Конкурсний №436

Вслухаюся. Твій голос. І надто мало грошей на рахунку, і я не хочу втратити жодного слова. Заплющую очі з відчаю. Несила припинити розмову. Телефон верещить про вичерпаний ліміт. І ти залишаєшся десь там, на іншому боці слухавки, на півслові вдирається у нашу розмову тиша. І зависає байдужим мовчанням. Я за інерцією слухаю, слухаю, слухаю… Можливо, й ти за інерцією говориш, говориш, говориш… Я повертаюсь у світ. Навпроти – жінки з фігурами пінгвінів (не дай, Боже, перетворитися колись на таку), чоловіки з плішивими маківками. І я серед поїзда метро. Одна. Дзвенить скляна пляшка і мандрує вагоном. З порожнього кутка смердить замотана у три куртки постать, і повільно занурюється все глибше і глибше у картатий клунок, замизганий до втрати кольору. Пінгвіни перемовляються, одразу знайомляться, знаходять спільні інтереси, й завзято демонструють огиду і неприязнь до того, хто вже перебрав вміст свого клунка. Вони читали, та відклали свої глянцеві романи. Вони чекають справжнього чоловіка, хто б зміг впоратись із тим, в кутку, який «не дає можливості спокійно їхати нормальним людям». Він ховає свої руки і не озивається до них. Йому ніби протриматись зупинку, чи дві, чи скільки-небудь зупинок до холодної зими зовні. Він ніхто, смердючий ніхто великого міста. Спить у ящику, живиться чим Бог дасть, і очікує смерті, бо кому потрібне таке життя? Чи я помиляюсь? І він вийде ось уже тепер. Зашпортається у дверях, і випаде з його брудних рук щось їстівне, таке, на що не спокусяться місцеві тварини.
А поїзд мчить. Тихо серед пінгвінів. Вони іще не повернулись до читання, та уже достатньо відсторонились від світу. І їм тепло, затишно, не смердить. І їдуть вони, вдоволені життям, по онуку до дитячої музичної школи. Онука-відмінниця із величезним футляром виходить з класу. Дозволяє себе одягнути, доброзичливо приймає цукерка у рота. І йде за великою бабунею, яка сама понесе і футляр, і ноти. Онука читає книжки й іще по-дитячому мріє бути Снігуронькою на новорічних святах у школі. Мріє, щоб Дідом Морозом був хлопчик з класу «А», на два роки старший од неї. Потім вона вийде за нього заміж…, діти, іще щось… Жіноче щастя… чи нещастя. Про музичну школу довго нагадуватимуть ноти… Ніяких бомжів, нічого такого... У онуки все буде добре…
Дзвенить телефон. Ти повертаєшся. І я не вгадую твій голос. Встигла забути через сморід, погляди, кілометри, роки…


Леся Мручківська