Наші сучасники, затамувавши подих, захоплено переглядають стрічки за участю самураїв, ніндзя. І нікому навіть на думку не спадає, що Україна теж має своїх героїв - козаків. Козацький рух в Українi залишається одним iз найяскравіших сторiнок лiтопису нашої країни. Саме ці національні лицарі протягом декiлькох столiть стояли на варті волi, честi i гідності, залишаючись єдиним i могутнiм форпостом України. Докладнiше про силу та велич козацтва розповiв кандидат iсторичних наук Василь Кметь.
Як кай-сак перетворився на козака
Уперше слово "козак" (точнiше "кай-сак") було помiчено в половцiв у ХІ столiттi. Воно означало "чергового, передового, нiчного i денного". Саме в тюркських мовах було введене поняття козака, як найманого воїна, утiкача чи вигнанця. У деяких кочових народiв iснував звичай скеровувати юнакiв до таких ватаг для загартування. За словами Василя Федоровича, "кримськi джерела середини XV столiття розрiзняють татарських найманих козакiв-вартових i козакiв-розбiйникiв. З кiнця XV столiття джерела згадують вже i про козакiв-християн».
Козаки стають iсторично вiдомими в Українi вже з 1471 року, коли Київське князiвство було перетворене на воєводство. За даними лiтописця ХVІ столiття Мартiна Бєльського, 1489 року, пiд час переслiдування татар, що вторглися на Подiлля, сином короля Казимира ІV Яном Альбрехтом попереду литовського вiйська до припливу Бугу Саврана йшли козаки, які добре знали Побужжя. Документальне свiдчення про iснування українських козакiв уперше зустрiчається в статутнiй грамотi 1499 року великого князя литовського Олександра київському голові i мiщанам про воєводськi прибутки.
"Степове" походження козацтва знайшло вiдображення і у звичаях, i у традицiях, i в одязi, i навiть у мовi козакiв. Інодi важко переконати спiврозмовника у тому, що саме з тих часів такі тюркськi запозичення української мови, як "кавун", "базар", "харциз", а особливо - "площа", - повiдав мiй спiврозмовник.
Розселяючи степом, козаки оволоділи Надднiпрянщиною, пiвденним Бугом, його численними припливами (Ориль, Самара, Чортомлик та iн.). Особливо привабливим для розселення i побудови фортифікацій було Днiпро. Кам'янi пороги (порогiв було дев'ять: Козацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Зайвий i Вiльний) перетинали могутню рiку, залишаючи лише вузькi, небезпечнi для човнiв, проходи. Це дозволяло ефективно використовувати їх з оборонною метою.
У серединi XVІ столiття була закладена перша Запорiзька Сiч, що стала головним осередком українського козацтва, важливим фактором українського нацiонально-полiтичного вiдродження i державного будiвництва у XVІ-XVІІ столiть. Перша Запорiзька Сiч, закладена князем Дмитром Вишневецьким на островi Хортиця, проiснувала з 1553 по 1557 рiк. Сiч, з рiзних причин, серед яких воєнно-стратегiчнi та знищення, неодноразово змiнювала своє мiсце розташування.
Іспити на козака
Незважаючи на те, що в художнiй лiтературi неодноразово i досить детально описувався ритуал прийому до Сiч, сам вступ, за твердженням Василя Кметя, було простим i неформальним. Хоча i не кожного, хто пришли у Сiч, приймали в запорiзьке товариство. Для того, щоб долучитися до козакiв, було недостатньо умiння правильно перехреститися i випити залпом кварту горiлки. Головним екзаменатором був Днiпро, а точнiше - його знаменитi пороги. Французький iнженер Боплан вказує: "Щоб бути прийнятим у число запорiзьких козакiв, потрiбно переплисти в човні через цi водянi стреміни".
Кожному, хто приходив на Сiч i хотiв стати козаком, потрiбно було виконати кiлька умов: бути вiльною i незалежною людиною, розмовляти українською мовою, сповiдати православну вiру, пройти визначене навчання.

Якщо вiн був католиком або мусульманином, то мусив прийняти православ'я. За останньою умовою той, хто вступав у Сiч, повинен був спочатку придивитися до вiйськових порядкiв, вивчити прийоми сiчового лицарства, а вже потiм записуватися до когорти випробуваних товаришiв, що могло бути не ранiше, ніж через сiм рокiв. Той, хто приймав цi умови, був вiльний вiд будь-яких iнших вимог: у нього не запитували анi посвiдчення, анi квитка, анi поруки.
Новобранець записувався в один з куренiв. В залежностi вiд власного вибору, тоді новоприбулий мiг змiнити своє власне прiзвище на якесь нове прiзвисько. Доволі часто прiзвисько народжувалося внаслiдок зробленого вчинку чи виявленої дотепностi. Вступивши в Сiч, новачок ставав справжнім козаком лише пiсля вивчення козацьких правил i придбання умiння коритися кошовому отаману, старшині i всьому товариству.
Козаки i їхнi предки виявляли фiзичне загартування, високу технiку самооборони в таких ризикованих, сповнених вiдваги i мужностi видах дiяльностi, як лови. Вони сміливо йшли зі списом чи рогатиною на ведмедя, ставили "на прю" у лiсових пущах з буями-турами, приборкували диких коней i т.п. В умовах незатухаючих воєн, боротьби за збереження власного етносу, виживання в надзвичайно складних життєвих обставинах, у змаганнях зi стихiйними силами природи, вiд козакiв було потрiбно загартовування не тiльки тiла, але i духу. Суворий час вимагав i суворої, нерiдко залiзної, дисциплiни в процесi пiдготовки молодi, формування в неї готовностi захищати рiдну землю. Тому склалася спецiальна система фiзичного i психофiзичного загартовування пiдлiткiв, юнаком, яка поступово набирала рельєфних i чiтких форм.
Ще за епоху Київської Русi дiтей iз семи рокiв вчили стрiляти з лука, володiти списом i арканом, верхiвковiй їздi, а з 12 рокiв – справжнім вiйськовим хитрощам, тобто мистецтву бою. На вiйнi козак вiдзначався розумом, хитрiстю та умiнням. Для того, щоб налякати ворога, запорожцi нерiдко самi напускали неймовiрнi чутки про свою силу i непереможнiсть, і робили це настiльки правдоподiбно, що навколишнi вiрили.
У степу козаки жили в простих i суворих умовах вiйськового табору, яким по сутi i була Запорiзька Сiч, що складалася з 38 куренiв. Спочатку в курiнь об’єднувалися тiльки козаки, що жили в однiй мiсцевостi, але пiзнiше до нього стали приймати i козакiв з iнших районiв. Жiнки i дiти на Сiч не допускалися.
189 днiв на рік постились
В енциклопедiї "Українське козацтво" зафiксована точна приказка щодо ставлення козакiв до їжi: "Запорожцi, як дiти: дай багато - з'їдять, а дай мало - задоволенi будуть". Характерним було суворе дотримання християнських постів. До загального подиву слiд зазначити, що 189 днiв на рік козаки не вживали продуктiв тваринного походження. Зерно на Сiч привозили переробленим на борошно i крупу. Солiння i квашення овочiв i фруктiв не було розповсюдженим, натомість солили м'ясо i рибу. Молочнi продукти перероблялися на сир i масло.
Для приготування їжi використовувалися великi мiднi i чавуннi казани, з яких треба було нагодувати цiлий курiнь. Тричi на день у куренi готувалася гаряча страва. Опiвднi кухар бив у казан - скликав козацтво на обiд. Пiсля молитви усi сiдали на довгi лави бiля сирної - так називався стiл. Пiд iконами сiдав курiнний отаман. Рiдкі страва їли ложками, які носили при поясi в шкiряних футлярах. Виделками переважно не користалися - тверді страви брали руками. Посуд був найчастiше дерев'яним.
Серед "фiрмових" козацьких страв були: куліш, коржі-загреби, кашоподiбнi страви - соломаха (житнє квашене тiсто), тетеря (юшка з житнього борошна), тюря (стертий на порошок сухар, розведений квасом i приправлений конопельною олiєю i сiллю), щерба (рибна юшка). Крiм цього, готували мамалигу - страва з просяного борошна, свареного на водi без солi, що їли iз солоним сиром чи бринзою, пастрому - сушена на сонці солона баранина, до якої могли варити галушки, сушена i вяленая риба. У козакiв, що жили на зимiвлi, стiл мiг бути i багатшим.
Пiсля кожного походу козаки органiзовували великi святкування. Улаштовували мушкетнi салюти, запрошували музикантiв i спiвакiв, приносили горiлку, варенуху, наливку, розливали їх цебрами, усiх пригощаючи. Пiд час походу козаки зовсiм не пили вина. Це було непорушним правилом. При Сагайдачному за це порушення могли стратити винного козака. До речi, так само, як i за мародерство в мирних поселеннях.
Вiйськова мiць козакiв
З 20-30 р. XVІ ст. старости прикордонних мiсцевостей часто використовують козакiв для охорони вiд степовиків. У 1572 р. у Речі Посполітій був складено перший козацький реєстр, що передбачав залучення на службу лише 300 козакiв. Уся подальша iсторiя реєстрового козацтва буде зв'язана з боротьбою за збiльшення цього державного списку. Сiчовики чи "низовики", як їх називали, i надалi залишалися осередком вiльнодумства i постiйної опозицiї до уряду Речі Посполитої.
"Сучасники, зокрема iноземцi - Гіьом Левассер де Боплан, Й.-Й. Мюллер, А. Віміна, вiдзначали особливi умiння пiхотинцiв будувати землянi укріплення, вести органiзовану прицiльну стрiлянину з рушниць. А. Віміна запевняв, що у 1650 р. вiн бачив, як козаки гасили пострiлами свiчки, знiмаючи нагар, начебто щипцями", - розповiв Василь Федорович.
Усе низове вiйсько було озброєне вогнепальною i холодною ручною зброєю. Козак- пiхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю i ратище. Кiнний козак мав мушкет, шаблю, ратище i чотири пiстолети. Порох i кулi пiший носив у чересі навколо пояса, кiнний - у ладунці через плече. Розповсюдженим засобом захисту вiд ворога пiд час степових походiв був у запорiзьких козакiв так званий табiр. Табором рухалися запорожцi, переслiдуючи ворога у вiдкритому степу. Табором вони виходили на бiй i табором вiдгороджувалися вiд натиску ворога. Табором називали чотирикутний чи круглий ряд возiв, розташованих визначеним порядком для захисту вiйська, що було усерединi укріплення. Щоб улаштувати табiр, козаки ставили кiлька возiв у ряд, скрiплювали колесо до колеса залiзними ланцюгами, пiднiмали догори, наче спис, голоблi, а усерединi, мiж возами, робили глибокi котловани. По кутах ставили гармати i замкнувши таким укріпленням пiхоту, а часом i кiнноту, непохитно i мужньо відстрелювалися з нього, наче з наймiцнiшої фортеці. У пристрої таких таборiв запорiзькi козаки, за свiдченнями сучасників, були неперевершеними майстрами.
Вмiли ходити пiд водою
Ще одним унiкальним винаходом козакiв була знаменита "чайка". Французький iнженер Боплан, що жив серед козакiв, писав у XVІІ столiттi: "Задумавши погуляти в море, козаки складають раду, тобто вiйськову раду, i вибирають похiдного отамана. Пiсля цього вони вiдправляються у вiйськову скарбницу - збiрне своє мiсце, будують там човни довжиною у 60 (18,28 м), шириною 10-12 (3-3,65 м), а глибиною у 12 футiв (3,65 м). Човни цi без кола. Дно складається з видовбаної колоди, вербової чи липової, довжиною 45 футiв (13,71 м); з бокiв воно обшивається на 12 футiв у висоту дошками, що прибиваються одна до одної, допоки човен не буде мати у височину 12, а в довжину 60 футiв. Товсті канати з очерету, оповитi ликами чи глодом, як барило, обхоплюють човен вiд корми до носу. Козаки обробляють усi частини човнiв у такий же спосiб, як i нашi теслi, тобто французькi; потiм обсмолюють їх i прилаштовують до кожної по два керма, щоб не втрачати часу дарма при поворотi своїх довгих човнів, коли потреба змусить вiдступати. Човни козацькi, маючи з кожної сторони по 10-15 весел, пливуть на веслуваннi скорiше турецьких галер. Ставиться також щогла, до якої прив'язують вiтрило, але при сильному вiтрi козаки скорше пливуть на веслах. Човни не мають палуб, якщо ж їх заллє хвиля, то очеретянi канати охороняють вiд затоплення... Не менш 60 чоловiк, вправних у всiх ремеслах, працюють бiля одного човна та обробляють його через 15 днiв, так що впродовж двох чи трьох тижнiв виготовляють близько 80 чи 100 човнiв. У човен сiдають вiд 50 до 70 козакiв".
Нашим предкам приписується і винахiд першого у свiтi пiдвiдного човна. Французький iсторик Монжері у 1827 роцi писав: "... запорiзькi козаки часто уникали преслідування турецьких галер за допомогою великих пiдвiдних човнiв. Запорiзькi козаки користалися гребними човнами, здатними занурюватися пiд воду, покривати в зануреному станi великi вiдстанi, а потiм йти зворотнім шляхом пiд вiтрилами". Історики припускають, що пiдвiдним човном пiд час походу ставала звичайна чайка, яка мала лишень подвiйне дно, у якому в зануреному станi мiстився баласт (швидше за все, пiсок). Дно судна було постачено стулками. Коли виникала необхiднiсть спливання, стулки вiдкидалися, i пiсок висипався. Вiдомо, що у 1595 р. пiд час одного з бойових походiв до анатолійських берегiв запорiзькi козаки перекинули нагору дном свої легкi чайки, укрилися пiд ними i потайки пiдiйшли до берега...
Пiсля походiв запорожцi поверталися на Сiч i першою справою вiдправляли вдячний молебень "Господовi Вседержителю" i "Пресвятiй Богородицi". Далi доручали своїм священикам служити "Сорокоусти" за вбитими козаками, поранених помiщали у госпiталi, що iснували при монастирях i парафiяльних церквах.


Лана Борисова, Львів