Погляди Андрея Шептицького на владу та державу

Коли заходить мова про Андрея Шептицького, то його передусім трактують як церковного ієрарха, який водночас не уникав соціально-політичних питань. І рідко коли його розглядають як мислителя, філософа.
Дійсно, якщо виходити з новочасного розуміння особи філософа, то А.Шептицького досить проблематично трактувати таким. В його особі маємо інший тип філософа. Загалом якщо розглянути європейську філософську традицію, то можна, принаймні, виділити наступні основні типи філософів: античний, середньовічний та новочасний. Античний філософ - це, здебільшого, вільний шукач та вчитель мудрості, який часто пропонував нетрадиційні, раціонально обгрунтовані думки. Водночас це індивідуал-комунікатор у відносно ліберальній атмосфері античних полісів. На зміну йому приходить абсолютно протилежнийй тип філософа в епоху Середньовіччя. Це - наставник, нерідко церковний ієрарх, який “знає” мудрість й відповідним, “канонічним” чином інтерпретує її. Він фактично виступає транслятором традиції. Й, нарешті, в части Ренесансу ніби “відроджується” античний тип філософа. Це відносно вільний мислитель, заслуга якого в продукуванні нових, нетрадиційних ідей. Він ціниться за оригінальність, а свої погляди намагається доносити до аудиторії часто з допомогою масового комунікування (друкованої книги, статті).
А.Шептицький якраз і представляє середньовічний тип філософа. Це мудрий ієрарх, який дотримується традиції й з допомогою церковної комунікації наставляє свою паству. Можливо, в ХХ ст. такий тип філософа видається вже анахронізмом. Однак у другій половині цього століття з’явився яскравий мислитель саме такого типу - папа Іоан-Павло ІІ. Щодо Галичини першої половини ХХ ст., яка залишалася переважно аграрним краєм, де були сильні традиції, і де був занадто тонкий прошарок світської української інтелігенції, фігура А.Шептицького як ієрарха-філософа видається доволі адекватною.
Загалом філософські погляди А.Шептицького мали томістський характер. Це зрозуміло. Адже вчення Томи Аквінського в той час виступало як домінуюча теологічна доктрина в католицькій церкві. Більше того, саме за часів А.Шептицького в Західній Європі спостерігалося своєрідне відродження томізму і формування такого напрямку як неотомізм. А.Шептицький же намагався пристосувати томістську доктрину до українських умов. Це знаходило вияв у трактуванні ним ряду засадничих філософських питань.
Цікавою і навіть актуальною сьогодні для України є його соціальна філософія, особливо погляди на владу й державу. Виходячи з томістської традиції, А.Шептицький трактував державу як єдиний природний організм, в якому кожен член виконує ту чи іншу, притаманну йому функцію. Також, фактично спираючись на цю традицію, він виділяв три найважливіші форми державного правління - монархію, олігархію та демократію. На його думку, в принципі, не так вже й важливо, яка використовується форма державної організації. Головне - щоб існувала рівновага, розумне співвідношення між між правами й свободою особистості, з одного боку, та правами й владою держави, з іншого. “…при монархії, олігархії чи демократії держава може вважати за всемогучу й допроваджувати одиниці до цілковитої неволі, або одиницям залишати свободу, що доходить і до крайності” [1], - застерігав А.Шептицький. Фактично він закликав до створення правової держави західноєвропейського типу, де би громадянам забезпечувалися необхідні свободи, але де б ці свободи не ставали крайнощами й не виливалися в анархію.
А.Шептицький віддавав перевагу демократичній формі правління якраз через те, що і при монархії, і при олігархії важко забезпечити оптимальний баланс громадянських свобод та державної влади. Так, розглядаючи монархію, він вказував на спокусу узурпації влади з боку верховного правителя: “Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що надзвичайно трудно знайти одного - монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, “служив би” за приписами Євангелія. Оскільки осягнути трудніше те, щоб усі громадяни виконували участь у державній владі за приписами чесноти” [2].
Така сама узуурпація може відносно легко реалізовуватися при олігархічному правлінні, коли група правителів виходить з вузькопартійних чи вузьконаціональних інтересів. Власне, під олігархічною формою А.Шептицький розумів правління групи людей, олігархів, які спиралися чи то на певну соціальну групу чи на певну націю (в багатонаціональній державі). Говорячи про небезпеки олігархічного правління, А.Шептицький писав: “Можна зробити ще й ту заввагу, що коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надучивати власти для гноблення іншої партії чи національностей більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власти, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка…” [3]
Щодо демократичної форми правління, то саме вона може найкраще забезпечити баланс державної влади й громадянських свобод. Однак при демократії існує ризик, що до влади прийдуть далеко не найкращі не найздібніші люди. На цьому, зокрема, акцентував увагу сучасник А.Шептицького, відомий український історик та соціолог В.Липинський. А.Шептицький же вважав, що визначальним компонентом формування здорового суспільства є керівництво з осіб найкращих та найздібніших, які діятимуть за християнськими принципами й на основі чеснот, а народ, натомість, теж зобов’язаний бути до цього причетним, делегуючи в органи влади саме таких людей. Проте А.Шептицький усвідомлював, що зробити це нелегко. “Люди, - писав він, - бувають цілком несвідомі потреби чи браків тих прикмет” [4].
А.Шептицький розумів, що реалізувати демократичну модель правління на українському грунті, забезпечивши при цьому оптимальний баланс влади й громадянських свобод, є справою складною. Це пов’язано з різними чинниками. Але чи не найголовніший серед них - запізніле націєтворення. “У многих напрямах, - зазначав мислитель, - ми ще люди примітивні, для яких демонстрація, фраза і шум часто видаються чимось важнішим, ніж спокійна земна розвага та витривала праця. Ми зрештою пробудилися до національного життя в добі, в якій демократичні принципи уважались святими. Ми унаслідували, може, й прикмети, але напевно й хиби демократизму” [5]. Спостерігаючи за перебігом політичної боротьби в сучасній Україні, не перестаєш дивуватися, наскільки актуально звучать ці слова сьогодні.
Говорячи про форми державного управління, А.Шептицький змушений був звертатися до проблем влади, окреслити її “ідеальну” модель. Звісно, робив він це з позиції християнського вчення в його томістській інтерпретації. “…підвалиною всякої власти, - малої чи великої, - вважав він, - є любов” [6]. Малася на увазі любов у її християнському розумінні.
Владу А.Шептицький трактував як необхідний елемент суспільного життя. “Так уже мусить бути, - писав він, - що одні люди мають наказувати, а другі слухати. Не можуть же всі наказувати. І не можуть усі, під кожним оглядом, рівним собі бути” [7]. Отже, в суспільстві мають існувати люди, покликані керувати ним, допомагати йому в розвитку, дбати про суспільні інтереси й безпеку. Інакше - запанує безлад та безправ’я. У цьому сенсі варто вести мову, що влада “від Бога”. Вона дана людям для того, щоб забезпечувати мир, стабільність, узгоджувати інтереси окремих осіб.
Звісно, А.Шептицький далекий від того, щоб приймати будь-яку владу. Хоча, судячи з його творів, навіть сама погана влада краща за безвладдя. А.Шептицький не приймає ні крайнього індивідуалізму ліберальної держави, ні тоталітарного колективізму держави більшовицької. Для нього ідеалом є держава, побудоввана на християнських духовних підвалинах, своєрідна “християнська суспільність”. Це не значить, що влада в такому суспільстві має знаходитися в руках духовенства. А.Шептицький чітко розмежовує світську й церковну владу: якщо світська влада має займатися справами суспільними, то церковна - моральним вдосконаленням людей. “Християнська суспільність” - це спільнота людей, які живуть за християнськими принципами. Вона “зложена з людей щиро пересвідчених і перейнятих Христовим духом, буде завжди організовуватися в християнському дусі і в кожному напрямі буде доходити до рівноваги, ладу й сили” [8]. Таке суспільство є солідарним, де всі члени діють як складові частини одного великого організму. А обов’язки, на яких тримається солідарність, розглядаються як абсолютні. Загалом варто відзначити, що солідаризм - це основа соціальної доктрини неотомізму.
А.Шептицький розумів, що досягнути суспільної гармонії, а, відповідно, й нормального функціонування держави, неможливо лише спираючись на зовнішній, формально-юридичний примус. Тому в солідарному суспільстві, побудованому на християнських засадах, повинен існувати внутрішній послух. “Бо в цьому, - писав А.Шептицький, - і полягає сила й лад у кожному народові, що цей обов’язок послуху для справедливих наказів влади, виповнюють громадяни не з примусу перед карою, але з сумління почуття того ж обов’язку” [9]. Відповідно трактуванню А.Шептицького, особа як громадянин і християнин мають вбачати в законах влади певною мірою волю Бога й берегтися, щоб у разі непослуху владі не чинити непослуху волі Божій.
А.Шептицький, розглядаючи проблеми українського державотворення, вважав, що вони пов’язані не лише із зовнішніми чинниками, а й з чинниками внутрішніми, зокрема “причинами поряядку морального”. “Усі помилки наших політиччних провідників, - писав він, - і зла воля наших противників і ворогів, і природні хиби нашої національної вдачі, і брак свободи і державного життя, і культура не раз затроєна бацилами пагубних для народів суспільних, політичних й релігійних чи антирелігійних теорій, все це безумовно є також причиною теперішньої руїни” [10].
Всі ці наведені міркування нині видаються напрочуд актуальними. Доводиться констатувати, що на сьогоднішній день ми маємо дезінтегроване, несолідаризоване українське суспільство, де панує правовий нігілізм, відсутність поваги до закону, а в політиці - домінування вузькогрупових інтересів, демагогія, а то й відвертий цинізм. Роки життя А.Шептицького припало на буремні часи, коли українці намагалися створити свою державу й часто зустрічалися з тими ж проблемими, які зараз стають перед нами. А.Шептицький намагався осмислити український досвід державотворення в дусі томістської доктрини й дати свої рекомендації щодо того, як вийти зі складної ситуації “руїни” й побудувати “рідну хату”. Певно, до цих порад варто прислухатися. І подумати над тим. Як зробити наше суспільство більш інтегрованим, солідарним та моральним.

1. Шептицький А. Як будувати Рідну Хату? - Львів, 2003. - С.14.
2. Там само. - С.14-15.
3. Там само. - С.16.
4. Там само. - С.17.
5. Цит. за: Гайковський М. Нація і держава в богословській спадщині митрополита Андрея Шептицького // Гайковський М. Збірник статей. - Львів, 1995.
6. Шептицький А. Найбільша заповідь // Шептицький А. Документи і матеріали. Церква і суспільне питання. - Львів: Місіонер, 1998. - Т.ІІ, кн.1. - С.65.
7. Там само. - С.66.
8. Шептицький А. До української інтелігенції // Шептицький А. Документи і матеріали. Церква і суспільне питання. - Львів: Місіонер, 1998. - Т.ІІ, кн.1. - С.290.
9. Шептицький А. Найбільша заповідь. - С.66.
10. Шептицький А. О виборах до парляменту // Шептицький А. Документи і матеріали. Церква і суспільне питання. - Львів: Місіонер, 1998. - Т.ІІ, кн.1. - С.363.



Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”