Вишнівець
Це містечко із, здавалось би, простою та зрозумілою для українців назвою. Але в людей, які хоча б трохи знають історію нашої країни, відразу виникають асоціації. Адже це родове гніздо князів Вишневецьких, які залишили помітний слід не лише в українській історії, а й в історії Польщі, Молдавії, Росії. Принаймні, два пердставники цього роду добре відомі. Це - Дмитро Вишневецький і його внук Єремія.
Вишнівець - містечко стародавнє. Люди облюбували цю місцину давно. Неподалік звідси знайдено поселення трипільської та черняхівської культур. Коли попедаєш у Вишнівець, відчуваєш якусь містичну благодатність цієї землі. Жирні чорноземи, миловидні пагорби, вкриті лісами. А ще річечка Горинь, яка недалеко звідси бере початок.
За часів Київської Русі тут існувало городище. Щоправда, перша писемна згадка про Вишнівець відноситься до більш пізнього періоду - 1395 року. З того часу це поселення стає родовим гніздом Вишневецьких. Тут, ймовірно, народився Дмитро Вишневецький, якого часто ототожнюють з героєм народної пісні про Байду. У нашій уяві він передусім постає засновником Запорізької Січі. Взагалі це надзвичайно цікава та енергійна людина. Герої Олександра Дюма просто бліднуть перед ним.
У Вишнівці жили й знайшли спочинок Михайло Вишневецький та його дружина Раїна Могилянка, сестра Петра Могили. Прах її упокоївся у Вознесенській церкві, яка зберігається й нині. Були вони ревнителями православ’я, на відміну, від їхнього сина Єремії. Щодо останнього, то про нього в українській літературі склалася вкрай негативна оцінка - ворог українського народу, лютий врог Богдана Хмельницького та козаків-повстанців, гонитель православ’я… Інша річ, наскільки ця оцінка є справедливою. Не забуваймо, що Єремія Вишневецький чимало зробив для освоєння Лівобережжя України. Тут він виявив себе вмілим організатором та господарем. Під його покровительством почали з’являтися та розвиватися міста й села Лубенщини. Також тут за його сприянням було засновано ряд православних монастирів. Про це якось забулось. Як і те, що Єремія в 1651 р. під час Хмельниччини став оборонцем прав Почаївського монастиря, якого три роки тому розгромили селяни-повстанці.
Саме за часів Єремії у Вишнівці був побудований кам’яний замок. У 20-их рр. ХУІІІ ст., за життя останнього представника роду Вишневецьких Михайла Серватія, замок перебудували під палац. Тут формувалася багата бібліотека й картинна галерея. На місці старого саду був закладений розкішний парк. Нові власники, графи Мнішеки, до яких Вишнівець перейшов після 1744 р., піклувалися про розбудову палацу. Обставили його дорогими меблями, скульптурами. Бенкетний зал оздобили голландськими кахлями ручної роботи. У палаці з’явилися числені полотна, в т.ч. й відомих західноєвропейських авторів. З часом тут виник свій театр. Існувала зала, де ставилися вистави.
Взагалі Вишнівець ХУІІІ ст. був одним із найбільших культурних центрів Волині та й України загалом. До речі, тут ще в 1742 р. з’явилася одна із перших аптек на українських землях. Були в містечку, окрім палацу, цікаві пам’ятки архітектури, наприклад, комплекс католицького монастря кармелітів з костелом святого Михайла біля палацу, згадувана Вознесенська церква, в якій знаходилися старовинні ікони; церква Різдва Богородиці та костел святого Станіслава у Старому Вишнівці.
Не дивно, що містечко приваблювало впливових та відомих людей. У 1781 р. тут побував наступник російського престолу, великий князь Павло Петрович. У 1845 р. Вишнівець спеціально відвідав український історик та письменник М.Костомаров, про що він детально писав у своїй “Автобіографії”.
Можливо, за рекомендацією М.Костомарова у Вишнівці побував і Т.Шевченко під час своєї волинської подорожі в 1846 р. Жителі містечка свято вірять, що Кобзар був у них. Навіть вам покажуть лавочку в парку біля палацу, де ніби Шевченко чи то малював, чи то писав вірші. А в самому центрі Вишнівця височить пам’ятник Кобзареві.
Щоправда, ніяких достовірних задокументованих доказів про перебування Шевченка у Вишнівці немає. Ніде письменник у своїх творах не згадує цього містечка. Єдним доказом його перебування тут є спогади колишнього графського конюха Мнішеків Федора Кружилки, записані В.Щуратом у 1905 р. Кружилка говорив, що зустрічався й розмовляв із Шевченком, коли той був у Вишнівці.
А ось, що тут був відомий французький письменник Оноре де Бальзак, сумнівів не викликає. Було це у вересні 1848 р. Тоді він перебував на Волині, зустрічаючись із приятелями й знайомими своєї нареченої Евеліни Ганської.
У ХІХ ст. Вишнівець став також значним ремісничим центром. Особливо ставилися вироби з вовни місцевих умільців. Цікаво відзначити, що ці традиції майже дожили до нашого часу.
ХХ ст. не було прихильним для Вишнівця. Під час першої світової війни містечко опинилося у прифронтовій смузі. Під час другої його архітектурні пам’ятки, зокрема, палац, зазнали руйнації. Щоправда, в радянській післявоєнний період його частково відреставрували й тут розміщувалися різноманітні служби Вишнівецького району, який існував у 1940-1962 рр. Після того, як Вишнівець перестав бути райцентром, містечку не приділялася якась особлива увага.
У перші роки незалежності України, на жаль, ряд підприємств Вишнівця перестало функціонувати. Чимало людей опинилося без роботи. Лише в останні роки спостерігаються деякі зміни на краще. Але й нині печать якоїсь руйнації та занедбаності тут відчувається.
І все ж Вишнівець, якому на своєму довгому віку довелось багато чого побачити й пережити, не втрачає оптимізму. Недалеко від колишнього палацу я мимоволі підслухав розмову двох літніх людей. “Чого ви нарікаєте, - говорила якась жінка, - адже ми нарешті живемо в своїй незалежній державі”. І сказано це було по-простому щиро, без натяку на ірнонію. Якась глибока закоріненість, не показна, а справжня любов до своєї землі простежується у жителів Вишнівця. Це важко передати словами - треба відчути, побачити. Воно відчувається в добротних та охайних обійстях вишнівчан, у ошатних та естетично вишуканих вишнівецьких церках. І що мене здивувало - ні одна із них не належить московському патріархату. Всі українські! І це не зважаючи, що за якихось пару десятків кілометрів Почаїв - оплот російського православ’я. Ех, якби всі ми мали таку самоповагу…
Іду залами колишнього палацу. Навіть те, що залишилось, справляє незабутнє враження. Нація, яка себе шанує, мала б піклуватися про такі місця. Мимоволі пригадалася моя недавня поїздка до польського містечка Ланьцута. Поляки там створили просто шокуюче вражаючий палац-музей. Вишнівецький палац, певно, не був гірший Ланцутського. Але… Польща зараз у Європейському Союзі. А ми самі по собі. Може, європейськість це не тільки і не скільки економіка, а певний рівень культури, духовності й самоповаги.
Зараз у Вишнівецькому палаці ведуться реставраційні роботи. Це тішить. Дасть Бог, і ми доростемо до європейськості.
А поки що йду вуличками Вишнівця. Певно, до “Європи” їм далеченько. Зате щось у них є рідне, близьке і спокійно-затишне. Здається, тут ти можеш торкнутися якихось не зовсім зрозумілих тобі праоснов. І уже через це варто навідатися до старовинного містечка.

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”