Конкурсний № 435

Вони вже збилися з ліку – може, година, може, вічність як їх привели до цього довжелезного тьмяного коридору. Майже одночасно – двома групами. Вчорашніх вояків з обох ворогуючих армій, що, може, рік, може, вічність герцювали у кривавій громадянській війні без переможців і переможених.
Їх мали розстріляти на світанку і там, і там, як дезертирів, але вночі раптово висадився експедиційний корпус Великої Спостережної Ради. Спецназ блискавично роззброїв протиборчі сторони, що нині, деморалізовані й сумирні, порізно чекали своєї участі.
Життя приречених подовжилось невідомо на скільки, однак радості не чулося – з вогню та в полум’я. Тепер їх наново допитував зовсім юний експедиційний офіцер. Він не кричав й не лаявся, навпаки – від нього линула якась дивна доброзичливість, проте у душах арештантів не теплішало. Єдине бажання: хай скоріше все скінчиться.
Із зірваними регаліями, у синцях і запеченій крові, вони були друзями тільки по нещастю, тому й примостилися окремими купками через прохід, але не супроти, як донедавна у шанцях, а по діагоналі (якщо це означення математично вірне). Сиділи мовчки, без стогонів і скиглення. Відзивалися, коли з кабінету слідчого виходив допитаний і кликав наступного. Чомусь їх ніхто не охороняв. Гм… куди й чого тікати? Найстарший арештант обмовився, що до війни у цьому замку містився спільний уряд краю і коридор веде від глибокого підземелля, вздовж урочистої зали, де колись обрані старійшини вершили долю народу, на широку сонячну терасу – туди он далеко, де пробивається день. І, коли йому не зраджує пам'ять, отсі двері поруч з ними – чорний хід до синедріону. Екскурс в історію й не більше.
Насилу вони дочекалися. Експедиційний офіцер зібрав свідчення до невеликої течки, полишив слідчу кімнату, швидким поглядом окинув кожного й усіх заодно, аж тоді сторожко прочинив двері до зали. Через її неосяжні розміри монументальний стіл в центрі скидався на одинокого маленького кораблика, загубленого посеред океану. У главі стола сам Верховний неголосно, зате твердо та виважено, підсумовував результати місії, а сивочолі генерали й незворушно-мужні польові командири, що розмістилися повздовж, мовчки уважно слухали.
Чітким стройовим кроком, але з хитринкою – плавно перекочував ногу з підп'ятка на носок, щоб не йшла луна – юний офіцер попрямував до сановитого зібрання. Верховний, не перериваючи мови, владним та водночас прихильним жестом попередив доклад підлеглого і вказав на вільне місце. Офіцер по-дівочому зашарівся, бо вільний стілець стояв лиш навпроти Верховного по інший бік стола – тепер ніби удвох головували. Поклав течку на стільницю і завмер у поставі піаніста, що тільки збирається з думками: краєчок табурета, струна-спина, руки на колінах. Його ніяковість не від раболіпства – скоріш з новизни дійства. Перша експедиція, перше серйозне завдання – так старався, що забувся про плин часу і спізнився. Перед товариством незручно.
– Нарешті останнє, шановні колеги, – Верховний не любив зверхності, тому мав звичай саме так звертатися до підначальних: – належить жорстко покарати кожного по ділах його.
Він підвівся, підійшов до вікна на всю стіну й задивися у далечінь – високий, кремезний, шляхетний, моложавий. Ніхто до пуття не знав його віку. Недарма позаочі величали – Вічний.
– Чудесний край… Жити тут хочеться… Дивно, коли цього не помічають… – Верховний розвернувся. – І зауважте – я сказав жорстко, а не жорстоко. – Потім по-батьківськи усміхнувся й кивнув на юного офіцера. – Заслухаємо ще молодого колегу. Що там ваші дезертири?
– Вони не зовсім дезертири, мій пане. Тобто зовсім не дезертири, на мою думку. Вони інакші.
– З поля бою втікали? Добровільно в полон здавалися? Побратима напризволяще кидали?
– Ні. Вони просто не бачили сенсу в громадянській війні. У них не зникла неприязнь до супротивника, але їм набридла марно потрачена кров брата, друга, сусіда.
– Он як… – Верховний задумався. – Не всі ще втратили глузд… Відпустіть їх з миром.
– Куди накажете допровадити?
– Хай самі вибирають. Скажіть, що вільні, й усе.
Юний офіцер вкотре подивувався прозірливості Верховного, бо хотів клопотатися про цю милість, однак перепитав:
– Без конвою? До миру їм далеко, щоб не побилися. Без поводиря? Аби не заблукали.
– Навчилися любити ближнього – навчаться любити й ворогів. А розібратися, де світло й де темрява – не важко, – прозвучало у відповідь.
– Але, мій пане, непокоїть одна річ: їх мало, щоб потім не дійшло до розправи з боку тих… покараних.
– Вони бувають нерозумними, але не дурні, – Верховний пильно поглянув у сині очі юного офіцера. – Отож, вашим наступним завданням і стане – умноження мислячих.
Офіцер клацнув закаблуками.