Конкурсний № 440

Йшов дощ, а може, сніг… Щось падало на бруківку у ритм з його кроками... Скоріше за все, це таки був дощ… Він ішов з карнавалу, себто з Дня Міста. Вибирався поволі з юрбищ захмелілих від дійств вуличних театрів, безкоштовних концертів, частувань зі знижкою, а особливо зі знижкою на пиво, людей. Пройти було майже неможливо, можна було лише надавати своєму рухові певного напрямку ліктями-плавниками, тому що всіх людей несло течією, яку вони самі ж і створювали, але керувати нею вже мало могли. Крім своєї участі у цьому борсанні, він якомога обережніше тримав під пахвою скрипку. Цікаво, що він навіть не задавався питанням, звідки вона в нього взялася. Знав тільки, що її потрібно тримати дуже обережно, навіть ніжно, щоб не роздушити і, не дай Боже, пошкодити. Ще менше він думав про походження крил, які він тримав у лівій руці. Вони були, як справжні: білі-білі, мов крила ангела… Відтак, він захищав ці дві речі якомога ретельніше, хоч вони і взялися нізвідки. А може, тим більше, що так.
Він жив у «ближньому центрі», як було написано в оголошенні про орієнтовне місцезнаходження його нещодавно винайнятого помешкання. Під’їзд. Код на дверях. Четвертий поверх. Знов викрутили лампочку. Навпомацки: замок, ключ. Двері відчинилися зі скрипом. Скрипка на місці. Крила на місці. Себто в руках. Поставив заварити собі кави, хоч кави не пив або пив раз на рік. Закурив цигарку, хоч не курив. Доки грілася кавоварка, він почав розглядати своє казково-театральне причиндалля. Скрипка була без смичка, але дуже гарної роботи, красива, і темний лак майже ніде не був пошкоджений. Чому без смичка? Питання, вирішив він, було зайвим, оскільки не було відомо, чому вона була в нього взагалі. З крилами аналогічна історія, себто її відсутність.
Через ці дві речі він забув, ким був він сам. Але, як не дивно, це мало його хвилювало. Допоки його ніхто не питав, питання було другорядним. Набагато цікавішим було інше: що спільного між цими предметами? Скрипка була без смичка. Отже, не заграєш. Він не знав, чи вмів грати на скрипці. Але ж, навіть якби би вмів, смичка не було. Крила були чарівними. Навіть самодостатніми. Але все одно вони потребували когось, щоби піднести його у височінь… Білі-білі, легкі-легесенькі, ніжні-ніжні… Раз – і ти вже там. Там? Ну, себто, не тут…
Він дивився на скрипку, ніби говорив із нею:
- Скільки разів ти сміялась і плакала… Заробляла комусь на хліб… Доводила до катарсису переповнені зали… Вишивала невидимими нитками картину звуків… Коли і як давно це було востаннє… Хто твій скрипаль? І де він? Я? Я - ні, не музика. Хто я? Так… сам собі один. Ходив один на День Міста. Один - на День Міста. Нонсенс. Але ти…. одна… Щось тут не так… Не в’яжеться з твоїм блискучим лаком, урочистим спокоєм, загорнутим у тишу… Твої струни блищать… Твоє тіло щемить… Це на тобі печать… Ти хочеш, щоб я її зняв? Яким чином? Зняв назавжди? Відпустив твого птаха? Хочеш стати вільною? Від кого? Від чого? Від всього? Гаразд. Але як? Крила? Так, розумію. Зараз. Зараз зроблю. Тільки ковтну кави раз на рік. Зараз...
Він поставив порожнє горнятко. Обережно взяв скрипку в руки. Взяв обидва крила. Приклав їх ззаду до неї, ніби до пліч, ніби вони завжди там були. Наповнив легені і … розламав її надвоє!

Я прокинувся від болю в грудях, хапаючи повітря, ніби це мене розламали...

Slavus2000