Сорок п’ять років тому вона народилася в Одесі у вельми спортивній сім’ї: мама – танцюристка, тато – кандидат у майстри парашутного спорту, бабуся – велосипедистка. Майбутню олімпійську чемпіонку зі спортивної гімнастики у спортзал завела саме вона. Чотирнадцятирічною (!) Стелла здобула звання майстра спорту СРСР зі спортивної гімнастики та майстра спорту міжнародного класу, а у сімнадцять стала олімпійською чемпіонкою.

Поговорити з уславленою спортсменкою про справи сімейні СіДу вдалося після того, як вона оголосила, що цьогоріч унікального новорічного проекту «Зіркові вечори зі Стеллою Захаровою» не буде. Причина – економічна криза. «Ми заморозили цей благодійний проект, нині передусім прагнемо утримати «Кубок Стелли Захарової», – пояснює наша співрозмовниця.

«ПОЧАЛА ЗАРОБЛЯТИ У ТРИНАДЦЯТЬ РОКІВ»

– Стелло, ви багато часу вділяєте благодійності... Для більшості наших віпів це не притаманно...

– Мені складно говорити про інших. А стосовно себе, то намагаюся захопити все те, що дається людині. Я направду дуже переживаю, буває, ночами не сплю. Чоловік не раз закидає, мовляв, навіщо тобі це треба? А мені так хочеться, щоб згуртувалися, перестали один одному вставляти палки в колеса... Удома місця собі не знаходжу, хоча іноді й відпочивати мусиш, і приділяти увагу доньці – вона у мене пізня дитина. Інколи караюся, що не можу повести її у якусь секцію, як інші мами, соромлю себе... Втім намагаюся потроху бути скрізь.

– У вашому житті трапилося так, що мусили вибирати: кар’єра або сім’я…

– Це було 1989 року, коли залишила свою роботу й поїхала з чоловіком Віктором (Віктор Хлус – відомий футболіст «Динамо» Київ, а нині один із засновників та тренерів клубу «Княжа». Стелла Захарова вийшла за нього заміж 1982-го, ще студенткою КНУ фізкультури і спорту. – Авт.) у Швецію, де прожили вісім років…

– Це правда, що там вам доводилося працювати в кафе?

– Так, окрім того, що працювала у приватній школі спортивної гімнастики, вечорами мила посуд. Я, олімпійська чемпіонка! І не соромлюся цього. Падала з ніг, але саме так ми жили, бо хотіли заробити. І повернулися в Україну забезпеченими. Мене ніхто не звинуватить у тому, що я щось вкрала. Пройшла через великі труднощі, стерпіла багато чого на власній шкурі. У мене не було батька – він рано помер, тож у тринадцять уже як гімнастка заробляла гроші й віддавала їх матері. Мене життя виховувало в жорстких умовах. Усе наживала кропіткою працею... У нас із чоловіком були моменти, коли ми не мали й п’яти копійок на трамвай!

Тому я не можу бути байдужою до дітей. Побачивши дівчинку, у якої сорок відсотків опіків, ми з Віктором одразу ж допомогли їй фінансово. Робили все, що могли. Але, на жаль, ми не партія і не бізнесмени, бо самі з простягнутою рукою стоїмо… А коли їздили відкривати комп’ютерний клас у Закарпатті, то взяла свої книжки, майки, з чоловіком купили футбольні м’ячі... То було таким щастям для дітей! В Києві це вже приймають як належне, а от у глибинці… Ми їхали туди на тракторі, в кирзових чоботях…

«МІЙ ВІТЯ – ЦЕ НЕ ЯКИЙСЬ ВАСЯ…»

– Стелло, з Віктором ви прожили ось уже 26 років! Що зміцнює, утримує вас як родину?

– Ми завжди знаходимо порозуміння, адже удвох здолали великі труднощі. І ще – ми не можемо існувати окремо, адже дуже одне одного підтримуємо… Це таке собі серце, яке ми тримаємо у двох долонях. Якщо одну відкинути – воно перестане битися... Це не те божевільне кохання, коли ми тільки познайомилися, а зовсім інше. Але мій Вітя – не якийсь Вася, який нап’ється і йде собі, не зважає, що жінка крутиться з усіх сил…

– А як ви познайомилися?

– Це трапилося саме 1980-го, коли я стала олімпійською чемпіонкою... Тоді цінували спортсменів. І от нас, передових гімнасток та динамівців, запросили на зустріч зі студентами Київської сільськогосподарської академії… Ми разом сіли в машину й усю дорогу невимушено спілкувалися… Відтак обмінялися телефонами. А через рік побралися…

– Як олімпійська чемпіонка, мабуть, були перебірливою… Що сподобалося в ньому?

– У Віті аура дуже душевної людини. Видно, на нього вплинуло те, що виховувався без батьків, жив сам… З чоловіка аж випирає те, який він добрий… У нього немає внутрішньої гнилості. Оце відчула. Я ж була як курчатко, яке мало знало. Мене можна було скрутити, поламати, та й загалом могло б по-всякому статися… Може, вже валялася б десь, спилася б, як багато відомих спортсменів... І от він взяв цю чисту людинку й сказав, що напевно пов’яже з нею свою долю… А в нього ж було багато дівчат, які з букетами приходили, зустрічали… Міг побратися з красунею, у якої батько був великим чиновником, де його ікрою годували… І от ми живемо, а багато хто розлучився...

«ДОНЬКА ХОДИТЬ ДО ЗВИЧАЙНОЇ ШКОЛИ...»

– Ви не любите світських вечірок…

– Так, але доводиться там бувати, статус вимагає. Але щоб бігати день у день – то ні. Я втомлююся від цього, тож часто відмовляюся. Щоправда, поговорити на таких тусовках маю з ким, бо є знайомі зі світу шоу-бізу, політики… Я й з ворогами своїми, з якими колись була на різних полюсах, спілкуюся…

– Стелла у перекладі з латинської – зірка. Жінки з таким іменем зазвичай самодостатні, незалежні, впевнені у собі... Вас так влучно назвали батьки...

– (Посміхається). Це мама таке ім’я мені вибрала...

– А коли називали своїх сина-доньку, то зважали на значення імен Олег та Христина?

– Ні. Коли народився син, були молодими, нам просто подобалося ім’я Олежик. А Христину я народила, коли приїхали в Україну зі Швеції, там тоді дуже популярним було ім’я Кристіан. Вирішили назвати дівчинкою Христиною. Донька ходить до звичайної школи на Троєщині, що дає набагато більше знань, ніж якісь там супер-пупер школи, що тільки гроші витягують. А щосуботи воджу у власну спортшколу. Крім того, Христинка буває в басейні, цікавиться йогою. Їй вистачає всього, щодня змучена повертається додому…

– А сина вже одружили?

– Мало того, чекаємо на поповнення. Дасть Бог, після Нового року стану бабусею…

– Стелло, ви живете в селі поблизу Києва… Знаю й те, що часто купуєте у сільських господинь свіже маслечко, яйця, молоко… Скажіть, бабусі хоч знають, кому продають свої смаколики?

– Та звісно, що знають. Я дуже поважаю, ціную своїх, так їх називаю, бабусь. Прибігаю до баби Галі, купую молоко, яйця... У неї руки такі спрацьовані, що їх цінувати годиться...


Розмовляла Жанна КУЯВА, Київ