Релігійність Т.Шевченка
Поняття релігія, що набуло поширення в європейській суспільній думці, має різні трактування. Здебільшого вони виходять із уявлень про християнство й інші авраамістичні релігії (іудаїзм та іслам). Релігія тут розглядається як віра у вищі надприродні сили (монотеїстичного Бога чи божественні істоти). Таке розуміння релігії часто поширюється на архаїчний світогляд та світоглядні системи Сходу. Хоча говорити, що в них присутня віра у визначально-креативну надприродну силу, проблематично.
Шевченко в своєму житті переважно контактував з представниками араамістичних релігій - передусім християнами та іудеями. Перебуваючи на засланні й повертаючись звідти Волгою, мав можливість спілкування з мусульманами. Був ознайомлений не лише з релігійною літературою (переважно християнською), а й читав роботи, які надавали йому різноманітну релігієзнавчу інформацію, зокрема, з історії християнства, а також про вірування народів стародавнього світу (єгиптян, античних греків і римлян). Дещо читав він про іудаїзм та мусульманство.
У Шевченка зустрічаємо певні уявлення про східні світоглядні системи. Однак ці уявлення грунтувалися на загалом тенденційній щодо Сходу прохристиянській євроцентричній літературі.
Тому проблему релігійності Шевченка варто трактувати переважно як його ставлення до авраамістичних релігій, розуміння та осмислення ним їхньої природи й віровчень, а також вироблення поетом на основі певних концептів та стереотипів (переважно християнських) власних релігійних поглядів.
Формування релігійності Шевченка визначалося кількома чинниками.
Першим серед них була традиційна українська селянська релігійність, яка мала в своїй основі чимало давніх праслов’янських вірувань. Саме з цим типом “природної” релігійності Шевченко познайомився найраніше. Про визначальну роль “українського релігійного світогляду” в творчості поета вів мову Є.Маланюк (Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995. - С.62)
Вартими уваги в цьому плані є міркування С.Балея. Він вважав: якщо під релігійністю розуміти не догматизовану християнську віру, а “високо розвинуту спосібність до дізнання космічних почувань”, то “Шевченка безперечно треба би зачислити до ряду релігійних людей”. На думку цього філософа й психолога, “в Шевченка була жива потреба вживати ся в безмір вселенної, що давала йому хвилї космічного упоєння” (Балей С. Зібрання праць у п’яти томах. - Львів-Одеса, 2002. - Т.І. - С.206). Але це “дізнання космічних почувань”, “вживання в безмір вселенної” якраз є важливим елементом “природних” архаїчних релігій.
Архаїчні, дохристиянські релігійні уявлення “несвідомо” виявляються в ряді творів Шевченка. Переважно тих, які написані під впливом романтичної традиції і для яких притаманним є звернення до народних вірувань. Це - балади “Причинна”, “Тополя”, “Утоплена”, “Русалка”, “Лілея”. В останній навіть зустрічаються відголоски ідеї метемпсихозу (“…Я умерла / Зимою під тином, / А весною процвіла я / Цвітом при долині…”). Також ця ідея знайшла вияв у “Тополі”, містерії “Великий льох”, де грішні душі стають птахами. У дещо гумористичній формі вона потрактована в поезії “Мені здається, я не знаю…”
У ряді Шевченкових творів можна знайти архаїчну ідею “божественності”, “оживленості” природних об’єктів, з якими автор веде розмову. У вступі до “Гайдамаків” він, звертаючись до місяця, каже: “…люблю розмовлять, / Як з братом, з сесторою, розмовлять з тобою, / Співать тобі думу, що ти нашептав”. На містичному діалозі між автором та землею-полем побудований відомий вірш про Берестечко “Ой чого ти почорніло…”
Однак ця “природна” релігійність в процесі майже тисячолітнього існування та розвитку християнських конфесій на українських землях набула відповідного християнського оформлення, т.з. “двоєвір’я”. Зокрема, воно знаходило вияв у “забобонних” обрядових практиках. Так, у поемі “Наймичка” героїня “…Маркові купила / Святу шапочку в пещерах / У Йвана святого, / Щоб голова не боліла / В Марка молодого; / І перстеник у Варвари / Невістці достала, / І, всім святим поклонившись, / Додому верталась”. Опис подібних дій зустрічається в ряді інших творів, зокрема, поемах “Слепая”, “Невольник”, “Петрусь” тощо.
Шевченко загалом схвально ставився до такої традиційної релігійності, вважаючи, що знущатися “з тих морально-релігійних перконань, які освячені віками і мільйонами людей нерозумно і злочинно” (Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982. - С.78). Він також позитивно оцінював релігійні традиції й нехристиянських народів. Добре знаним є його малюнок “Молитва за померлих”, де зображено молоду казашку, яка прийшла вночі на кладовище здійснити давній обряд. Коментуючи цей твір, Шевченко в листі до Б.Залєського від 20 травня 1857 р. писав: “Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойниками, а днем наливают воду в эту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напилась и помолилась за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверье?” У “Щоденнику” (від 15 липня 1857 р.) Шевченко пише й про інші вірування тюркських народів, певним чином протиставляючи їх немудрим діям “освічених пастирів” сучасного йому православ’я.
Незважаючи на таке ставлення до традиційної релігійності, в Шевченка водночас бачимо певний скептицизм до неї, зокрема, до обрядодійства. У поемах “Слепая”, “Невольник”, “Петрусь”, поемі та повісті “Наймичка”, простежується думка, що релігійні обряди, молитви в святих місцях не є ефактивними. Тим не менше, поет вважає, що такі місця мають “святу силу”. Герой поеми “Варнак”, побачивши бані церков Києва, перероджується, відмовляється від розбійницького життя.
Другим чинником, який впливав на релігійні погляди Шевченка, це домінуюче в Україні й загалом у Російській імперії православ’я з відповідними канонізованими богослужбовими практиками й віровченням. Воно було “злите” з традиційною українською релігійністю. Принаймні, в ряді моментів складно розмежувати архаїчні й православні погляди в релігійності тодішнього українця.
Шевченко був ознайомлений як з православною обрядовістю, так і православною релігійною літературою. У тодішніх українських селах участь у православних богослужіннях була традиційно обов’язковою, а поняття “православний”, “християнин” виступали для селян як важливі елементи ідентифікації. Вони давали можливість їм відділити себе від “поляка-католика”, “жида” й “бусурманина”. Така релігійно-етнічна ідентифікація простежується в ряді творів поета, переважно тих, де мова йде про козаків та гайдамаків.
Окрім того, в дитинстві Шевченко наймитував у дяка П.Богорського, який посилав його замість себе читати Псалтир над померлими кріпаках. Також служив він у кирилівського священика Г.Кошиці. А це давало майбутньому письменнику можливість краще пізнати обрядову й ідейну сторону православ’я.
З релігійними текстами, зокрема Псалтирем, поет знайомився, навчаючись у школі-дяківці. Щоправда, судячи із “Автобіографії”, повісті “Княгиня” й поеми “Гайдамаки”, ця наука не викликала в нього особливого захоплення. У епілозі “Гайдамаків” Шевченко говорить про щонедільне читання у нього вдома батьком Четьїв-Міней - збірника, що містили житія святих та повчання, які були укладені відповідно до кожного місяця року. Знав грунтовно він і “Требник” Петра Могили (див.: “Щоденник” від 15 липня 1857 р.)
Судячи з листів, “Щоденника” та інших матеріалів, настільною книгою Шевченка часто виступала Біблія. Це обумовлювалося не лише відповідним православно-релігійним вихованням у дитинстві, а й також навчанням у Академії мистецтв, де слухачів орієнтували на використання сюжетів з біблійної історії, й, можливо, впливами деяких його знайомих, для яких характерним був не лише високий рівень православної релігійності, а й своєрідний “бібліїзм”. “Бібліїзм” православного спрямування був притаманний і слов’янофілам, з котрими Шевченко активно спілкувався як у Росії, так і в Україні.
Проте ставлення Шевченка до Біблії не можна вважати канонічно православним. Незважаючи на його відносно часті звернення до біблійних сюжетів, він шукав там передусім поезію. “…я неравнодушен к библейской поэзии”, - констатував він у “Щоденнику” (від 16 грудня 1857 р.). Про поетичну інтерпретацію Біблії засвідчують його переспіви окремих місць Псалтиря та Книг пророків. Як правило, ці твори вирвані з автентичного біблійного контексту, а при їхньому написанні переважно використовувалась поетична біблійна форма. У деяких випадках поет брав біблійні цитати як епіграф до своїх творів.
Шевченко, розглядаючи Біблію не як сакральний, а як звичайний текст, інтерпретував її в світському, а то й навіть у вільнодумному, “єретичному” плані. Про це однозначно засвідчує місце із “Щоденника” (від 18 грудня 1857 р.), де він, зустрівшись з В.Далем, висловлює своє ставлення до “Апокаліпсису”: “Читая подлинник, т.е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целью скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов. А может быть и с целью более материальною, чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения. Последнее предположение мне кажется правдоподобнее”.
У ряді моментів Шевченко демонструє своє негативне ставлення до окремих біблійних сюжетів, наприклад, старозавітних Книг пророків (поеми “Кавказ”, “Царі”, “Саул”). Або здійснює радикально “єретичну” переінтерпретацію новозавітних текстів, як у поезії “Во Іудеї во дні они…” й особливо в поемі “Марія”. В останній Богородиця представлена покриткою, а Ісус Христос не сином божим, а людиною. Таке трактування далеке не лише від православ’я, а й загалом недопустиме в християнстві. Тому не випадково саме “Марія” зазнала чи не найбільшої критики з боку клерикалів різних християнських конфесій. Якщо вони ладні були пробачити поету різноманітні вільнодумні фрагменти в його творах, пояснюючи їх “затемненням розуму” генія, то з “Марією” було набагато складніше. Адже це був великий системний твір. До того ж побудований на новозавітному матеріалі.
Шевченко не сприймав як офіційного правовслав’я, так і загалом конфесіоналізованого християнства, протиставляючи йому “автентичне” вчення Ісуса Христа й апостолів. “О, святые, великие, верховные апостолы, - писав він у “Щоденнику” від 29 червня 1857 р., - если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину! Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские пеодрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное аутодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую вакханалию”.
Негативне ставлення демонстрував Шевченко щодо багатьох елементів тодішнього російсько-православного культу, розглядаючи їх як “ідолопоклонство”. У “Щоденнику” від 27 вересня 1857 р. зустрічаємо достатньо осмислені міркування письменника щодо цього. Він описує враження від одного з православних храмів Нижнього Новгорода: “Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворились и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратясь к нарисованнному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б… И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой”.
Цей уривок не лише демонструє несприйняття поетом культу російського православ’я, небажання поклонятися “безобразым суздальским идолам”. Він важливий для розуміння концептуальних релігійних поглядів Шевченка. Для нього справжня релігія є релігія естетично витончена, поклоніння красі, пре-красному. Тут давалася взнаки естетичність української ментальності, яка надзвичайно сильна була виражена в Шевченка, а також те, що він був художником і мав розвинуте естетично-художнє бачення світу. Російське православ’я видавалося йому “грубим”, “неестетичним”. І ось цьому “ідолопоклонству” Шевченко протиставляє “природнє”, по-суті архаїчне розуміння релігійності - треба молитися не в “безобразному” храмі, а серед пре-красних об’єктів природи, що, власне, він і робить.
У Шевченкових творах знаходимо й інші місця, де вказується на “язичництво” та неестетичність російського православ’я. Схоже, в нього ці поняття здебільшого співпадали. У сатиричному вірші “Кума моя і я” він проводить шокуючу паралель між російським православ’ям та давньоєгипетським “язичництвом”.
Але Шевченкове несприйняття російського православ’я обумовлювалося не лише його неестетичністю, а й моментами політичного характеру. У поемі “Кавказ” говориться, що завдяки російському православ’ю “Од молдаванина до фінна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує! У нас / Святую Біблію читає…”
Шевченко критично ставився до православного духовенства, називаючи його представників “пьяними косматыми жрецами” (“Щоденник” від 26 вересня 1957 р.) чи “жрецями Ізіди” (“Кума моя і я”). Звертав увагу на неестетичність їхньої поведінки “…пошел я к заутрене; …дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви” (“Щоденник” від 1 січня 1858 р.). Письменник також вказував на невідповідність церковним канонам способу життя духовних осіб (вірші “Гімн черничий”, “Ой виострю товариша…”), висміював їхнє показне благочестя (епіграма “Умре муж велій в власяниці”).
Шевченко закликає ігнорувати російське православ’я, “візантійського Саваофа” як на рівні особистої поведінки (“Ликері”), так і на рівні суспільному (“Світе ясний…”). В останньому творі міститься заклик до антиклерикального бунту: “…Будем, брате, / З багряниць онучі драти, / Люльки з кадил закуряти, / Я в л е н и м и піч топити, А кропилом будем, брате, / Нову хату вимітати”. Аналізуючи ці слова, М.Драгоманов писав, що в даній поезії можна побачити “порив у поета почуття, середнього між тим, яке руководило анабаптистів-іконоборців ХУІ ст. і тим, яке почували ті деїсти часів Робеспієра, переробляючи католицькі церкви на храми бога-розума” (Драгоманов М. Т.Шевченко в чужій хаті його імені // Світова велич Шевченка. - К., 1963. - Т.І. - С.282).
Однак несприйняття як культових практик російського православ’я, так і інших його елементів не означало в Шевченка заперечення православної обрядовості. Вище вказувалося, що він схвально ставився до традиційної української релігійності, яка мала православно-християнське оформлення. Письменник позитивно оцінював ту форму православної обрядовості, яка знайшла закріплення в “Требнику” Петра Могили. У “Щоденнику” від 15 липня 1857 р. він протиставляє цей твір тогочасним російським требникам.
У ХІХ ст. продовжувала зберігатися (щоправда, дуже поруйнована) українська православна традиція. Шевченко виявляв прихильність до цього “українського православ’я”, обличчя якого було визначене діяльністю Петра Могили та його послідовників.
Але й тут не все виглядє однозначно. Розмірковуючи про долю (точніше - недолю) України в поезії “Сон. Гори мої високії”, поет говорить про негативну роль християнства, в т.ч. й православ’я, в українській історії. Саме християнство, на його думку, розділило людей, призвело до кривавої безцільної різні на українських землях: “Наробив ти, Христе, лиха! / А переіначив / Людей божих?! Котилися / І наші козачі / Дурні голови за правду, / За віру Христову, / Упивались і чужої, / І своєї крові!.. / А получчали?.. ба де то! / Ще гіршими стали…”
Ведучи мову про вплив православ’я на Шевченка, варто хоча б побіжно зупинитися на ставленні поета до старовірства, з представниками якого йому довелося зустрічатися на засланні. Ця течія, як відомо, мала російсько-православне коріння, хоча й була різко опозиційною до офіційної Російської православної церкви.
У “Щоденнику” від 15 липня 1857 р. Шевченко з іронією розповідає, як на засланні уральські козаки, в т.ч. їхні офіцери, прийняли його за старообрядського священика та мученика за віру: “Уральцы, увидев меня с широкою, как лопата, бородою, тотчас смекнули делом, что непременно мученик за веру, донесли тотчас же своему командиру, есаулу Чорторогову, а тот, не будучи дурак, зазвал меня в камыш да бац передо мною на колени.
- Благословите, говорит, батюшка, мы говорит, уже все знаем.
Я тоже, не будучи дурак, смекнул в чем дело, да и хватил самым раскольничьим крестным знаменем. Восхищенный есаул облобызал мою руку и вечером задал нам такую пирушку, какая нам и во сне не грезилась”.
Шевченко говорить про обмеженість, “закостенілість” старообрядців, їхнє легковірство, яким користуються різноманітні пройдисвіти. Принаймні, він не знаходив чогось позитивного в цій вірі.
Третій чинник, який впливав на релігійні погляди Шевченка, це етнічно чужі українцям і конфліктуючі з ними конфесії (передусім католицизм, іудаїзм, мусульманство). Ставлення до них у письменника здебільшого негативне, часто обумовлене українськими етнічними стереотипами, хоча водночас толерантне до їхніх представників.
Велика увага в Шевченковій творчості приділена католицизму. Він однозначно його трактує ворогом українства. У “Гайдамках” поет використовує міф про вбивство Гонтою своїх синів-католиків. І подається цей міф у позитивному контексті. Гнівні слова на адресу римського папи, “чернеця годованого” на апостольськім престолі, звучать у поемі “Єретик”. У вірші “Полякам”, який для Шевченка мав значення своєрідного кредо у відносинах з представниками польської національності, саме католицькі ксьондзи малюються такими, що знищили братерство, “тихий рай” між поляками й українцями: “…Прийшли ксьондзи і запалили / Наш тихий рай”.
Тим не менше, в листі із заслання до В.Рєпніної від 7 березня 1850 р. Шевченко пише: “Я предлагаю здешней католической церкве (когда мне позволят рисовать) писать запрестольный образ (без всякой цены и уговору), изображающий смерть спасителя нашего, повешенного между разбойниками…” Тобто, здавалось би, заклятий ворог католицизму, ладний допомагати (безкоштовно!) католицькому священику. Уже не кажучи про те, що на засланні в нього з’явилося чимало сердечних друзів-католиків, а в повісті “Варнак” він дає надзвичайно високу оцінку Тадеушу Чацькому, діяльність якого сприяла збереженню польських, а заразом і католицьких впливів на українських землях.
Таку ж “парадоксальність” Шевченка спостерігаємо і в його ставленні до інших чужих українцям конфесій.
Він часто зустрічався з представниками іудаїзму, яких українці іменували “жидами”. Вони неодноразово фігурують у його творах. Трактуються “жиди” як “чужі”, люди іншої віри. Хоча про цю віру письменник має приблизне уявлення. З автентичними джерелами іудаїзму, певно, він не був знайомий, за винятком Старого Заповіту.
Шевченко виступав за терпиме ставлення до іудаеїв. Це, зокрема, бачимо в поетичному творі “У Вільні, городі преславнім…”, де описується кохання польського студента-католика й “жидівочки”, яке стало трагічним через релігійно-конфесійну нетерпимість. Неприйняття нетерпимості щодо іудеїв помітне й в колективному листі (листопад 1858 р.), підписаному Шевченком, який був спрямований проти антиєврейських випадів часопису “Ілюстрація”. Основна думка цього листа зводиться до наступного: “Евреи, стесняемые повсеместно даже самими законами, поневоле обратились к хитростям и плутовству, поневоле освятили вероучением своим всякий вред, который они могут сделать безнаказанно христианину. Евреи дошли до изуверства в ненависти своей к христианам. Как ни возмутительно для нас многое из того, что мы знаем о евреях по достоверным, письменным и печатным, свидетельствам, но это должно служить для нас только мерою зол, которым так долго и так повсеместно подвергалось несчастное потомство Израиля. С другой стороны, современный практический разум доказывает нам очень убедительно, что ни к чему доброму не привела евреев всеобщая вражда к ним христианских народов, и что одно свободное просвещение да равенство гражданских прав способны очистить еврейскую национальность от всего, что в ней есть неприязненного к иноверцам”.
Як “чужу” й “ворожу” релігію сприймав Шевченко іслам. У поемі “Гамалія” вона виступає як “бусурманська віра” турків й протиставляється християнству. Однак антиісламська тема не займала в творчості поета якогось помітного місця. Водночас Шевченко вітав боротьбу кавказьких народів проти російського царизму (“Кавказ”). Відомо, що представники цих народів сповідували мусульманство, а війна на Кавказі мала виражені релігійні й цивілізаційні аспекти.
Позитивно ставився Шевченко до ісламізованої культури Казахстану й Середньої Азії, де перебував на засланні. Там він спілкувався з представниками різних мусульманських народів - казахами, киргизами, туркменами, таджиками, каракалпаками, узбеками, татарами й башкирами. Про деякі аспекти культур цих народів Шевченко веде мову у листах та “Щоденнику”. Вони знаходять відображення в його поетичній творчості (“У Бога за дверима лежала сокира…”), зацікавлюють як художника (згадувана “Молитва за померлих”, акварель “Туркменські аби в Кара-Тау”). Поет, ознайомившись із способом життя та культурою ісламізованих народів, навіть висловлює думку (правда, підкреслено гіпотичну), що, можливо, “киргизам” краще жити, бо вони ще не є християнами (“Сон. Гори мої високії…”).
Непростим є питання ставлення Шевченка до “віддалених” релігійних вірувань Індії - ведизму, індуїзму й буддизму. Звісно, адекватна інформація про ці вірування в нього була відсутня. А те, що він про них знав, було подане йому у вкрай негативному плані. Вище наводилась цитата із “Щоденника” (від 27 вересня 1857 р.), де Шевченко з іронією пише, що в нижньогородській церкві святого Георгія ніби “индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище”, маючи на увазі погано намальовану ікону. У записі від 16 лютого відзначає, що побачив оригінал цього твору і називає його “индийским безобразием”. Тобто індійські вірування уявлялися йому як щось вкрай неестетичне, “язичницьке”. Очевидно, так само уявлявся й буддизм. У цьому ж самому записі, критикуючи православне архиєрейське богослужіння в Нижньому Новгороді, поет відзначає, що в його “декорации мне показалось что-то тибетское или японское”. У даному випадку маємо стереотипне євроцентричне уявлення про тібетський чи японський буддизм як щось “потворне”.
Проте, з іншого боку, в Шевченка зустрічаюємо релігійні ідеї, які мають паралелі у ведизмі та індуїзмі. Наприклад, згадувана ідея метемпсихозу. Можливо, ці паралелі пояснюються спільною архаїчною основою індійської та давньоукраїнської культур, яку зумів “відчути” Шевченко. Певно, із неусвідомленим відчуттям чогось “близького” пов’язаний його інтерес до туркменських абів у Кара-Тау (кладовище Агаспеяр), зображених ним на акварелі. Хоча цей пам’ятник сприймався як мусульманський, насправді ж він ніс на собі сильну печать буддійської культури. Аби, тобто величні квадратні споруди з куполами в формі дзвону, прикрашені кам’яними наконечниками, нагадували ступи - ритуальні пам’ятники буддистів. Тепер встановлено, що район Кара-Тау в період середньовіччя входив у буддійський ареал.
Четвертий чинник, який впливав на релігійність Шевченка, це нові, “нетрадиційнІ” для України, почасти релігійні (протестантські), почасти секулярні ідеології, породжені Відродженням, Реформацією, Просвітництвом та реаліями початку ХІХ ст. З цими ідеями Шевченко міг знайомитися, перебуваючи в Петербурзі, а також у середовищі українських освічених дворян, із якими активно спілкувався в 1843-1845 рр.
Заслуговує на увагу ставлення Шевченка до найбільш оновленого варіанту християнства - протестантизму. У петербурзькому оточенні поета було чимало його адептів. Таким був улюблений вчитель Шевченка К.Брюлов, який походив із родини знімеччиних французьких емігрантів-гугенотів. Протестантська працьовитість і навіть певний аскетизм були притаманні найближчому петербурзькому другу поета В.Штернбергу. Останній ввів Шевченка в німецькі протестантські родини Шмідтів, Фіцтумів та Йоахімів. Перебуваючи в такому середовищі, Шевченко мав змогу познайомитися як зі способом життя, так і поглядами німецьких протестантів. Брав він участь і в протестантських богослужіннях. Наприклад, був на церемонії вінчання К.Брюлова у лютеранській кірсі (Зайцев П. Життя Тараса Шевченка - К., 1994. - С.49-63). Поет міг знайомився з певною лектурою, яка давала йому уявлення про протестантизм, наприклад, романом В.Скотта “Пуритани”.
На “протестантизм” Шевченка свого часу звернув увагу М.Драгоманов, твердячи, що його релігійна віра в “середній вік” творчості нагадувала віру “пуританця-індепендента ХУІІ ст.” (Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - С.360). Щоправда, таке приписування “протестатизму” Шевченкові частково було пов’язане з пропротестантськими симпатіями самого Драгоманова. Та все ж дане твердження видається не безпідставним.
Дійсно, для Шевченка притаманним було намагання повернутися до “первісного християнства”, ігнорування святоотцівської традиції й традиції вселенських соборів (див.: “Щоденник” від 29 червня 1857 р., поеми “Неофіти”, “Марія”), а також відносно часте звернення до Біблії, використання різних її фрагментів (цитат), здебільшого “вирваних” із контексту, пристосування їх до різних випадків життя, зрештою, досить вільне, не регламентоване церковною традицією трактування біблійних текстів (переспіви Псалмів, Книг пророків, “єретична” інтерпретація Книг царів та Нового Завіту). Ці моменти можна розглядати як вияви пропротестантських орієнтацій поета.
Однак останні не варто перебільшувати. У творах Шевченка періоду “трьох літ” (1843-1845 рр.) відчувається неприязнь до “німоти”, її “мудрості”, яка включала й протестантські погляди (“Розрита могила”, “Сова”, “Сон. У всякого своя доля…”, “І мертвим, і живим…”). Шевченко намагається в цей чи не найяскравіший період у своїй творчості протиставити “німецькій мудрості” “свою мудрість”.
“Німецька мудрість”, у Шевченковому розумінні, включає й секулярні чи близькі до них вчення. Поет знав про вільнодумство епохи Відродження, французьких просвітителів, мав деяку інформацію про німецьку філософію й матеріалістичні вчення, в т.ч. й комуністичні. Про це засвідчують поема “Тризна”, повість “Прогулянка із задоволенням і не без моралі” та “Щоденник”. Але тут варто погодитися з Є.Маланюком, що антропоцентричні, власне, секулярні, і протестантські ідеї 30-40-их років ХІХ ст. “не засвоюються Шевченком сліпо і механічно, як скажім, росіянами, де ці ідеї в атмосфері духовного рабства і культурного вбожества буяли потім у формі вульгарного атеїзму від нігілізму аж до большевизму. Ці ідеї знову ж таки культивуються Шевченком на українськім ґрунті, на грунті питомого українського антропоморфізму…” (Маланюк Є. Книга спостережень. - С.62).
Поет не приймав релігійного безвір’я, заперечення ідеї Бога. Сатира на примітивний секуляризм звучить у поезії “І мертвим, і живим…”: “І все те бачив, і все знаю, / Нема ні пекла, ані раю, / Немає й Бога, тілько я! / Та куций німець узловатий, / А більш нікого!..” Аргументоване неприйняття цих учень через їхню “бездушність” щодо людини простежується в поемі “Тризна”: “И тот, кто мыслит без конца / О мыслях Канта, Галилея, / Космополита-мудреца, / И судит люди, не жалея / Родного брата и отца; / Тот лжепророк! его сужденья - / Полуидеи, полувздор!..” У “Щоденнику” від 27 червня Шевченко висловлює думку, ніби вольтеріанство та російське старовірство “в сущності - одно и тоже”. Наскільки таке порівняння справедливе - інша справа. Але воно, принаймні свідчить про негативне ставлення письменника до вольтеріанства, оскільки, як було показано вище, старовірство оцінювалося ним не лише негативно, а й з великою долею іронії.
Незважаючи на таке задеклароване несприйняття секулярних вчень, вони мали вплив на світогляд та релігійну поведінку Шевченка. Зокрема, сприяли виробленню в нього своєрідної позаконфесійності, яка, з одного боку, виражалася в ігноруванні догматів та канонів офіційних церков, вільному, вкрай суб’єктивізованому “бібліїзмі”, а, з другого, визначала толерантне ставлення до представників різних релігій. Ймовірно, ці секулярні вчення виробили в Шевченка вільнодумний стиль “спілкування з Богом”, що іноді виражалося в засудженні Бога, його діянь, запереченні справедливості божого промислу: “…бо немає / Господа на небі! А ви в ярмі падаєте / Та якогось раю / На тім світі благаєте? / Немає! Немає!” (“Сон. У всякого своя доля…”); “Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу… отойді я / І лани і гори - все покину і полину / До самого Бога молитися… а до того / Я не знаю Бога” (“Заповіт”); “А патріот, убогих брат… / Дочку й теличку однімає / У мужичка… І Бог не знає, / А може, й знає, та мовчить”; “А Бог хоч бачить, та мовчить, / Гріхам великим потурає” (“Княжна”); “Нащо вже й Бога турбовать, / Коли по нашому не буде” (“Не гріє сонце на чужині…”); “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!” (“Сон. Гори мої високії…”); “І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! / Чи вже ж йому любо людей мордувать?” (“Іржавець”); “Ні, ні, нічого нема святого на землі… / Мені здається, що й самого / Тебе вже люди прокляли” (“Якби ви знали, паничі…”); “А ти, всевидящеє око! / Чи ти дивилося звисока, / Як сотнями в кайданах гнали / В Сибір невольників святих, / Як мордовали, розпинали / І вішали. А ти не знало? / І ти дивилося на них / І не осліпло. Око, око! / Не дуже бачиш ти глибоко! / Ти спиш в кіоті…” (“Юродивий”).
Враховуючи вищевказані чинники, а також художність і поетичність мислення Шевченка, від нього не варто вимагати систематичності й послідовності у викладенні поглядів на різні питання, в т.ч. й релігійні. Варто погодитися з Д.Чижевським, що для Шевченка “цілісність життя полягала в безнастанних “варіяціях” якоїсь основної особистої теми”. “…тому то немає закидів йому в несталості, хитанні, зміні поглядів, бо й “погляди” ці висловлені в образах, в символах. Бо ж основною рисою художньої символіки є її “многозначність”, її здібність до витовмачення в ріжних сенсах” (Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992).
Щодо релігійних питань, то в Шевченка можна зустріти дуже широкий спектр думок. Тут, з одного боку, зустрічаємо апологетику християнського смирення (повість “Варнак”) чи схвалення традиційного християнського обрядовірства (поема та повість “Наймичка”), а, з другого, радикальне заперечення тієї самої християнської обрядовості (“Світе ясний! Світе тихий!”), антиклерикалізм та вільнодумство, які в ряді моментів можуть сприйматися як атеїзм (“Сон. У всякого своя доля”, “Кавказ”, “Ликері” та інші). Шевченко також демонструє християнський єретизм (“Марія”), поєднаний із намаганням представити (хоча б в аморфному плані) своє оригінальне розуміння християнства.
Такий широкий спектр та “суперечливість” релігійно-світоглядних мотивів у творчості Шевченка давали різноманітні можливості для інтерпретацій. З одного боку були намагання представити його в якості глибоко релігійної людини. Наприклад, Н.Гнатишак спробував проілюструвати християнську релігійність Шевченка з допомогою статистичних даних. За його підрахунками, з 218 віршованих творів поета 17 становлять поетичні молитви (без врахування 10 псалмів та кількох наслідувань пророкам). На біблійні сюжети написано 7 поем. Вислови “молитися” чи “Богу молитися” є в 150 творах, “перехреститися” - в 20, згадки про Бога зустрічаються в 143 творах, а слово “Бог”, у т.ч. й Ісус Христос, вживається 600 разів, матір Божа згадується в 25 творах. Сповненим згадок про Бога й молитву є “Щоденник” поета. А в 128 із 232 листів Шевченкових листів зустрічаються релігійні висловлювання (Гнатишак М. Тарас Шевченко і релігія. - Львів, 1936. - С.18-20). Однак цю статистику можна трактувати не лише як вияв релегійності письменника. Використання християнської символіки й термінології не обов’язково здійснювалося ним у релігійному дусі. По-перше, ця термінологія в ряді моментів використовувалася Шевченком у буденному, а то й метафоричному розумінні, без уваги на її чіткий категоріальний сенс. По-друге, вживання релігійної термінології поетом не завжди є виявом його релігійності. Ця термінологія в ряді випадків використовувалася для вираження вільнодумних настроїв чи навіть антиклерикальних поглядів.
Взагалі традиція представлення Шевченка в якості глибоко віруючої людини і навіть зразкового християнина є достатньо тривалою. Початки її сягають українського та російського слов’янофільства. Такий образ поета намагалися творити галицькі народовці та їхні репрезентанти в науковій сфері (О.Огоновський, В.Щурат), а також помірковані українські націонал-демократи міжвоєнного періоду. Ще більш виражено ця тенденція була представлена в авторів клерикального спрямування (Г.Костельник, І.Огієнко). Останній вважав, що твори Шевченка “просякнуті глибокой й істотною релігійністю”. Щодо релігійно-вільнодумних та клерикакльних моментів у творчості поета, то, на його думку, вони були “випадковою ненормальністю” і “виходили виключно з його розпачу” та “глибокої безнадії”. Якби сам Шевченко редагував “Кобзаря”, писав Огієнко, він би викинув ці твори (І.Огієнко. Тарас Шевченко. - К., 2004). Зрозуміло, такий підхід є далеким від об’єктивності і аж ніяк не допомагає виробленню адекватного розуміння творчості Шевченка. Елементарний аналіз біографії письменника дає підстави вважати, що релігійно-вільнодумні ідеї в його творах з’являлися не обов’язково в хвилини відчаю, радше навпаки. І приходив він до них не “раптом”, зненацька під впливом хвилинних емоцій, а часто шляхом тривалих пошуків. Так, вірш “Ликері” був написана тоді, коли поет переживав емоційне піднесення, будував оптимістичні плани на майбутнє. На той час Шевченко був уже не запальним молодим чоловіком, погляди якого могли відзначатися помітною долею радикалізму, а людиною достатньо зрілою, з великим життєвим досвідом, з усталеним світоглядом й поглядами на життя.
Більш адекватним християнським підходом щодо пояснення релігійно-вільнодумних мотивів у творчості Шевченка є позиція Д.Бучинського. Останній вів мову про те, що Шевченко - світська людина і на його релігійне виховання ніхто не звертав спеціальної уваги. Окрім того, в житті письменника було чимало важких хвилин, коли “закрадається у душу сумнів”, “затрачається ясність думання”, “притомність розуму”. І взагалі, вважає цей автор, “немає людини без гріховного упаду; кожного з нас частіше або рідше… зачіпає крило гріха, за яким стоїть спокусник диявол. Не без гріха й гріховного упадку був і Шевченко. І тут немає нічого, сказати б так, дивного, бо без спокуси не були навіть святі угодники Божі. Якщо сатана знайшов доступ навіть до Богочоловіка, то чому б він не мав знайти стежки до Шевченка? …Кілька розпачливих думок маємо у Шевченка, кілька хвилин духовного заламання, але вони такі короткі, його віра така сильна, що зараз же приходить опам’ятання й духовна рівновага… Завжди поет знаходив силу, щоб піднестися й приблизитися до Бога” (Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г.Шевченка. - Лондон-Мадрід, 1962. - С.199-200).
Твердження про християнську релігійність Шевченка часто зустрічалося в роботах науковців української діаспори. Така ж тенденційність характерна для деяких сучасних українських авторів, які, ніби намагаючись відректися віл атеїстичного радянського минулого, всіляко акцентують увагу на релігійності поета.
Подібний підхід (щоправда, протилежний у ідеологічно-світоглядному плані) демонструвало радянське літературознавство й суспільствознавство. Витягуючи певні цитати із творів письменника, доводилося, що він негативно ставився до православ’я. Зверталася увага на релігійно-вільнодумні мотиви в його творчості, котрі трактувалися як вияви атеїзму. І в той же час ігнорувалися мотиви релігійно-християнські.
І одна, і друга сторони були по-своєму “праві”. Вони брали лише один, вигідний для них бік творчості Шевченка, зосереджуючи саме на ньому свою увагу. Такий підхід часто визначався суспільно-політичною коньюктурою, а не пошуком наукової істини. “Суперечність” чи амбівалентність письменника в питаннях інтерпретації релігійних проблем ці дослідники намагалися не чіпати.
Спроби дати відносно незаангажований аналіз релігійності Шевченка, де би розглядалися різні аспекти його творчості, зустрічаємо в М.Драгоманова, І.Франка, С.Балея, Д.Чижевського, із сучасних дослідників - Д.Грабовича, А.Колодного, В.Мокрого, С.Росовецького.
Є підстави погодитися з А.Колодним, що “світогляд Т.Шевченка має надто складну мозаїку відтінків. Одні його твори дають право для висновку про те, що він був релігійною людиною, інші - для твердження, що його вільнодумство має чітку іррелігійність в її людиноутверджувальній зорієнтованості (Колодний А. Україна в її релігійних виявах. - Львів, 2005. - С.139).
Ця “мозаїка відтінків” в релігійно-світоглядних поглядах письменника обумовлювалася не лише різними чинниками впливу, про що велася мова вище. Необхідно враховувати й цілий ряд інших моментів, котрі визначалися як обставинами життя поета, так і специфікою його творів.
Життєвий шлях Шевченка (як і багатьох інших геніальних поетів) не був рівним. Були в нього підйоми, коли він переживав творчий сплеск, але й були кризові періоди. До того ж внутрішня творча еволюція часто грубо корегувалася зовнішніми обставинами.
Давали про себе знати й вікові особливості. Помітний радикалізм у своїй творчості, в т.ч. й в плані релігійному, виявляє Шевченко після закінчення навчання в Академії мистецтв, коли значу частину свого часу проводить на Україні. Тоді йому було близько 30 років. Життєвий успіх, слава художника й поета, нещодавно набутий дух столичного вільнодумства помножені на молодечу енергійність та завзяття - все це в кінцевому рахунку визначало його радикальні настрої. Саме тоді поет пише твори, відомі релігійним вільнодумством - “Сон. У всякого своя доля”, “Кавказ”, “Заповіт”. Хоча водночас застерігає щодо релігійного нігілізму та бездушного-егоїстичного секуляризму (“І мертвим, і живим…”, “Тризна”), а також переспівує Псалми Давида.
Арешт Шевченка у 1847 р., подальше перебування в солдатах у віддалених, “нецивілізованих” околицях Російської імперії кардинально змінили його життя й не могли не вплинути на світосприйняття.
Дослідники неодноразово звертали увагу, що в деяких листах, написаних із заслання, Шевченко демонструє свою виражену християнську релігійність. Зокрема, це стосується листів до В.Рєпніної (від 24 жовтня 1847 р., 25-29 лютого 1848 р., 14 листопада 1849 р. та 1 січня 1850 р., 7 березня 1850 р.). Він пише, що нинішні його страждання “угодні Богу” (“Видно, я мало терпел в моей жизни”), говорить про читання Нового Заповіту і розмірковування над ним, просить адресатку вислати йому книгу Томи Кемпійського “Про наслідування Христу” і т.п. Навіть заявляє: “Я теперь совершенная изнанка бывшего Шевченка, и благодарю Бога”.
Можна не сумнівтися, що на засланні Шевченко все більше звертається до християнських ідей. Там він пише свої найбільш християнські твори, зокрема, повість “Варнак”, малює сепією картину “Розп’яття” - один із небагатьох його творів на християнську тематику.
Проте не можна беззастережно вірити листам Шевченка до Рєніної. Схоже, він спецально перебільшує тут своє християнство. Листи до інших адресатів, писаних із заслання, як правило, не позначені такою печаттю благочестивості.
Шевченко, в якого з Рєпніною склалися досить специфічні стосунки, прекрасно знав її уподобання, в т.ч. й релігійні. Він міг чекати від неї допомоги, і тому хотів розчулити.
Щось подібне було й з листом від 1857 р. до А.Толстої, яка разом зі своїм чоловіком турбувалася про звільнення Шевченка. Там він написав, що дякує (!) за послані йому випробування й відчуває себе “безукоризненным христианином”. Але через якихось півроку називає цей лист “восторженною чепухою” (“Щоденник” від 26 липня 1857 р.).
Незважаючи на помітні християнські мовиви в творах Шевченка періоду заслання, все таки тоді в нього з’являлися й твори релігійно-вільнодумного характеру, наприклад, “Якби ви знали, паничі…”
У останній період життя письменника, коли його звільнили від солдатської служби і він знову став вільною людиною, бачимо посилення в його творчості антиклерикальних та релігійно-вільнодумних мотивів. Однак на цей раз вони не виглядають настільки радикально, як у період “трьох літ” (1843-1845 рр.). Релігійне вільнодумство поета стає більш “спокійним” й водночас “осмисленим”. Зокрема, набуває форм своєрідного єретизму, в якому відбувається переосмислення християнської символіки (“Марія”, “Неофіти”), виражається у ідеї недогматизованої релігією особистісної поведінки (“Ликері”), критиці православної обрядовості (“Кума моя і я”) чи то окремих клерикалів (“Умре муж велій в власяниці”). Поряд із цим маємо, здавалось би, цілком прийнятні, з християнської точки зору, твори, наприклад, переспіви Книг пророків.
Цікаво порівняти “предсмертні твори” Шевченка - славнозвісний “Заповіт”, який завершив “три літа”, і останній вірш поета “Чи не покинуть нам, небого…” Якщо в першому творі бачимо “богозневагу”, вимогу до Бога встановити справедливість на Україні, то другий просякнутий м’яким українським гумором, що парадоксально поєднаний із античним стоїцизмом.
Здавалось би, переживаючи страшну недугу й відчуваючи загрозу смерті, поет мусив би звернутися до християнської релігії. Але ні перший, ні тим більше другий вірш християнськими не назвеш.
Ведучи мову про проблеми релігії в творчості Шевченка, варто враховувати й специфіку його творів. Вони не є рівнозначними у плані вираження його поглядів. На нашу думку, їх можна розділити на кілька груп.
Перша група (найбільш репрезентативна) - україномовні поетичні твори, в яких автор часто спонтанно виражає інтимні погляди й почуття. До них правомірно віднести й російськомовну поему “Тризна”. Ці твори, здебільшого, писалися Шевченком “для себе” або для друзів. І, звісно, не “для цензури”.
До другої групи належать “Щоденник” й листи до близьких друзів. У них достатньо висока адекватність виразу поглядів письменника. Але вони вже не настільки “спонтанні” і не такі “щирі”, як твори першої групи. У них відчувається певна “раціоналізація” і навіть стереотипізація.
Третя група - художні твори для публіки. Це поезії, що пройшли чи, принаймні, могли пройти цензуру, драматичні твори й повісті. У них письменник певним чином дистанціюється від описуваного. Хоча й він тут так чи інакше переносить своє Я на якогось із героїв, проте складно встановити, де письменник говорить від себе, а де від імені “когось”.
Четверта група - листи до благодійників та офіційні лист. Сюди можна віднести й “Буквар южнорусский” та подану для друку автобіографію. У цих творах письменник не стільки самовиражається, скільки “грає за правилами”.
Нарешті, окрему, п’яту групу складають твори образотворчого мистецтва - картини, малюнки, ескізи. Варто мати на увазі, що Шевченко передусім вважав себе художником. Саме в цій царині мав змогу найкраще самовиражатися. Інша річ, що дані твори складно вербалізувати, а спектр їхніх інтерпретацій може бути дуже широкий.
Лише врахувавши специфіку еволюції письменника, а також “рівні” його творчості, можемо здійснити відносно адекватну реконструкцію його світогляду.
Незважаючи на різноплановість чи навіть “суперечливість”, релігійні погляди Шевченка мають певну цілісність - цілісність не стільки “раціональну”, скільки “емоційну”. Письменник виробив своє бачення Бога, святості та християнства. Воно було далеким від догматизованого бачення офіційних християнських церков, несло на собі печать тогочасних просвітницьких уподобань, але все таки це бачення сформувалося в лоні християнства (переважно в його “українській редакції”). Тому можна погодитися зі Є.Сверстюком, що “Шевченка найприродніше осмислити в руслі української християнської традиції” (Сверстюк Є. Шевченко і час. - Київ-Париж, 1996. - С.12).
Шевченко дотримується монотеїстичного розуміння Бога, постійно вживає термін Бог в однині. І в цьому правомірно вбачати вплив християнства. Поет навіть більш послідовний у своєму монотеїзмі, ніж християни. У його творах немає звернень до святих чи іпостасей Трійці.
Ісус Христос інтерпретується ним не як Бог. Це бачимо в поемі “Марія”, яка виступає для письменника твором-кредо в питаннях християнського віровчення. Просто “сином Марії” називає Ісуса Шевченко у вірші “Не гріє сонце на чужині” та інших поезіях. Ім’я Христос використовується поетом у різних символічних значеннях і в різних контекстах. Син Божий офіційного християнства для нього перш за все людина-пророк, яка несе слово істини. Навіть у цензурованому “Букварі” він намагається представити саме такий образ. І хоча в деяких творах Шевченко називає Христа Сином Божим чи навіть Богом, це є або данина цензурі, або метафора.
Таке розуміння особи Христа як людини-пророка зустрічалося в єретичних течіях християнства (наприклад, соцініанстві, яке набуло поширення на українських землях у кінці ХУІ - першій половині ХУІІ ст.). У якості пророка Ісус (Іса) виступає у мусульманстві. Проте сумнівно, що Шевченкове розуміння Христа сформувалося під впливом цих єретичних течій чи ісламу. Воно, швидше за все, є результатом “монотеїстичної логіки” письменника. Судячи з контексту його творів, він вважав, що має бути лише один Бог-промислитель. Щодо Ісуса Христа та інших святих, то вони є трансляторами божого слова.
Шевченко в своєму монотеїзмі фактично ігнорує (точніше - радикально трансформує) притаманну християнству ідею диявола. Поодинокі згадки про чорта в письменника носять переважно метафоричний характер.
Зате він здійснює протиставлення живого, правдивого Бога неістинному. Останнього Шевченко навіть іменує “візантійським Саваофом” (“Ликері”) чи просто Саваофом (“Княжна”). Цей неістинний Бог постає не як реальність, а як плід людського вимислу. Він потрібен “злим та лукавим”, щоб утверджувати своє панування над простими людьми.
Щодо уявлення Шевченка про “справжнього Бога”, то воно не є чітко визначеним. До того ж можна говорити про певну еволюцію цього уявлення.
У творах раннього, петербурзького періоду Шевченко рідко згадує Бога. Бог тут постає таким, якого треба боятися. Він карає людей (можливо, навіть і несправедливо). У листі до свого брата Микити від 15 листопада 1839 р. Шевченко пише, що нікого не боїться, окрім Бога. У “Причинній” знаходимо такі слова: “Така її доля… О Боже мій милий! / За що ти караєш її, молоду?”
Людина, вважав Шевченко, може безпосередньо спілкуватися з Богом. Але традиційні молитви, звернення до святих місць, тобто такі форми, які пропонувалася офіційною церквою, поетом не приймаються. Справжньою молитвою-зверненням до Бога є інтимна молитва на природі (див. “Перебендя”, пізніше - “Мені тринадцятий минало…”).
Звернення уваги на релігійні питання спостерігається в Шевченка у період “трьох літ”. Саме в поезіях цього періоду Бог постає як щось відносно визначене. Бачення Бога поетом у дечому співпадає з концептуальними теологічними засадами, які зустрічаємо в “Законі Божому” (“Книзі Битія Українського Народу”) - програмово-пропагандистському документі Кирило-Мефодіївського братства. Навіть окремі фрази “Книги…” співпадають із фразами тодішніх Шевченкових творів.
Найбільш цілісно свій погляд на Бога поет виклав у поемі “Тризна”. Піддавши критиці новомодні секулярні вчення, автор так говорить про пізнання своїм героєм Бога: “Провидя жизни назначенье, / Великий божий приговор, / В самопытливом размышленье / Он поднимал слезящий взор / На красоты святой природы. / “Как все согласно!” - он шептал / И край родной воспоминал; / У Бога правды и свободы / Всему живущему молил…” Отже, для Шевченка доказом існування Бога є краса й гармонія природи, а сам Бог трактується як “правда і свобода”. Водночас Бог у цій поемі подається і як надія: “В ком веры нет - надежды нет! / Надежда - Бог, а вера - свет”.
Поема “Тризна”, як і деякі інші твори періоду “трьох літ” (“Кавказ”, “Єретик”, “Псалми Давидові”, “Заповіт”), зображують Бога як гаранта гармонії, краси, справедливості й свободи на землі. Для означення такого “ідеального стану” поет часто використовує термін рай. Але цього раю зараз немає, що викликає обурення і навіть незадоволення Богом (“Заповіт”) . Однак, треба надіятися. І в цьому сенсі надія - Бог.
Не важко помітити, що представлена “схема” багато в чому співпадає зі схемою “Книги Битія Українського Народу”. Тут малюється спочатку “ідеальний стан”, який був встановлений на землі Богом, потім його руйнація через нешанування людьми Бога й соціальну диференціацію. Нарешті, має бути повернення до “раю”. Й вирішальну тут роль відіграє український народ, який виступатиме транслятором божої правди, тобто фактично пророком (Костомаров М. Книга Битія Українського Народу // Вивід прав України. - Львів, 1991. - С.50-58). Простежуються цікаві паралелі між “Книгою Битія…” та “Псалмами Давидовими”. Навіть складається враження, що останні - це поетичний виклад “Книги…”, написаний для пропаганди її ідей серед простолюду.
Отже, Шевченкове трактування Бога видається близьким до християнського. Маємо й ідею представленні божественної правди через пророків, і трансформоване уявлення про “друге пришестя” чи “пришеся месії”, яке супроводжуватиметься страшним судом та встановленням царства Божого на землі.
І все ж це не християнство. У “Кавказі” Бог виступає як мученик. Для його означення використовується образ Прометея, який, власне, й іменується великим Богом. Хоча, заради справедливості, варто вказати, що поет, окрім “Кавказу”, більше ніде не використовує даний образ Бога-бунтаря.
Концептуальний образ Бога, представлений у поезіях “трьох літ”, Шевченком вже не змінювався. Таким його бачимо в творах часів заслання, а також у останні роки життя письменника. Міняються тут лише деякі акценти.
У ряді поезій засуджується бездіяння Бога, який не реагує на несправедливості (“Княжна”, “Не гріє сонце на чужині”, “Якби ви знали, паничі…”, “Сон. Гори мої високії”). Настирливіше звучить заклик просити Бога за Україну (цикл поезій “В казематі”). Ідея Бога як краси представлена у вступі до поеми “Княжна”. Ідеальний стан суспільства, який має бути встановлений на землі Богом, моделюється в циклі віршів “Молитва” й особливо в поезії “Ісаія. Глава 35”.
Важливим для характеристики редігійних поглядів Шевченка є розуміння ним сакральності (святості). Дехто з дослідників-релігієзнавців дотримується думки, що основною ознакою релігії є поділ нею світу на сакральний і профанний. Поет дуже широко використовує поняття святості. Іноді воно втрачає в нього релігійний зміст й служить для означення профанних речей. Але здебільшого застововується в плані релігійному.
У Шевченкових творах зустрічається кілька типів сакральних об’єктів.
Безперечно, найвищим об’єктом святості є Бог. У ряді випадків поет називає його святим (наприклад, поема “Невольник”). Святими для нього також є атрибути Бога - добро (“І мертвим, і живим…”), правда-воля (“Холодний яр”). Веде він мову про святу силу (“Петрусь”, “Марія”).
Святим для Шевченка може виступати увесь світ (“Буквар”) або його об’єкти - “пресвятий Київ” (“Княжна”), “святий Київ” та “свята Волинь” (поема “Варнак”), “шляхи святії” для праведників (“Ісаія. Глава 35”) тощо. Сакральним об’єктом є Україна. Щоправда, в такій сакралізації видимого світу відчувається деяка метафоричність.
“Неканонічним”, з позиції офіційного християнства, виглядає розуміння Шевченком святості людей. Ця святість не визначається церквою. Святим є той, хто творить добро. Це для Шевченка основний критерій. Тому святою він називає “відьму” - героїню одноіменної поеми. Святими є мученики за правду (у першу чергу Ісус Христос, а також його учні-апостоли). Святим іменується Іосиф. І святість його в тому, що він не дав скривдити матір Ісуса, врятувавши від долі покритки (“Марія”). Святою неодноразово називається Марія, котра так само страждає за правду, як і її син.
Святими іменує Шевченко деякі культові предмети й символи християнства. Це - канонізовані святі церкви, їхні реліквії (поема “Наймичка”), Біблія (“Кавказ”, “Ой виострю товариша…”) і т.д. Щоправда, тут поет ніби підігрує існуючим стереотипам, а то й вдається до іронії (як це, наприклад, бачимо в “Кавказі”).
Шевченко намагався подати й своє бачення “правдивої віри”. Принаймні, цим він переймався в останні роки життя. Поет, як зазначалося, заперечував офіційне постнікейське християнство і закликав повернутися до витоків цієї релігії. Навіть у “Букварі” знаходимо заувальований виклад подібних думок. Там йдеться про істинне первісне християнство, яке несло правду й любов, далі згадується Нікейський собор, що затвердив Символ віри. Проте після цього собору знову наступили “беззаконіє і неправда”, а Правдоучителі сховалися “в дебрях та вертепах”.
Відносно цілісний ідеалізований образ первісного християнства Шевченко малює в “Неофітах” та “Марії”, фрагментарно в деяких інших пізніх творах. Правдиві християни є людьми, що пізнали божу правду, яка є людинолюбством (“братолюбієм”) та доброчинством. Ці люди не сприймаються світом, є гонимими. Центральною фігурою серед них виступає Ісус Христос. Його розп’яття - не викупна жертва за гріхи людства, як вважає офіційна церква, а спраждання за правду. Є спроба представити таке бачення й в “Букварі”: “Ісус Христос… научав людей беззаконних слову правди і любові, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не няли віри єго іскреннему святому слову, і роспяли єго на Хресті меже разбойниками, яко усобника і Богохула”.
Справжні віруючі можуть видаватися дивними, химерними, як герой поезії “Перебендя”, котрий лише на відлюдді, серед природи веде з Богом розмову. До таких належить і “святий лицар” юродивий із одноіменної поеми. Істинна віра - це єресь. Тому один із найвеличніших героїв Шевченкових творів виступає єретик Ян Гус. Та й себе самого письменник іменує єретиком у “Щоденнику” від 11 липня 1847 р. Єретиком, який відкидає існуюче віровчення, представлений Ісус Христос у “Марії”.
Істинну віру Шевченко не лише трактує як слово “правди і любові”, але і як щось містичне, що дається в результаті спілкування з Богом. Таке спілкування найкраще здійснювати серед пре-красної природи. Воно є наче про-світлення. Не даремно у “Тризні” віра називається світлом. Світло надзвичайно мистецьки використовує Шевченко на своїх полотнах (в цьому плані він перевершував Рембрандта). Наприклад, на малюнці сепією “Діоген” на темному фоні про-свічується фігура знаменитого філософа-кініка - ніби відбувається про-світлення істиною.
Спілкування з Богом - це й молитва. Даний термін у різних контекстах зустрічається в творах Шевченка. Проте молитва щось нижче, ніж безпосередній контакт з Богом. Молитва - переважно проханням до Бога. Шевченко не раз у своїх творах говорить про недієвість молитов. Хоча й закликає молитись, передусім за Україну. Також говорить, що молитва має бути щирою, йти від серця.
Можна побачити певні паралелі між релігійними поглядами Шевченка й платонізмом (особливо в неоплатонічному варіанті). Так, Шевченківський Бог, атрибутований як краса, гармонія і правда (в розумінні справедливості), чимось нагадує платонівську ідею Блага, а світло-віра - неоплатонічну еманацію. Однак ці паралелі, певно, не є результатом впливу платонізму на Шевченка. До подібних ідей Шевченко приходив самостійно, часто відштовхуючись від глибинних народних архетипів. Не виключено, що ці архетипи, маючи індоєвропейську основу, знайшли вияв і в платонізмі.
І все ж релігійність Шевченка, незважаючи на свою “єретичність” та неортодоксальність, є близькою до християнства. Шевченко сприйняв ряд християнських символів та стереотипів. Інша річ, що його бачення цієї релігії не було ні православним, ні католицьким, ні протестантським. Це християнство правомірно назвати позаконфесійним із вираженими українськими національними особливостями.
Література: Балей С. З психольоґії творчости Шевченка // Зібрання праць у п’яти томах. - Львів-Одеса, 2002. - Т.1; Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г.Шевченка. - Лондон-Мадрід, 1962; Гнатишак М. Тарас Шевченко й релігія. - Львів, 1936; Домашовець В. Псалми Давидові в поетичних творах Т.Шевченка. - Оттава, 1992; Драгоманов М. Т.Шевченко в чужій хаті його імені // Світова велич Шевченка. - К., 1963. - Т.1; Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм // Вибране. - К., 1991; Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К., 1994; Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. - Львів, 1996; Колодний А. Україна в її релігійних виявах. - Львів, 2005; Костельник Г. Шевченко з релігійно-етичного становища. - Львів, 1910; Костомаров М. Книга Битія Українського Народу // Вивід прав України. - Львів, 1991; Ласло-Куцюк М. Вогонь і слово: Космогонічний міф на Україні. - Бухарест, 1992; Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995; Огієнко І. Тарас Шевченко. - К., 2004; Сверстюк Є. Шевченко і час. - Київ-Париж, 1996; Росовецький С. Шевченкова “Марія”, православна традиція і протестантська біблеїстика першої половини ХІХ ст. // Тарас Шевченко і національно-визвольні змагання українського народу: Зб. матеріалів міжн. конфер. - К., 1998; Саган О.Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. - К., 2004; Стус І. Релігійні мотиви в творчості Шевченка. - Едмонтон, 1989; Сулима В. Біблія і українська література: Навч. посібн. - К., 1998; Чижевський Д. Шевченко і релігія // Шевченко Тарас. Твори. - Варшава-Львів, 1936. - Т.10; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992; Mokry W. Literatura i myśl filozoficzno-religijna ukraińskiego romantyzmu: Szewczenko-Kostomarow-Szaszkiewicz. - Kraków, 1996.

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”









Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”