Її відвертості, щирості й привітності не можна не позаздрити... Бо чи знайдеться ще десь людина-«співочий символ країни», «берегиня народної пісні», «легенда української сцени», якій стоячи аплодують не лише на рідній землі, а й у найвіддаленіших закордонних куточках, яка, попри світове визнання, винагороди та почесті була б такою доброзичливою, простою?.. Сьогоднішня наша відверта розмова про найпотаємніше з талановитою, красивою, ніжною і водночас сильною жінкою, яку Бог обдарував золотим голосом, Ніною МАТВІЄНКО.

«ЖИЛА СЕРЕД ЛЮДЕЙ, ЯК ЇЖАК…»
– Ніно Митрофанівно, ви – уособлення справжньої української жінки, з якої хочеться брати приклад у всьому: як виглядаєте, поводитеся, якою є дружиною і матір’ю… Скажіть, не складно отак упродовж життя бути зразковою?
– Ви направду так думаєте? Але ж я така і є. Щоправда, не вважаю себе зразковою... Пам’ятаю, колись Іван Миколайчук сказав, що українська жінка завжди має бути охайно вбрана, з гарною зачіскою... Він такі хороші слова говорив, що я їх узяла за правило, як урок, що українка має бути ідеальною. І тому, коли виходжу на люди (бо ніхто не знає і не має бачити, яка я в хаті), маю нести образ своєї нації...
– А що формувало вас як особистість? Чи вплинуло на це батьківське виховання, а може, навчання в інтернаті?
– У мене завжди був внутрішній протест проти всього поганого. Себто, коли дивилася на людей, на їхні вчинки, то запевняла себе: ніколи такого не повторю, ніколи своїм дітям такого не скажу... Я жила в оточенні, як їжак: усе добре причіплювала до голочок свого життя, а погане відкидала...
– Саме собою так виходило?
– Я не те, що старалася, так природно виходило. Любила оригінальні речі, жила не в заздрості, а намагалася опанувати високе через пісні... Мене не хвилювали людські стосунки, хто і що про мене скаже. Головне, щоб я сама про себе думала добре...
– Якось висловилися: «Важливо нікому не заздрити, бо це породжує пороки…». Що саме мали увазі?
– Річ у тім, що я дуже часто стикалася із заздрістю. Мене вражало, на що людина здатна… Відтак зрозуміла, що це хвороба і що з такими людьми дуже тяжко... Гадаю, це така собі провінційність, коли у людини комплекс неповноцінності... Але я всім вибачила й мені далі доводиться з цими людьми спілкуватися...
– Звісно, багатьом небайдужі ваші успіхи, сімейне щастя…
– Мені ніколи не було чому заздрити. Адже я не вважала себе особливою, навпаки, гадала, що недосконала, що дуже мало знаю й ще треба багато чому вчитися… Як мені можна було заздрити, коли бачила, що є ліпші за мене? Якось поглянула на себе збоку і зрозуміла, що була надто щира, відкрита… Багато хто на десять замків позакривається, каже одне, робить інше. Хтозна, які ті люди насправді? Надто це відчувається у Львові, на Черкащині, Буковині, Хмельниччині... Бува, що там люди не вельми щирі...

ОДИН ПОРТФЕЛЬ НА ОДИНАДЦЯТЬОХ ДІТЕЙ…
– Ніно Митрофанівно, вас у батьків було одинадцятеро… Ніколи не виникало думки: от якби я була одиначкою?
– Ні, бо одинаки або дуже товсті, або дуже злі… За таких усе життя хвилюються батьки і всі переживання скеровують на одну дитину… А коли їх одинадцятеро, тоді вони самі природно розмістяться у цьому житті...
– А чи правда, що в дитинстві у вашій родині взимку до школи ходив той, хто вранці першим вставав і взував чоботи?
– Так, у нас направду на всіх були одні чоботи й один портфель… Мала п’ятьох братів та сестер, старших за мене, і стільки ж менших. То старші зазвичай просипали, бо вони в клуб ходили, тому я першою вставала й бігла до школи. Або хіба ще брат… Але ми бігли туди не тому, що хотіли вчитися, а щоб на господарстві не залишатися. Дуже важко ми працювали. Всі намагалися драпонути до школи. А для тих, хто залишався, то була мука...
– Певно, й відчуття голоду вам знайоме?
– Так. Досі пам’ятаю, як була дуже маленька й шукала хліб (так хотіла їсти), то розбила собі голову… Бачте, навіть шрам залишився. Била-била двері в комору, аж знепритомніла і врізалася лобом…
– А що наразі відчуваєте, коли згадуєте минуле? Що найчастіше зринає у пам’яті?
– Найбільше люблю згадувати, як співали батько й мати. Бо коли в селі починалися свята, то всі гуляли: лунали пісні, грала музика... У нас була духова музика, саме на ній я виросла. То пізніше з’явилися барабан і гармошка...
– А як склалися долі ваших братів і сестер?
– Ми всі по інтернатах росли… Братики-сестрички працювали на будівництвах штукатурами-малярами, мали тільки середню освіту, позакінчували профтехучилища, технікуми. А здобути вищу вдалося лише мені…

«ДОСІ ПИТАЮ, ЧИ ЛЮБИТЬ ВІН МЕНЕ»
– Ніно Митрофанівно, певно, дівчиною ви були дуже скромною… Чи довго довелося завойовувати вас чоловікові Петрові Гончару (нині відомий художник, директор «Музею Івана Гончара»)?
– Авжеж, він три роки виходжував мене. Ми зустрілися на концерті, але тоді я на нього не звернула уваги… А мені вже казали, що зі мною хоче познайомитися хлопець, який був на моєму вечорі... Отож нас знайомлять, ми сідаємо поруч. Та я навіть не дивилася на нього: не сподобався його носик бульбинкою… Була за нього ще й старша на два роки (тоді мала дев’ятнадцять). Та він дуже хотів познайомитися… Потім знову зустрілися, відтак уже й з концерту проводжають …з товаришем. Виявилося, вони обоє за мною ходять!
– А як дійшли висновку, що то Петро ваша доленька?
– У мене був хлопець. Але так склалося, що я його не провела в армію. Він образився і через деякий час (тоді ми вже раз по раз бачилися з Петром) мама сказала, що женився… Я сумувала, але вирішила: нема мені чого чекати… А Петро, пам’ятаю, тоді дуже зрадів…
– Дозвольте вас процитувати: «Коли постало питання мого сімейного щастя, я сказала: ніхто в мене його не забере і мене від нього. І це перемогло». Прокоментуйте, будь ласка...
– З Петром мені було дуже цікаво. Він справжній українець, знав нашу історію. Тому зрозуміла, що з цією людиною цікавіше, аніж з отими красунчиками, які були далекі від мого життя, народної пісні, від історії України. А я завше шукала відповіді на запитання: де моя Україна, чому ми так живемо? І саме цей хлопець мені відповідав на них. Тому до нього прив’язалася. Відтак полюбила. Тоді, коли почали цілуватися. Звісно, я не казала про це вголос, але найліпше цілувався він… А ще Петро дуже пахнув …молочком! Він мав надзвичайний запах, був цнотливий… Бо ті хлопці, які жінок знали, мали інший подих…
– Усе-таки, за що довелося боротися?
– Навіть коли ми вже були разом, Петрові багато хто нарікав: мовляв, хіба ж ти її достойний, вона от яка, на сцені, а ти хто проти неї?.. Такі речі породжували в ньому комплекс неповноцінності. А я дізналася про це лише згодом й запитала: «Як ти міг про таке думати? Адже я постійно була коло тебе, ніколи ніде не йшла? Навіщо ти голодував?» Він усе життя чомусь голодував, мовляв, так лікую головні болі… Але ми разом і книжки купували, навіть я вивчала методики оцих голодувань, очищення. Тобто не було причини, щоб ми могли не бути в парі.
– Що ж укріплювало вашу родину?
– Любов. Життя скупилося на любов і ласку. Можна було озлобитися, очерствіти. Але те, що в хаті чекав на мене чоловік, наче повертало до пам’яті. Ми мали навіть свою раду, збиралися із сім’єю й розмовляли. А якщо діти чинили щось не так, Петро завжди сідав і говорив з ними. Він володів якоюсь своєрідною мовою, діти його дуже любили, цінували, довіряли…
– Отож, маю певність, що ви сильніші й духом, і характером за чоловіка?
– Так, це правда. Він, як дитина, колись легко піддавався під вплив… Але в мені завше спрацьовувала жінка й мати. І я його за барки – й додому: осьо хата, сім’я. Щоб він вірив, що все це й від нього залежить… І коли були сварки, він однаково вранці відчиняв двері й казав, що неправий. Або я інколи прокидалася й казала ці слова… Треба було постійно латати-латати… Бо ми весь час були між людьми, і то впливовими. Проте як нам жити, мали вирішувати самі... Але насправді я вдячна і людям, і долі, і тому часу! Гадаю, це Господь таким чином латав наші діри і з’єднував ще більше. Посилав нам випробування, ми за них дякуємо, бо укріпилася любов. Ви чули, щоб шістдесятирічні люди запитували, чи люблять одне одного? А ми досі питаємо…

«АБИ РІД НЕ ЗАКІНЧУВАВСЯ, БОГ ПОСИЛАЄ МОЛИТВЕНИКА…»
– Ніно Митрофанівно, крім усіх ваших достоїнств, ви ще й щира вірянка…
– Не вірянка, а духовна. Я тягнуся до духу Господнього, ближче до неба… Є релігійні та духовні люди. Бувають і релігійні фанати… А духовні відповідають за кожне слово, за кожен порух у житті…
– З цього приводу ви якось висловилися, що хвороб немає, що на кожну недугу є гріх. І коли хтось у родині його вчинив, то це виявиться на комусь із нащадків…
– Ми розплачуємося за гріхи роду до семи колін. Я щаслива, що це збагнула, бо могла й не знати, як жити, аби династія продовжувалася… Зрозуміла, що неспроста на цьому світі. Я ж вижила, народившись завважки два кілограми сто грамів! Тоді в палату до мами зайшла жінка й сказала, що ця дівчинка принесе родині славу… Значить, мене Бог недаремно народив…
– Як і вашого старшого сина, який став монахом…
– Аби рід не закінчився, а продовжувався, Бог посилає молитвеника. Видно, наш рід Матвієнків-Гончарів достойний, у ньому таки є багато Божих дарів… У нас із чоловіком забрали півстоліття, перш ніж ми дійшли до Бога. А коли наблизилися до Нього, то почалися проблеми. Зрозуміла: є небо, де панує любов, але воно прошите ниточками смутку, відтак його треба було почистити, щоб ця любов стала високосна... Тому я дякую Господу за ці дірочки: за сльози, за печалі, за розлуки…



Жанна КУЯВА