Конкурсний № 438

В.Т.Коліснику
Перше вересня 33-го року. Перший урок у другому класі. Христина Василівна у клас зайшла не сама, а з дядьком Борисом. Його Михайлик знає: ще торік він був учнем, носив попереду піонерських колон прапора – він і зараз он із піонерським галстуком на шиї, кінці галстука поскручувались у трубочку й стримлять на грудях, як мишачі хвостики. Дядько Борис сів на задню вільну парту й смикнув лівим кутком рота до Михайлика, аж Михайлик усміхнувся: чого б це кривлятись? А потім подумав, що, може, це до Павлунька дядько кривиться, але ж Павлунько геть і не дивиться у той бік. Павлунько дивиться до дошки, де Христина Василівна, привітавшись, чекає уваги.
- Діти, хто їв сьогодні хліб? – питає Христина Василівна.
Тиша в класі – ніхто й не ворухнеться. Бо хіба можна про таке питати, як вони уже й забули, що воно таке – хліб? Але ж яке смачне, яке запашне слово: ххлі-і-ібб!..
- А хто з вас, скажіть, із середняків? – знову питає вчителька. І правим оком Михайлик бачить, як дядько Борис за задньою коло дверей партою згідно нахилив і підняв голову.
“Це я середняк, - думає собі Михайлик. – Це про мене питають”. Та й підняв руку. А за ним і Павлунько – заодно з товаришем своїм, аякже! Він завжди отако: нате й мою баньочку на дьоготь – аби тільки з Михайликом.
- Два в нас середняки! Опустіть руки, – швидко каже Христина Василівна, і Михайлик готовий на неї розгніватись, що так швидко, бо, може, і ще хтось би підняв, а так тільки їх двоє.
Дядько Борис зводить очі на стелю, наче щось там пильно видивляється. А що там побачиш – стеля та й годі: рівна, чиста. Такої школи в усій окрузі пошукати – двоповерхова, ще паном поставлена. І тоді, кажуть, школою була, але то була погана школа, бо панська.
Поки Михайлик згадував про химині кури, то й дядько Борис вийшов із класу, а Христина Василівна чогось ураз зблідла, як крейда. “Певно, й вона хліба не їла, - думає Михайлик і йому стає жалко вчительки. – А, може, згадує своїх дівчаток?”
- Продовжимо урок, діти! – каже Христина Василівна, а очима прикипіла до їхньої з Павлуньком парти. І чи то осуд, чи докір в її очах – не розібрати. А що ж він такого сказав? Що середняк, сказав. Батько його ще перед школою наставляв: дивись, Михайле, у школі треба вчитися, не відставай, синок; але й не виривайся сильно вперед, бо таких теж, вистромляк, не люблять; будь посередині… Нема батька, а голос його наче живим чує Михайлик. – Продовжимо урок.
Так почався новий навчальний рік у просторому класі (парт стояло удвічі менше, ні торік) з просторими і ясними вікнами. Михайлик сумирно відсидів перший урок, а що вже другий, то дочекатись кінця ніхто не міг, навіть найслухняніші, бо пішла чутка коридорами, що на великій перерві даватимуть перловий куліш з алюмінієвої мисочки: он уже й казана колгоспного привезли на шкільне подвір'я, наче на тракторну бригаду – а де той казан? а по скільки даватимуть? а який клас перший? а…
А пізно ввечері в заклямненій і завішаній фіранками хаті, коли вогонь у печі трощив акацієвий хмиз і кидав полохливі відблиски на голі стіни, коли лоскітно, аж запаморочливо булькав пшоняний кулешик у горняті (мати, вертаючись від молотарки перестиглим просяним ланом, потай нашморгала пригорщу пшона у пазуху), Михайлик марив. Йому не йшов з пам'яті піонервожатий Борис з великим, на дві миски, ополоником, яким він розмахував, наче бучкою й перепитував: “Середняк? Додому йти їсти, підкуркульник. Нема чого обжирати трудове колгоспне селянство”. Павлунько плакав тоді, на великій перерві, а Михайлик – ні. Тільки тепер, як розказав матері, то сльози його мало не задушили. Так і задрімав на теплих маминих колінах.
Мати гладила його гарячу закустрану голову й приказувала: “Середняки, аякже, середняки – торба зліва, торба справа, а ми посередині”. І посміхалась гірко в позасвіти.

Василь Бондар