Культурно-релігійне життя Дубна в кінці ХУІ - на початку ХУІІ ст.

На початку ХУІІ ст. Дубно було не лише великим міським центром, а й перетворилося в потужний культурно-релігійний осередок. Це значною мірою було пов’язано з діяльністю князя Василя-Костянтина Острозького, який активно займався розбудовою міст та культурного життя в своїх володіннях.
Важливими культурними інституціями в той час виступали православні монастирі. При них часто функціонували школи, переписувалися книги. Зрештою, монастир у ті непрості часи виступав місцем, де людина могла, ізолювавшись від зовнішніх впливів, самозосередитись й працювати на полі культурному.
В означений період з Дубном були пов’язані, принаймні, три відомі діячі української культури - Іов Почаївський (Желізо), Віталй Дубенський та Касіян Сакович. Ймовірно, побували також тут відомі українські письменники того часу - Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький.
Відомо, що Іов Желізо (у миру Іван; бл. 1551-1651) походив з Галичини. У 80-90-их рр. був ігуменом Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря, який належав В.-К.Острозькому. Є відомості, що в цьому монастирі він займався “писанням церковних книг” і що ці книги знаходилися саме тут. Очевидно, через конфлікт з князем В.-К. Острозьким Іов полишив цей монастир і став у кінці 90-их ХУІ ст. організатором монастиря на Почаївській горі. До кінця життя залишався ігуменом цієї обителі. Канонізований православною церквою. Йому приписують ряд творів переважно проповідницького характеру, в яких він часто наслідував Іоана Златоуста. Це - “Бесіда в тиждень Ваїй”, “Повчання про відречення від світу і про духовне вдосконалення”, “Повчання про Каїна та Авеля, зависть і злобу”, “Повчання проти пияцтва”, “Повчання про сім’я і сіяча”, “Повчання про багатого й Лазаря”, “Повчання про терпіння та благохваління”, “Повчання про божественність Ісуса Христа”, “Повчання про божественність та людськість Ісуса Христа, сина Бога, його втілення та про Богоматір” [1]. Не виключено, що частина з цих повчань була створена в Дубні, а сам Дубенський Хрестовоздвиженський монастир за часів Іова став потужним культурним осередком, де переписувалися книги й, цілком можливо, творилися відносно оригінальні тексти.
Тому не дивно, що в Дубні був написаний один із популярних творів ХУІІ-ХУІІІ ст. “Діоптра”, укладачем та автором якої був отець Віталій. Про цього автора маємо недостатньо інформації. Не знаємо, звідки він був родом і коли народився. Ймовірно, рік його народження припав на другу половину ХУІ ст. На початку ХУІІ ст. жив у Вільно, був ієродияконом Віленського Святодухівського монастиря і активним членом Віленського православного братства.
Належав Віталій до освідчених людей, знав грецьку й латинську мови. Виступав за розвиток освіти. Звідси його конфлікт із Іваном Вишенським, який був консервативно налаштований у освітньому плані. У посланні до стариці Домникії, написаному в 1605 р., І.Вишенський, ніби виправдовуючись, говорить: “Я не ганю граматичного вчення і ключ до пізнання складів та речень, як деякі гадають і так кажуть: “Оскільки сам не вчився, через це нам заздрить і забороняє”. Таке, знаю, перш за все пан Віталій, волинський казнодія, кидав” [2]. Отже, із цієї фрази можна зробити висновок, що Віталій дискутував з І.Вишенським, засуджував його освітній консерватизм. І в той час, тобто в 1605 р., він переїхав з Вільно на Волинь (можливо, у Дубно) і виступав тут як церковний проповідник. Тому й І.Вишенський іменує його “волинським казнодієм”. Наведений уривок із послання до стариці Домникії також дає підстави припустити, що близько 1605 р. в Дубні міг бути І.Вишенський.
У 1612 р. Віталій видав у Єв’ю, містечку неподалік Вільна, книгу “Діоптра, тобто Дзеркало, або Відображення правдиве людського життя в світі”. У назві книги зазначалося, що вона “перекладена й написана” “отцем Віталієм, ігуменом у Дубні”. Тобто в той час Віталій був ігуменом якогось Дубенського монастиря (можливо, Хрестовозвиженського, де раніше перебував Іов Желізо). Також у передмові до книги сказано, що її автор “набувши перло наук богонатхненних проздовж свого життя, обрав собі кафедру слова Божого”.
“Діоптра” - книга релігійно-етичного характеру. Вона складалася з передмови, загальнофілософських й етичних роздумів та висловів, власних і прекладених з грецької та латинської мов. Книга вийшла староукраїнською книжною мовою, в якій відчутною була старослов’янська мовна основа. У прозовий текст Віталій вводив власні віршовані рядки. В історію літератури він ввійшов як перший в Україні майстер афористичного вірша.
Одна. з головних тем, яка проходить червоною ниткою через “Діоптру”, тема марноти земного життя. Віталій говорить, що не варто зважати на цінності цього світу, оскільки всі вони тимчасові. Треба постійно думати про смерть і потойбічне життя. Ось як ця думка озвучена в одному із віршів “Діоптри”:
“Блажен, котрий від смерті науку приймає:
Добра у світі всюди і завше бажає.
Уранці думка будить: на вечір не жити,
А ввечері - що вранці світанку не стріти.
Блажен, хто на марнотне ніяк не вповає
Та добреє він діло закінчити жадає.
Такого злопригоди не можуть вхопити,
Хоч смерть і роз’ятриться і схоче убити.
Блажен, хто таким бути в усі часи може,
Ким стати у час смертний старається кожен:
За труд такий дістане й за власне старання
Відвічного спокою собі вдарування” [3].
Віталія цінували як вчену людину. Настоятель Києво-Печерської лаври, а також письменник-полеміст Захарія Копистенський назвав його “учителем і любомудрцем”. Не відомо, чи Віталій після виходу “Діоптри” в світ написав ще якусь книгу. Очевидно, він прожив довге життя й упокоївся близько 1640 р. в Дубні [4].
Щодо Віталієвої “Діоптри”, то вона користувалася чималою популярністю. Вона перевидавалася в ХУІІ й ХУІІІ ст.. а також поширювалася в рукописних списках.
До сучасників Віталія належав Касіян Сакович (мирське ім’я Калістрат). Народився він близько 1580 р. в містечку Потеличі на Галичині в сім’ї священика. Освіту здобував у Замойській академії. Був домашнім вчителем Адама Кисіля - відомого політичного діяча часів Хмельниччини. Після закінчення навчання в Замості став дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлі. Звідси втік до Києва в 1620 р., де прийняв чернецтво і працював ректором школи Київського братства. Тут у 1622 р. написав “Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного”, що стали одним із найкращих зразків української поезії того часу. З 1624 по 1625 рр. жив у Любліні й був проповідником у православному братстві. У 1625 р. в Кракові видрукував твори компілятивного характеру “Трактат про душу” й “Дезідероз”.
Цього ж року став уніатом, отримавши за це від князя Олександра Заславського Дубнівський Спаський монастир, у підпорядкуванні якого знаходився також Хрестовоздвиженський та Підборецький жіночий монастирі. У “дубнівський період” К.Сакович не опублікував якихось оригінальних творів. Але в якості дубнівського архимандрита вів переговори про перехід відомого письменника-полеміста Мелетія Смотрицького в унію. Очевидно, М.Смотрицький у той час бував у Дубні. Тут, певно, він передав К.Саковичу свою книгу “Апологія подорожі до країв східних”, яку той відредагував і видав у Львові.
Дубнівським архимандритом К.Сакович залишався до 1639 р., поки його не позбавили цього становища. Після цього кілька років мандрував, побував у різних монастирях - у Дермані, Холмі, Любліні, Суспралі, Вільні. Під час цих мандрівок написав кілька полемічних брошур. 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку віру. Наступного, 1642 р., опублікував у Кракові полемічний твір “Перспектива”, де критикував як православних, так і уніатів. У цій книзі знайшли відображення й враження від “дубнівського періоду” в житті письменника. “Перспектива” викликала новий сплеск релігійної полеміки в Речі Посполитій. Помер К. Сакович 1647 р. на становищі католицького пароха в Кракові [5].
Наведені матеріали дають підстави говорити, що Дубно в кінці ХУІ - на початку ХУІІ ст. стало не лише важливим регіональним культурним центром, а й в перспективі могло перетворитися у культурний центр всеукраїнського масштабу. В силу певних причин, цього не сталося. Тим не менше, можемо говорити про значення цього міста в розвитку української культури зазначеного періоду.

Примітки
1. Про Іова та його твори див.: Житие и поучения преподобного и богоносного отца нашего Иова, игумена и чудотворца Почаевского. - Почаев: Издательство Почаевской лавры (без года издания). - Издание 3-е исправленное. - 72 с.
2. Вишенський І. Твори / пер. з книжної української мови В.Шевчука. - К.: Дніпро, 1986. - С.173.
3. Віталій. Блажен, котрий від смерті науку приймає (пер. сучасною українською В.Шевчука) // Українська поезія ХУІІ століття. - К.: Рад. письменник, 1988. - С.51.
4. Віршовані твори Віталія в оригіналі та в перекладі перевидані в наш час у ряді збірок: Українська поезія. Кінець ХУІ - початок ХУІІ ст. - К., 1978; Антологія української поезії. Т.1: Українська дожовтнева поезія. Твори поетів ХІ-ХУІІІ ст. - К., 1984; Українська поезія ХУІІ ст. - К., 1988. Життю й творчості Віталія присвятив окрему розвідку І.Франко. Див: Франко І. Забутий український віршописець ХУІІ віку // Франко І. Зібрання творів. - К., 1981. - Т.31.
5. Про К.Саковича див.: Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах / вид. 2-ге, виправлене. - Львів: Світ, 1992. - Кн.1. - С.533-545; Бичко А., Бичко Б. Світлотінь Касіяна (Калліста) Саковича. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - 168 с.


Кралюк Петро Михайлович,
доктор філософських наук,
професор (НУ “Острозька академія”)

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”