Ця неймовірна жінка – продовжувачка одного з найдавніших шляхетських українських родів, правнучка видатного академіка, президента Академії наук України Олександра Богомольця. Вона засновник та головний лікар Київської клініки лазерної медицини, депутат, співачка (автор і виконавиця романсів), благодійник, колекціонер, а віднедавна – й автор серії книг про феномен української ікони. Ольга Вадимівна Богомолець сьогодні в гостях у «Сім’ї і дому».
«БАТЬКИ ВИХОВУВАЛИ ДУЖЕ СУВОРО»
– Пані Ольго, яким було ваше дитинство? Відколи себе пам’ятаєте?
– О, я пам’ятаю себе дуже маленькою, ба навіть як батько носив мене на руках і співав колискову…
– …українською?
– Ні. Співав «Рыбки уснули в пруду…». Мої батьки розмовляють російською, а українську я опановувала самотужки на Західній Україні, Сколівщині та Львівщині, куди мене відвозили на канікули. Річ у тім, що там проживала родина мого дідуся, яка, до слова, товаришувала зі Стефаниками… Одне слово, частину літа я проводила у Трипіллі, де пасла корови, а частину – на Сколівщині. Саме звідти моя щира любов до всього українського…
…Пам’ятаю магічні дві дірочки розетки, що мене гіпнотизували. Я в них постійно щось штирхала. І хоч мої пальці опісля були в пухирях, мене однаково вабили ці два чорні очка. У такий спосіб я перевіряла, чи й інша розетка мене вдарить так, як попередня… А ще пам’ятаю ігри у солов’я-розбійника, і рани, розбиті коліна…
– Ваші батьки теж були лікарями, зрозуміло, що багато працювали. Бракувало їхньої уваги?
– Батьки мене виховували дуже суворо. До того ж у дитинстві багато хворіла: щеплення на кір дало ускладнення, і я задихалася від будь-якого запаху… Коли хрипіла, свистіла… гадаю, дорослішала швидше за однолітків, бо життя своє відвойовувала... Спала на дошках – не могла на матраці, і посеред білих стін… Так тривало до чотирнадцяти років… Втім мама била мене за будь-які провини, щоправда, за навчання – ніколи. На батьківських зборах була лише коли я пішла в перший клас і коли закінчувала школу. Вони багато працювали, тому подібні заходи відвідувала сама, а ввечері просила, мовляв, ну ви хоч послухайте, я ж усе законспектувала…
– Вчилися добре?
– Я ніколи не була відмінницею, але вчилася добре. Мама каже, що нині з моїх дітей лише середня донька схожа на мене: їй усе треба…
– Якось ви сказали, що лікарем народилися…
– Довго я вважала, що сама вирішила стати лікарем. Але тепер розумію: насправді це не так, усе відбувається на якомусь генетичному рівні. Приміром, з моїх дітей лише старша дочка має таке ж почуття милосердя, яке було у мене, себто хоче піди в медицину…
– А через те, що династії не продовжить син, не бідкаєтеся?
– Я знаю про власні корені з далекого ХІV століття. Були поміж Богомольців не лише лікарі, а й письменники, поети, військові... Мій дев’ятнадцятирічний Андрій дуже талановитий, навчається у музичному училищі ім. Глієра на вокальному факультеті, пише музику, має прегарний тенор...
– А що скажете про доньок, що їх вам Бог дав аж трійко?
– Старшій Катерині тринадцять, вона чудово малює, але хоче бути лікарем. Середня Ганна з п’яти років у класичному балеті, цьогоріч із дитячим колективом «Лускунчик» уже гастролювала. А найменшенькій Софійці лише два рочки…
«МЕНІ ДУЖЕ БРАКУВАЛО ДОБРИХ МАМИНИХ СЛІВ»
– Знаю, що ось уже десять років робите благородну справу: з усіх куточків України привозите раритетні ікони, вивчаєте їхню історію. У вашій колекції п’ять тисяч старовинних образів (про їхні трагічні долі ми розповімо читачам в одному з наступних номерів газети. – Ж. К.). Як гадаєте, що з цього приводу вам сказали би предки?
– Вони дуже зраділи б, пишалися би мною. А от щодо того, чи сказали б щось… Гадаю, нічого. У нас дуже стримана родина. Приміром, я не пригадую, щоб моя мама колись за щось мене хвалила. От коли вона мовчить, то це означає, що все гаразд. Певно, через те, що мені дуже бракувало добрих маминих слів, я їх багато кажу своїм дітям. Не знаю, за що мене мама й досі сварить…
– Ваш рід дуже багатий духовно…
– Ми ведемо наш родовід з ХІV століття, коли його нобілітували гербом «Багорія», а з сімнадцятого – гербом «Помян». Обидві ці родові гілки – польсько-литовські, а позаяк 2003-го родовід «Багорія» перестав існувати, було створено об’єднаний «Багорія-помян», – рід, що його занесено в усі родовідні книги російського дворянства…
– Не заважає така популярність прізвища?
– Загалом я не публічна людина, не беру участі у всіляких світських заходах, – вони мене обтяжують. Для декого це робота, а от я вже можу собі дозволити сидіти вдома, з дітьми, й писати книжки.
– Ви водночас талановитий медик і співачка. Звідки таке поєднання непоєднуваного?
– У моєму роді було багато обдарованих людей. Приміром, дід Олег Олександрович був членом-кореспондентом і водночас мав феноменальну пам’ять – знав усі класичні музичні твори й міг з будь-якого місця їх наспівати. Він мав величезну фонотеку, його шафи заполонили грамофони, патефони, бо цікавився радіотехнікою. А бабуся дуже гарно малювала. Її батько, професор В’ячеслав Снєжков, був художником та отоларингологом, автором підручника з десмургії – мистецтва накладати пов’язку…
– То це теж мистецтво?
– Так. І про це він видав книжку, що досі затребувана, бо подібного ніхто не створив… Ще один мій дід Лев Костянтинович, який ще живий і про якого ми дізналися нещодавно, бо час розбив родину на шматки, – учень Несторова, художник, роботи якого я маю. Що дуже цікаво, наші з ним руки однаковісінької форми!.. Францишик Богомолець, який жив у ХVІІІ столітті в Польщі, був професором двох університетів, засновником польської драматургії, єзуїтом, що видавав «Варшавські відомості» та «Варшавський кур’єр», утримував власним коштом музей-притулок для сиріт польської еліти. Він написав п’ятдесят комедій, а пісні на його вірші досі виконують як народні. Себто його вклад не зрівняти з моїм, значно меншим…
– То, напевне, маєте якісь фамільні рецепти здоров’я, що їх дотепер застосовуєте?
– Гадаю, такі рецепти кожен має відшукати сам. Головне (про що завше нагадую дітям) – це те, що ми є частиною природи, що ми від цієї землі, неба й сонця. Кажу їм, що якнайближче ви будете до природи, що менше шкоди їй завдаватимете, менше штучного використовуватимете – від продуктів харчування й до косметики, то здоровіші будете. Здоров’я ж не повернути, його можна зберегти...
«МІЙ СЛАВНОЗВІСНИЙ ПРАДІД НАРОДИВСЯ В ЛУК’ЯНІВЦІ…»
– Ви багато гастролюєте й, зокрема, часто співаєте для ув’язнених…
– Тема тюрем дуже переплітається з життям нашої родини. Мій славнозвісний прадід Олександр народився у Лук’янівській в’язниці, оскільки його матері, моїй прапрабабусі, за те, що очолювала рух народовольців, винесли смертний вирок, який замінили на довічне ув’язнення. Вона загинула на каторзі від туберкульозу. На жаль, прадід уже під час першої зустрічі з матір’ю заразився туберкульозом. Мої хрещені батьки Надія Світлична та Євген Сверстюк теж сиділи. Закатували й розстріляли ще одних моїх родичів – Тіхоцьких. Тож до слова «тюрма» не маю зневаги.
– Якийсь особливий спомин про тюремний концерт маєте?
– Там ніхто мене не знає, мало кому рідна й українська мова. Там звикли до інших пісень, іншого рівня спілкування. Тому щоразу мені доводиться завойовувати їхні серця та душі... Якось приїхала у колонію суворого режиму, де сидять рецидивістки й по сорок років... На концерт вони збиралися протягом півгодини, були агресивно налаштовані, і я розуміла, що треба щось робити. За мить повністю змінила програму. І якщо на початку в’язні могли кричати, тупцювати, сваритися між собою, то наприкінці було чути, як летить муха, а під останню пісню про маму ми вже разом плакали...
– Яка місія таких поїздок?
– Любити й повертати людям віру…
– Пані Ольго, вашому шлюбу з Олексієм Шереметьєвим чотири роки. Що ж було до цього? Як зізнався ваш чоловік, він лишень побачив вас і збагнув, що перед ним його доля…
– Мені це не далося так легко, як йому. Я сміялася, мовляв, ти мудрий, жодного разу не одружувався, чекав на мене… А він узяв мене з трьома дітьми... Мені ж довелося всього пережити. Перший чоловік – перше кохання, перший поцілунок, і було дивно, коли після одруження дізналася, що він не хоче мати дітей. Після того як прожили шість років і я народила сина, він написав відмову від дитини… Другий шлюб теж не був тривалий. Я вийшла за громадянина США, народила від нього дівчат. Я знаю, що таке насильство, як воно з трьома дітьми піти без нічого й починати все з чистого аркуша… Якби ж я відала, що мені доля готує! Нині я дуже щаслива, бо маю чоловіка, який любить мене, моїх дітей, якого діти свідомо називають батьком…


Жанна Куява