Цю акторську подружню пару вважають однією з найкрасивіших в Україні... Певно, про цього кремезного, вродливого й надзвичайно талановитого артиста, режисера й постановника Анатолія Хостікоєва мріяло чимало прихильниць… Як і сильна половина, мабуть, досі прагне заволодіти серцем чарівної, витонченої, з великою душею Наталії Сумської, яку вважають символом української жінки… Та доля поєднала саме їхні душі… Щоправда, усе складалося не вельми гладко: і Наталія, і Анатолій були у шлюбі, мали первістків…
   Що ж допомагає цій знаній сім’ї тривалий час зберігати тепло, який саме батько та чоловік Анатолій Хостікоєв і які вподобання у їхнього дванадцятирічного сина Славка, ми запитали в актриси й телеведучої Наталії Сумської…

   УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД МИСТЕЦТВА…
  – Пані Наталю, серпень, а ви і чоловік уже розпочали театральний сезон. Невже не скористалися літньою відпусткою?
   – Вгадали! Репетиції, улюблена робота – це і є наше дозвілля... Акторська братія тим вирізняється, що немає сталого відпочинку. Він трапляється радше тоді, коли всі аж надто працюють, а в нас раптом – вихідний. Ми ж люди, які розважають суспільство…
   – То родиною так і не вдалося виїхати хоча б до озера якогось?
   – Ой, родиною давно вже не випадає. Усе тепер індивідуально, адже вона вже давно розпалася на багато підродин… Хіба на день народження Дарини, моєї доньки, разом із друзями виїжджали на природу, варили юшку… Так, це було, але тривало день-два…
   – А хто у вашій сім’ї ініціатор таких виїздів на природу – ви чи пан Анатолій?
   – Зараз ми обоє шкодуємо, що не маємо на те часу… Але це шкодування тимчасове. Настає ранок понеділка, і ми радо йдемо працювати…

   БАТЬКО АНАТОЛІЯ ХОСТІКОЄВА – ОСЕТИНЕЦЬ
   – Чи погоджуєтеся з народною мудрістю про те, що чоловік – голова, а жінка – шия, куди вона поверне…
   – Погоджуюся! Це у нашій сім’ї спрацьовує. Знаєте, при такому потужному велетні й такому гармонійно досконалому чоловікові немає потреби наголошувати на первинності жіночого ладу в родині... Ми достатньо давно разом, аби усвідомлювати й берегти цю позицію...
   – Якось ви обмовилися, що не змогли б закохатися в когось іншого, мовляв, або він, або ніхто, або з ним, або ні з ким…
   – Саме так. Тільки цього чоловіка я можу кохати... І колись так казала, й тепер так кажу… Це, очевидно, чекання моє... Я чекала довго, але діждалася…
   – Ви пригадуєте вашу першу зустріч? Це сталося під час спектаклю про білу ворону?
   – Ні, під час «Білої ворони» ми вже були разом… А знайомі з Толею давно, ще з інституту. Тільки тоді наше життя було таким собі споглядацьким: ми певною мірою придивлялися одне до одного… Нагромаджуючи захоплення, знання про цю людину, яка постійно вражала, я жодного разу не мовила: «Ой, уже багато знаю про цього чоловіка!..» Зовсім несподівано сталося так, що ми цікаві одне одному й у простому людському житті...
   – Мабуть, перше, що впало вам у вічі, – його зовнішність… Чи, може, акторство, адже ви обожнюєте свого чоловіка на сцені?
   – Це таке щастя – відкривати його впродовж життя… Далі й далі пізнавати, що то за людина, що то за актор і які в нього життєві цінності...
   – Себто не тільки жінка має бути непрочитаною книжкою?
   – Так, принаймні в нас вийшло… Річ у тім, що нас, акторів, або сприймають, або не сприймають. Трапляється по-всякому, і тоді ми стаємо опорою одне для одного.
   – Пані Наталю, і все ж ви не боялися вийти заміж за красеня, у жилах якого тече кров гарячого кавказця? Це я натякаю на те, що батько Анатолія Хостікоєва – осетинець…
  – Поруч зі мною має бути екстраординарна особистість, посередності я не стерпіла б... Мені дуже
цікаво жити саме з Толею…
   – Якось ваш чоловік розповів дивовижну історію про те, як його батько освідчився мамі: «Мої батьки познайомилися на фронті. Мама була хірургом, прооперувала тата вісім разів і врятувала життя… Відтак не пустила його на Кавказ, а забрала до Києва... Він, кавказець, зізнавався їй у коханні дуже емоційно та своєрідно: заліз на пам’ятник Богданові Хмельницькому й кричав: «Валя, я лублу тєбя! Радная мая!» Перелякана мама йому: «Георгію, злізь, я прошу тебе!» Яке там злізь, він кричав далі: «Валя, іді ко мнє сюда!» Приїхала «швидка допомога», міліція – і тільки так батька зняли…» Анатолій не влаштовував таких сюрпризів?
   – Знаєте, у нас така професія, де, навпаки, прагнеш позбутися якихось витівок чи сюрпризів. Ми бережемо спокій одне одного, бо його так мало!.. Наша професія публічна, а це забирає чимало енергії. Ми завше серед людей, працюємо для людей, відтак для себе лишається зовсім мало часу. Тому його дуже економимо й шкодуємо… І не гаємо на базікання або якісь експерименти над собою…

   «ТОЛЯ ДУЖЕ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ ТИМ, ЩО КОЇТЬСЯ З ЙОГО НАРОДОМ В ОСЕТІЇ…»
   – У вас з Анатолієм росте дванадцятирічний син В’ячеслав… На кого він більше схожий?
   - Хтось каже, що на мене, а я кажу – на тата...
   – Яка у нього вдача? Чим вас дивує? Певно, і він буде актором, адже у «Білій вороні» вже зіграв одну з головних ролей?..
   – Там якесь поєднання дивовижне: і наших старших дітей, і наших батьків… Син застав ще мого тата, а Толиного, на жаль, ні… Утім з Анатолієвих розповідей розуміємо, що багато чого передалося нашому Славкові від діда…
   До речі, я дуже люблю, як мій чоловік розповідає, він – унікальний оповідач! У нього такий дар драматургічний від народження! Я щаслива! Гадаю, суспільство теж стане щасливішим від тих вистав, які він написав. І «Кармен» ми бачимо не ту, що її запропонував Меріме, а з образу, який створив Хостікоєв, і вистава про Шейка – в його авторстві... Нині він просто не встигає, то вдається до допомоги… Але його ідеї як сучасника, його мислення як громадянина такі неповторні, що я часто дивлюся на чоловіка очима не дружини, а громадянки України, і це мені продовжує життя… Бо я патріотка рідної держави, мені аж ніяк не байдуже її майбутнє… Й Анатолієві також. Нині він переймається за свій народ, той, який в Осетії, і за українців, аби вони гідно повелися у цій ситуації…
   А чим нас дивує син? Ой, він усім дивує: поглядами, висловлюваннями, до яких ми прислухаємося. І мені, як матері, треба вміти поєднати два різні чоловічі покоління... Знаєте, шкода, що син так довго, аж дванадцять років, має вчитися у школі. Адже жодним чином десятирічка не скомпрометувала себе, аби її забути… Це дуже стражденно вчитися так довго. Та й нема потреби. Якби керівництво таки переглянуло це рішення... Діти мають виходити у світ юними. Не можна половину молодого життя вчитися – треба щось вершити, діяти...
   «КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ» СТАВ У ПРИГОДІ БАГАТЬОМ ЛЮДЯМ
   – Пані Наталю, програма «Ключовий момент» в ефірі вже п’ять років. Якось відсвяткували цей перший ювілей?
   – На каналі ще ні. А групою, яка творить програму, звісно, зберемося. Це буде як самоусвідомлення того, що за п’ять років чимало зробили для людей… Знаєте, оті випробування, які переживаємо разом із глядачами, учасниками, корисні надто нам, жінкам. Приміром, багатьом дівчатам, які готують програму, вони допомогли стати матерями, попри те, що, можливо, про це ще й не думали… На жаль, на каналі це не показують, але багато людей успіхом чи порятунком завдячують саме програмі «Ключовий момент»…
   – Щодо ключового моменту… Якось ваш чоловік сказав, що для нього ключовим моментом у житті стало знайомство й одруження з вами… А для вас?
   – Відповім так само, бо саме такої думки і я...
   – Вам, як нікому, відомі людські долі, переживання, всілякі сімейні перипетії… Зважаючи на все це, що порадите читачам СіДу?
   – Триматися одне одного, в жодному разі не розлучатися... Вишукувати останню можливість, аби бути разом. Не розвалюйте родин нізащо! І тримайте біля себе дітей, бо в тому стані, у якому нині держава, це перше, на що треба зважати...

Жанна КУЯВА