|
Конкурсний № 434
Автобус чомусь відходив раніше, ніж це передбачалось розкладом. А можливо, вона не розрахувала час. «Десять хвилин до берези, ще десять – до будинку старого діда Івана, ще п’ять – до лісосмуги, а за нею – і шлях до міста», - так ще в юності вона поєднувала простір з часом, щоб легше було орієнтуватися і в тому, і в іншому. Вона вже багато років знала, що на цьому шляху - кілька чиїхось дубових лавок, укопаних в землю довіку. І на кожній можна засидітися до ранку, щоб, із здивуванням привітавшись з першими півнями, бігти щосили додому, де батьки вже збираються в поле, а сестри виганяють худобу на пасовище.
А потім, разом з бабусею готуючи на всіх обід, ділитися з нею переживаннями за того, з ким поруч ніч дуже коротка - а раптом він запізниться в лісництво, де обіцяли до весілля особливий подарунок - дерево на новий будинок. «Йди, поспи, дитинко, поки ще можна. А там само вирішиться. Як Бог дасть», - незмінно радила старенька.
Вона вже спокійно проходила крізь лісосмугу, де колись, у тіні молодих дерев, намагалася сховатися зі своєю тугою, коли милий зник на місяць. Вона тепер не могла б знайти ту осику, під якою гадала, чи захворів коханий, чи просто батько не пускає його на побачення з нею.
- Якщо завтра не прийде, то не він – моя доля…
Вона вже забула навіть обличчя того, кому тоді згаряча сказала «так». Тільки пізніше і дуже зрідка, коли дочка посміхалася чи онук знизував плечима, вона раптом впізнавала в них риси свого чоловіка, який так і не став їй близьким. І в ці хвилини прощала все - і йому, і собі. І те, що він покликав її заміж, знаючи, що вона кохає іншого. І те, що, зрадивши, залишив її з немовлям. І те, що вона так і не змогла зважитися ще раз випробувати долю...
... Вона намагалася перевести подих: «Тепер треба дійти до берези. Та ні, до того місця, де вона колись росла. Потім потихеньку до будинку діда Івана, Царствіє йому небесне».
А там за лісосмугою, на зупинці, її чекала онука. Тобто я. Автобус виїхав без нас, і я не приховувала досади. Там, в місті, мене чекав Він… Хоча, можливо, й ні. Я безсило опустилася на траву.
- Мало що змінилось. Лише обличчя інші. А ти чия будеш? - запитав старий, що підійшов.
- Здрастуйте. Я - внучка такої-то. Чули?
- Давно я її не бачив. Невже вона тут?
- Зараз підійде. Ми вийшли разом, але їй треба відпочивати в дорозі.
- А тобі б постійно бігти вперед. Не вмієш чекати? Вся в бабцю. Я колись її любив. А потім... Але що ти в цьому розумієш?
- Все.
- Їй теж так здавалося. Бачить Бог, це буде наша остання зустріч. Адже я давно тут не живу, хоч завжди тягло на батьківщину. Давно бажав приїхати, але… два інфаркти. Маю знати, чи залишилося мені тут місце на кладовищі. Господи, яка вродлива!
Вона його впізнала і, здається, готова була вже бігти до нас, забувши про задишку і хворі ноги. Але... ні! На мить зупинилася, розпрямила плечі і пішла ще повільніше. Я вирішила прогулятися. Щоб не заважати.
Я думала – якби вони все ж таки одружилися, мене б просто не було. Вірніше була б. Але не я.
- Він був бідніший за мене, а я про багатство і не думала, - пізніше розповідала мені бабуся. - І той будинок, що він хотів побудувати - можна було і без нього обійтися. Його ж вигнали з роботи, він і виїхав в місто у пошуках праці і грошей на весілля. Мені мали це передати, але сказали неправду… Потім він одружився, але невдало, швидко пішов від дружини. Приїжджав до мене, але я заміжньою була, і, хоч і все на той час знала, його й на поріг не пустила. Далі чую про друге весілля, а через чотири роки - ще про одне. Третя дружина сина йому народила, і всі говорили, що ніби вони добре живуть, а виявилось, ніколи в них миру не було. А недавно, каже, в лікарні лежав, так ніхто жодного разу й не навідався. Зараз з новою бабцею зійшовся. Вона його і доглядить.
- А як же ти?
- А що я? Це була велика любов. Треба було берегти. А може, все на краще. Якби Богові це було бажано, ми б зійшлися. А раз ні, то… Може, на тому світі все й з’ясується. Про одне шкодую - так і не сказала йому жодного разу, що кохаю. І востаннє не змогла зізнатися, що любила.
- А як же я? - і тут я, до цього така скритна, розповіла все. Про те, як кохаю і страждаю. Про те, що мене, здається, покинули, але я в цьому не впевнена.
- Не поспішай. Там воно само зважиться. Тільки, будь ласка, пообіцяй, що ніколи, чуєш, ніколи, не зійдешся ні з ким без любові.
Більше ми не згадували про цю зустріч. Єдиний раз вона покликала колишнього коханого - вже через три роки, в напівзабутті, перед своєю смертю. Я тримала її руку і намагалася стримати сльози.
...Я кладу квіти на його могилу.
- Твою бабусю він згадував перед смертю, - говорить мені ласкава така старенька. - Я його дружина. Тільки у останні його роки і довелося нам обом щасливо пожити. У добрі й розумінні. Повір, дитинко, в житті головніше любові немає нічого. Бережи її в собі... А там... як Бог дасть.
Лідія Ножка
|