Конкурсний № 433

Раптом я побачив величезну хмару, що насувалась на наше місто, закривши останнє проміння вечірнього сонця. Але це була не просто хмара. Це було величезне створіння, що ковтало дерева, будинки і наші очі. Воно накривало місто своєю сутністю тіні, і все поринало в глибокий холодний сон.
Мене охопив страх. Не маючи сили поворухнутись, я стояв і дивився йому в вічі.


- Ніщо не трапляється само собою.
- Що ти кажеш?
- Усе в цьому світі має свою причину... як просто і справедливо...
- Так-так, любий, я вважаю, що жінка в моєму віці заслуговує до себе відповідного ставлення. А що? Невже мені не можна побути трошки королевою? Я все життя була змушена від усього відмовлятись... Як я втомилась!..
- Ніч створена для роздумів. Під Зірками. День – для діянь. Під Сонцем. Як просто і красиво...
- Ти вже знаєш, що даруватимеш мені на свято? Втім краще не вигадуй всіляких дурниць! Я підкажу, де бачила щось «просте й красиве». Ні-ні, тільки не подумай, що це моя примха. Я все обміркувала, це мені просто необхідно!
- Все зникає, його величність Час засипає піском і попелом все, навіть найпрекрасніші весняні квіти...
- Квіти?..
- День неупинно тягне за собою ніч, а та знову день... і з кожним роком все швидше... швидше... І коли ти відкриваєш очі (якщо таке раптом трапляється у твоєму заклопотаному житті), то бачиш, що вітер не залишив ані крихти, ані навіть запаху... від твоїх нескінченних слідів. Тих самих слідів, що залишив їх ти однієї холодної лютої зими, коли туман зрівняв небо і землю, і ти кружляв у білій пітьмі, як ті розгублені сніжинки... Тієї самої зими, коли так непомітно зник з-перед очей маленький теплий Вогник, що мерехтів десь там. Десь там, ближче й відчутніше твого пульсу, і в той же час нескінченно далеко від тих долонь, що його наче тримали...


- Ти насміхаєшся наді мною?! Як ти... Як ти посмів?.. Це твоя вдячність за те, що я все життя віддала твоїм дітям?!
- Зовсім ні. А це хіба має бути смішно? Я ж лише задав одне питання. Лише одне: що ти зробила в своєму житті? Що ти зробила Справжнього?




- Ти вже не розмовляєш з зірками?
- Чому? Ти ж знаєш, я дуже люблю зоряне небо.
- Ти чуєш їх?
- Не знаю. Може, й чую. Вони красиві...
- Ця музика... Так не схожа ні на що, і така дивовижна музика неба! А вони дивляться. На тебе. Навіть вдень, коли забуваєш про них. І без упину співають... тихо і ніжно, як колискову. Якби ти лише дозволила собі почути... Ця музика пронизує Безкінечним і Вічним. І раптом розумієш, що музика – тиша! Неймовірно прекрасна тиша.
- Але ми на землі. Я звичайна людина і хочу людського щастя!
- А я хочу, щоб ти стала Людиною. Нам нічого не належить. Який сенс витрачати життя на те, що зникне? Всі складові твого «людського щастя» розчиняться з росою... Якщо ти не станеш на стежку Героїв.
- Героїв?
- Всі Герої колись були звичайними людьми. Але вони прийняли виклик життя. І почали виконувати свій Обов’язок. Священний Людський Обов’язок. І кожне їх діяння наповнилось любов’ю до людей, до Всесвіту. Герої роблять світ кращим! Відмовляючись від «усього», вони отримують Все. І перш за все - Себе.
- Герої залишились у легендах...
- Люди бояться чути музику неба... їм так начебто легше жити. Та хіба вони Живуть???


Ромашка