смерті У.Самчука, для українського читача залишається практично невідомим значний масив його творчості, передусім епічна трилогія ｫОстｻ, над якою він працював у останні роки свого життя. Не кажучи вже про цікаву публіцистику, автобіографічні твори тощо. До сьогодні не маємо видання повного зібрання творів У.Самчука. Правда, з’явилися вже його музеї і навіть пам’ятники. Хоча б коли запитали письменника, що для нього найважливіше, він би, певно, не задумуючись відповів: ｫКнигиｻ. У,Самчук чудово розумів: українці не мають свого повноцінного символічного світу, в ньому переважають чужі символи, елементи культури, які часто дезорієнтують українців, роблять їх безсилими, нездатними протистояти чужій етнічній та культурній експансії. Про це, власне, роман ｫВолиньｻ, який у певному сенсі є запереченням роману “Як гартувалася сталь”, котрий пропонував викривлене, фактично антиукраїнське бачення світу. До речі, вказані твори з’явилися майже одночасно.
У одному місці роману “Волинь” головний герой Володько, який є прототипом самого У.Самчука, слухає розмову дядьків у млині. Якийсь дядько ｫпочав оповідати про самий Дермань, про старовину… Казав він, що земля наша древня і люд тут з давен і давен проживає. Ще перед татарами були тут селища, та городи, та замки, де наші князі рядили, та воювали із ворогами…ｻ Далі дядько оповідає про князя Острозького, мається на увазі Василь-Костянтин Острозький, який відомий своєю культурно-просвітницькою діяльністю: ｫ…кажуть, князь той мудрий був, школи будував, монастирі заводив, книги друкував і, кажуть, то він ще чотириста літ перед цим, отой наш Дерманський монастир поставивｻ. ｫАле все то відійшло і все забулося, - констатував оповідач. – Мало у нас писалося, мало читалося, а все отак з уст в уста передавалося, а то, звісно, воно незаписане гинеｻ.
Важко сказати, чи чув малий Улас Самчук таку розмову дядьків у млині. Можливо, це авторський вимисел (хоча вимисел дуже правдоподібний). Автор устами ｫсвідомого дядькаｻ проводить думку: біда нашого народу в тому, що він не витворив свого бачення минулого, яке давало б йому можливість зорієнтуватися в складному світі сучасних реалій, заявити про себе й конкурувати з іншими народами. ｫБули у нас, – каже ｫсвідомий дядькоｻ, – і Сангушки, і Вишневецькі – роди великі і древні, але і ті полакомились на чужі охляпи… а народ наш отако самотужки жив і живе, та всі, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша! Не датись повинність наша, гнати від себе пасожерів! А ми мало дбаємо самі за себе, не вчимося, не цікавимося світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають, приходять лиш ті, що багатства наші збирають, ліси рубають, банки закладають, дохторами стають, інженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидієм, ліземо в землю, бабраємось в гною…ｻ.
Закономірно виникає питання, як це простий сільський хлопець, батьки якого не були вченими, прийшов до такого усвідомлення. Тут варто було б звернутися до біографії У.Самчука. Народився він, як зазначалося, в селі Дермань. Тут пройшло його дитинство. Коли йому було вісім років, батьки переїхали в село Тилявка, неподалік містечка Шумськ, оскільки тут могли відносно дешево придбати землю.
Дермань – не просто село. Це село унікальне. Тут здавен, ще зачасів князів Острозьких існував один із найбільших волинських монастирів – Свято-Троїцький. Із цим монастирем пов’язана підготовка і друк відомої Острозької Біблії. На початку ХУІІ ст. в Дермані працювало ряд видатних діячів української культури. Культурно-релігійні традиції, започатковані в той час, зберігалися в селі протягом віків. Звісно, велику роль відіграв монастир, школи, що існували при ньому.
У радянські часи, бажаючи знищити історичну пам’ять та традиції цього села, комуністичні зверхники, не лише позакривали церкви, поселили тут “нових людей”, а й переіменували село. Дермань став Устенським (від назви річечки Устя, яка бере початок у цьому селі).
Уже ці факти свідчать: у Дермані існувало потужне культурне поле, яке так чи інакше мусило зачепити У.Самчука.
Щодо Тилявки, куди переїхали батьки майбутнього письменника, то це село поступалося Дермані в плані культурному. Проте… Якщо ви попадете в Тилявку, будете вражені місцевими краєвидами й відчуєте (мусите відчути!) невловимий дух давнини й глибинної закоріненості. У.Самчук не знав (та і не міг знати, бо історична пам’ять була стерта), що Тилявка не менш, а то й більш давнє село, ніж Дермань. Десь тут князь Данило Галицький заснував місто Данилів, яке, певно, хотів зробити столицею своєї держави. Але татарська навала не дала можливість втілити цю ідею. А ще недалеко від Тилявки давнє-предавнє село Рахманів, колись іменоване Пегасами, де існувало поселення ще з античних часів.
Саме в такій місцині і міг народитися та вирости автор “Волині” - твору, де тонко передана атмосфера волинського села. Селянин важкою працею відвойовує, вириває в лісу кусок поля, щоб мати змогу прохарчувати себе і своїх дітей. Власне, роман починається з того, що ｫбатько корчує пні за лісом на вирубі – гейби не заважали на тому шматку такого дорогого поляｻ. Суворе життя – сувора й мова. Тут не знайдете пестливих слів - садочок, синочок, річечка. Зате – дітиська, салисько, ведмедисько. А імена – Володько, Хведот… Цими суворо-немилозвучними словами пересипаний роман. Здавалось, вони явно дисгармоніюють з м’якою українською мовою. Але ці слова творять відповідний фон, який заворожує читача, особливо справжнього волиняка, котрий виріс на селі або хоча б відчув дух волинського села.
У романі можна знайти чимало сторінок, де звучить своєрідний гімн селянськості. Автор з великим почуттям любові описує сільські краєвиди, важкість і водночас радість селянської праці. А один із головних героїв роману Матвій (прототип батька У.Самчука) – якраз і є втіленням селянськості. Ось як він описується його в творі: “Встав був Матвій, як сторож роду свого, як здоровий корінь землі своєї… На весь зріст піднявся він, непоборний син п’янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дідів і батьків. Його потуга росла, мов повінь, мов гірська стрімка лавина. Силу великої душі і сильних м’язів впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що давав життя, муки, радість і смерть. І послав у життя синів, дочок з твердою наукою: закон ваш – закон землі. Будьте сильні, як вона, – і вічність вам забезпечена”.
Тут маємо якраз дуже українські (в сенсі ментальному) міркування. Вічність людини мислиться у продовженні її роду. Потреби роду домінують над потребами індивіда. А сила роду, в свою чергу, визначається силою землі, умілим (гармонійним!) зв’язком із нею.
Показовим у цьому плані є вкрай емоційний заклик Матвія (при всій врівноваженості цього героя) не покидати свєї землі під час воєнного лихоліття: “…Люди! Мої дорогії люди!.. Чого ви спішите? Чи думаєте, що втечете від смерті?.. Коли вийдемо з наших хат, на їх місцях стануть руїни, навіть, коли фронт сюди не дійде. Жийте тут далі! Не кидайте цих місць! Чуєте? Не кидайте тепер… Не кидайте, навіть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризіть, а бороніться, бо то ваші кубла здобуті працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не гроші, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж віків вашу і ваших дідів-прадідів кров. Діти ваші ростуть, і вони мають замінити вас на цих місцях… А війна, а ворог? Ворог і хоче, щоб ми всі втекли звідсіль, бо тоді прийдуть його люди і засядуть на сідалах наших батьків”.
Автор роману спеціально підкреслює: Матвій не чекав від себе таких слів. Він говорив щось дуже суттєве, яке йшло не від розуму, а з глибини його душі: “Сам Матвій здивувався, де взялася в нього ця впертість і ці слова. Це не розум, не розвага. Це його Бог, що з його істоти в час Страшного Суду говорив словами правди і мудрості. Він випростався і очі його засвітилися, ніби в людини, що випила чогось п’янючого…”
У.Самчук свідомо намагався описати (і що важливо - глибоко осмислити) світ волинського селянина. У цьому він вбачав свою місію. Для народу, вважав він, далеко не остання справа ｫписати книгиｻ, які б могли відображувати його душу, єство, які б давали йому можливість зберігати історичну пам’ять, допомагали усвідомлювати самого себе.
Будучи дорослим герой роману “Волинь” Володько намагається створити таку книгу. Він каже матері: “Я хочу книгу про вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хіба ви ніщо? А хіба ви не мати моя? А хіба ви мало працювали на цій землі? А скільки раділи, скільки сліз виливали, скільки пережили? Хіба це ніщо? Ні, мамо! Про це напишу… А ті, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед нами також були наші люди, і також жили, і також любили все на Божому світі. Я хочу, щоб почалось нове життя. Щоб покоління наші не тратились, не западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слід, слово, музику, барву”.
У.Самчук намагався донести нам ідею: ми ніколи не станемо народом, не піднімемось до рівня розвинутих націй, якщо не усвідомимо, хто ми є, якщо не знатимемо нашого минулого, не зуміємо все це описати й подати. Інакше кажучи, поки не створимо свого повноцінного духовно-культурного, символічного світу.
Але чи засвоїли ми цей урок великого письменника? Спостерігаючи за нашим книжковим, газетним ринками, за телебаченням та кіноматографом (точніше - за його відсутністю), загалом за нашим культурним та інформаційним простором, приходиш до висновку: ні, не засвоїли. Нам успішно нав’язується чужий символічний світ, нас дезорієнтують. Ми фактично живемо в умовах культурно-інформаційної окупації. Однак це нас влаштовує. А дехто навіть тішиться з того.
І після цього дивуємося: чому ми не такі, як інші народи Європи, котрі не мають і долі тих ресурсів, що маємо ми? Чому в нас якось все НЕ ТАК?
Чому - читайте У.Самчука. Але читайте уважно.

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”