Конкурсний № 439

Після тривалого поцілунку я спитав:
— Чуєш хробаків під ногами?
— Які ще до біса хробаки... — з подивом відповіла вона.
— Ті, що під ногами.
Ми стояли посеред вузенької алеї в парку, і навкруги панувала тиша, яку можливо передати тільки, якщо залишити на папері або в електронному документі пусте місце. Але ж ці хробаки...
— Про що ти говориш?
— Та так.
Ми знов почали цілуватись.
„Хрум-хрум” — перервали нас хробаки.
— Чуєш?!
— Що?!
— Хробаки!
— Де?!
— Та ж під ногами!!!
Вона прислухалась.
— Це у тебе в голові хробаки... Ти останнім часом якийсь нервовий — сходи до лікаря, може, він дасть тобі щось заспокійливе.
Ми тільки місяць як познайомились, і я не хотів починати сваритись так скоро, тому запропонував піти десь в інше місце. Ми взялись за руки і почавгикали нічним парком до його виходу.
Біля ставка двоє грали з собакою — то були хлопець і дівчина. Вони кидали між собою тарілку фрісбі, а собака бігала за нею, ледь не захлинаючись від радощів.
То була приємна картина.
Іноді я думаю, що, якби люди замість спілкування кидали один одному тарілку фрісбі, життя стало б набагато кращим. Наприклад, ви йдете по вулиці та зустрічаєте якогось знайомого, а тоді замість того, щоб казати „здоров” чи „добрий день”, кидаєте йому цю штуку, а потім він кидає її вам назад. І все зрозуміло. І не треба жодних слів або набридлих рукостискань.
— Чому ти не можеш забути про свої проблеми, доки ми разом? — спитала вона.
— А які в мене проблеми?
— Галюцинації.
— От тобі й на... Що ж по-твоєму не галюцинації?
— Я не знаю... хоча б ти, я... гм... усі люди, чи не так?
— Люди — то найбільша галюцинація, що я знаю!
— А хробаки!
— Вони справжні...
— Вони тупі!
— Навіщо ж їх ображати...
— Ну, вибач. Кожен має право на свої бзики. В тебе вони — хробаки, і зрештою, це не найгірше, що може бути. Але тобі треба більше думати про людей, спілкуватись з ними, завести друзів... частіше виходити з дому... хоч іноді посміхатись. Розумієш?
— Не розумію.
Ми замовкли і йшли так десь півгодини.
— Я не знаю, як з тобою розмовляти, — сказала вона.
— То давай мовчати.
Я відвів її додому і полегшено зітхнув. Пішов до кіоску, щоб купити цигарок. Потім вернувся на ту алею і закурив. Вже ніхто не грав із собакою біля ставка. Там не було жодної людини.
„Хрум-хрум” — рили свої нори хробаки.
„Хрум-хрум” — було чути їх під ногами.
Дякую вам, хлоп’ята, серед людей я не маю друзів.

Сергій Шоптенко