В гостях у СіДу – відомий київський ресторатор, світська леді й дружина захисника київсього «Динамо» Владислава Ващука Маргарита СІЧКАР.

…– Владе, а ось і директор «Пантагрюелю», Маргарита. Я тобі про неї розповідав, – прошепотів товариш Ващуку.
Ефектна дама привітно усміхнулася, відтак подумала: «Ну ось, ще один мачо, пестунчик жінок…» Тоді Влад запросив Марго на каву, але вона відмовилася…
За кілька днів Ващук знову завітав до її ресторану, а невдовзі став його постійним клієнтом. А коли після важкої й травматичної гри з «Баварією» прийшов у «Пантагрюель» дуже знервований (кожен намагався спитати про причину програшу команди), то лише рудоволоса Рита замість розпитувань запропонувала пограти у боулінг...
Він поїхав на збори до Німеччини, вона – у справах до Росії. Почався телефонний роман. У Київ на зустріч обоє летіли як на крилах. А на святкування Нового 1999 року у сімейне коло динамівців Ващук прийшов із Маргаритою...
…Влад і Рита разом уже дев’ять років, живуть у цивільному шлюбі в заміському будинку, мають спільний бізнес: окрім ресторанів «Тампопо», що тішать клієнтів авторською кухнею, та карооке-ресторану «Pleasure cafe», разом із відомим дизайнером Віктором Анісімовим створили торгову марку одягу «WIWA». Мають шестирічного сина, а нещодавно, 15 квітня, Маргарита втретє (її старшій доньці Жені від першого шлюбу вже 20 років) стала матір’ю: народила крихітку Василину.

ВАСИЛИНА З ОЧИМА ЯК У ВАСИЛЬКА…
– Маргарито, як минали пологи? Чоловік був із вами?
– Влад був поряд до шістнадцятої, а через півгодини я народила... Коли у мене почалися активні перейми, він мусив їхати готуватися до кубкового матчу. Але добре, що пішов, бо, якби почув, як я кричала, злякався б...
– Вітаємо, тепер ви мамуся сина й уже двох доньок! (До Маргарити якраз підійшла старша Євгенія й завернув на велосипеді син Віталик, мовлячи: «Мамо, Гапчинська приїхала!..» – «То біжи, зустрічай!» – відповіла на те пані Січкар, яка святкувала п’ятиріччя ресторану «Тампопо». – Ж. К.) Ваша Євгенія така вродлива! Розкажіть трохи про неї...
– Женя – доросла дівчинка, їй уже двадцять один буде... Навчається в Америці, влітку планує поїхати на стажування до Лондона. Ми хочемо, аби вона закінчила університет, який готує фахівців з індустрії моди. Мода їй подобається, до того ж наша родина працює над розробкою торгової марки з Віктором Анісімовим. Одне слово, маємо великі плани, тому такі спеціалісти вельми потрібні…
– Себто донька, як і мама, працюватиме в Україні?
– Побачимо. Не змушуватимемо, хоча добре було б, якби була поряд і приносила користь сімейному бізнесу. Нині вона вільна, заміж не збирається...
– А ви не наказуєте, аби була обережною, не повторила маминих помилок?
– Я знаю, з ким вона спілкується, але ніяк на це не впливаю. Маю добрий досвід із власною мамою, яка ніколи не втручалася в моє особисте життя, хіба коментувала. Втім не нав’язувала думки. Тож за це я вдячна їй, саме так виховую і доньку. А вона дівчина розумна, нехай доходить висновків...
– Знаю, що колись на сьомому місяці вагітності вам наснився кучерявий хлопчик, якого звали Віталиком, і в сні то був ваш син. Саме так ви й назвали свого середульшого… Нині йому вже шість...
– …і він з трьох років відвідує садочок, де вивчають англійську... Цьогоріч піде до першого класу...
– У кого син більше вдався – в тата чи маму?
– Гадаю, діти беруть від батьків усе найкраще: і в зовнішності, і у вдачі… А бажані, любимі, вони апріорі вже талановиті й гарні. Мої саме такі. Мабуть, у кожній сім’ї, де справді люблять дітей, вкладають у них душу, кровиночки такими й виростають...
– А найменшенька спати дає?
– Спить нормально... Вона взагалі унікальна. Якось зауважила: нині народжуються дивні діти, у тому сенсі, що з особливими здібностями. Наша Василина у місяць вже подає якісь «улю-лю». Я щоразу відкриваю у ній нові якості й маю від того неймовірну втіху. Коли після напруженого дня їду додому, то з таким хвилюванням очікую зустрічі з дитиною...
– Василина схожа на...
– Коли народила, побачила викапаного Ващука: такий самий ніс, розріз очей. Мені хочеться, щоб у неї були голубі очі, навіть синьо-голубі, як у моєї бабці. В Женьки карі, як у мене, у Віталика зелені, як у моєї мами, а от маленька, сподіваюся, матиме синьо-голубі. Василина з очима василькового кольору – правда, гарно?..

СПРАВЖНІХ ЧОЛОВІКІВ ЗАВЖДИ ПРИТЯГУЄ ЖІНОЧА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
– Нині дедалі більше з’являється мужніх жінок та жіночих чоловіків… Ви щаслива, самодостатня... Який секрет успіху?
– Я народилася в сім’ї військових. Колись розповсюджено було, щоб дружини військових ніде не працювали, бо чоловікового заробітку вистачало. Однак моя мама працювала завжди, не залежала від батька, бо мала власні зарібки… Як на мене, будь-яка залежність калічить людину. Я обстоюю ту думку, що рівні шлюби довговічні й міцні. Бо засновані на взаємоповазі та розумінні. Коли чоловік відчуває свій вплив на жінку й маніпулює нею за рахунок фінансів (багато таких прикладів знаю із власного оточення), то мусить терпіти всілякі приниження, зраду. Я противник цього. Отож, успіх будь-якої жінки – байдуже, робить вона кар’єру чи щось інше, – у її самостійності. А незалежність завжди притягує увагу справжніх чоловіків.
– То вона їх не лякає?
– Чоловіки ж мисливці. Їх треба змусити полювати за жінкою, підступною, розумною…
– …хитрою…
– Так. Це завше збуджує. Тому, коли поряд із чоловіком нестабільна – не з погляду психіки, а з погляду незалежності – жінка, він робить усе, щоб втримати її, відтак міцнішає союз. Є певний тонус у стосунках, і це дуже важливо. А успішність… Завжди знала, що ніколи не сидітиму вдома. Себто хазяйнувати я люблю, мені до вподоби будувати будинки, облаштовувати побут, що роблю так, як у бізнесі: планую, прописую – нічого стихійного. І тому маю втіху навіть від того, коли у будні купую щось для дому...
– Мабуть, і досі будуєтеся?
– Ми живемо в будинку, але це не означає, що будівництво завершено. Наші друзі живуть по десять років, але постійно щось перебудовують… Це процес нескінченний, процес творчості. Я люблю будівництво, й у цьому стані перебуваю постійно. Називаю себе вічно вагітною і вічно в будівництві: то ресторани, то дім...
– Вашому ресторану «Тампопо» п’ять років...
– Найцікавіше, що починала його зводити вже вагітною. Коли будувала наступний ресторан, теж була при надії. Будівельники сміються, мовляв, Маргарито, ми вас зустрічаємо в тому самому стані. Так що, може, через п’ять років знову зважуся на вагітність…

«ВЛАДУ ПОЩАСТИЛО З ЖІНКОЮ, ЯКА ПОРЯД…»
– Маргарито, а як бути жінкою футболіста?
– Мені пощастило з чоловіком. Наші стосунки будуються суто на повазі, любові. Ми постійно одне одного тонізуємо: ревнуємо, але й довіряємо. До речі, навчити Влада довіряти було непросто, та мені це вдалося... Гадаю, коли люди починають жити разом, варто домовитися, що зрад не має бути. Який сенс ходити наліво? Але вільна територія мусить бути. Тому й Влад спілкується з друзями, ходить у сауну, та і я маю жіночі дні, коли тусуюся на дівич-вечорах…
– Як вдалося переконати Влада довіряти вам?
– Він бачив, які скандали дружини влаштовують чоловікам у саунах, чи коли ті їхали після футболу пити пиво. Я не телефонувала щоп’ять хвилин, не кричала, коли будеш удома? Для мене важливо тільки знати, де він...
– За яку рису вдачі найбільше цінуєте чоловіка?
– Він добрий. Навіть дуже добрий, уміє прощати. І що теж мені подобається, Влад перебірливий у спілкуванні, себто не одразу кидається у знайомства. То я більш комунікабельна. Щоправда, іду на контакт, але одразу знаю, наскільки близько впущу цю людину у своє життя. Натомість Влад довго тримає дистанцію, а потім дуже близько підпускає. З одного боку, це добре, бо він надто вірний у дружбі, завше виручить, підтримає, а з іншого боку, цим багато хто зловживає. Але в такому разі є я – одразу бачу людей, які його використовують...
– Кажуть, що коли злидні заходять у двері, любов вистрибує через вікно. Погоджуєтеся?
– Ми із Владом теж мали складні періоди в житті, що їх називаю перевіркою «на бджоли». Коли у «Спартаку», звідки його виставили, не платили зарплати. Ми жили рік без його заробітків. Щоправда, виручали ресторани… Утім це відчувалося, й у чомусь мусили себе обмежувати. То був складний період, але ми його вистояли, і я Владу сказала, що це час, у якому перевіряться наші стосунки. Знову ж таки, має бути довіра. Не треба усю негативну енергію виплескувати на близьку тобі людину... Варто, навпаки, об’єднатися, аби вистояти у складний період, що ми й зробили.
На жаль, чоловік, з одного боку, сильна істота, але водночас найбільш слабка. Знову процитую класика: «Найсильніший чоловік – це жінка». І її завдання – спрямовувати чоловіка й оберігати. Себто коли він добуває, то має знати, що за його спиною це збережеться й примножиться… І не треба їх грузити… А якщо й виховувати, то непомітними методами, мудро… Не хочу розхвалювати себе, але Владові поталанило з жінкою, яка поряд...
– Мудро розмірковуєте… Утім ваш перший шлюб розпався…
– Мала дев’ятнадцять років, коли вийшла заміж, як кажуть, по зальоту. Хоча була готова жити сама. Та й батьки мене підтримували, мовляв, що б не сталося, з ним чи без нього, ти народиш дитинку... Чоловік спершу наполягав на аборті, але як почали оформляти документи, порвав їх і повів мене до РАЦСу. У молодості всяке буває… Гадаю, нормальні стосунки можна будувати лише після тридцяти років...


Жанна Куява