Конкурсний№ 441

Буває такий настрій, шо пре щось таке надзвичайне написати, поділитися з екраном мого комп'ютера всім, що в душі накипіло чи нашкребло. І ось коли таке напікає , сідаєш навпроти цієї залізяки й думаєш, чи потрібно воно тобі? Оці всі пісюльки? Таки потрібно. Цього висновку дійшла тоді, коли одну з цих пісюльок відіслала мамі, ні, не хвалитися, просто треба було, шоб хтось відреагував конкретно, там помилки побачив, чи ще шось... Оскільки мамця в мене покритикувати ніколи не відмовляється ( шоб ото не було ), то на свій страх і ризик відправила я їй такий невеличкий твір про мого дідуся. Штука ця називалася так точніше: " Рєдіска & Дєдушка Коля". Писала я цю неземну красу на російській мові, тому шо мамка в мене "враждьонна", як ото кажуть, маскалька. Ні, люблю я її безмірно, вона в мене всім матусям матуся, просто маскалька. І всьо. Так от. Відправила цю штуку по мейлу, оскільки живемо в різних країнах, і почала чекати оцінки типу твору. Чекала-чекала, поки не подзвонив дідусь і не почав хрипуватим голосом кричати мені у трубку, шо яка я молодєц! Ото блін. Не дійшло з першого разу, за шо ж я така молодєц. А дід все кричав, що типу круто, ну, то я на свою мову перекладаю, бо мужик розпинався досить довго. Тут ось яка ситуація вийшла. Нічого мені не сказавши, мамця зробила ксерокопію цього шедевру й розіслала родичам, яким тільки можна було відправити цей папірець. А в мене почав вже розвиватися комплекс неповноцінності. Тепер всі будуть знати, що я в дитинстві любила соплі й фанатіла від редиски. Саме фанатіла. Бо то був мій улюблений овоч. Зараз ні, бо якось ним траванулася, а тепер вже шось й перехотілося. Але тоді, років 10 назад, я бігала на город, де дідусь саджав цю фантастику, й допомагала йому викопувати ямки для майбутніх редисок. А десь через місяць з таким же ентузіазмом висмикувала їх із землі. То були часи "рєді скіни". Так от. Щось мене не приваблювала думка, що родичам сподобаються мої відвертості. Але ні, одна тьотя навіть попросила продовження роману. Сказала, так, до речі, й написала, що хоче ЩЕ !!! Від душі я глибоко усміхалася, а мамі - дякувала за піар.
Ось така штука. Просто згадую шкільні часи й вчительку з російської мови, яка ставила мені майже відмінні оцінки, але завжди намагалася впарити, що в мене безглузді й третьосортні твори. Ну, що могла зробити, коли навіть пальці не стояли до написання "сочінєній" на уроки. Тому, як будь-яка сучасна дитина, качала все з інтернету. Майже все. Бо совість ще давала про себе знати.
Щось захотілося ще написати про свою бабусю, яка давно продавала на базарі посуд. І не тільки. Ще вона привозила цілими пачками з Румунії презервативи. Коли приїжджала до неї в гості, завжди заворожували оті коробки з синіми пластинками. І мене нахабно обдурювали. Казали, що то рукавички для миття посуду. А я не вірила, як і в те, що по мене все ж таки прийдуть цигани й заберуть у свій табір. Пам'ятаю, якось свиснула кілька штук додому й наодинці переконалася, що то ніяк не рукавички, а повітряні кульки доволі незвичайної форми. І потім з татом вирішила поділитися своїм відкриттям. І потім було весело й радісно, і запам'ятала я той "нєбєсного цвєта" колір на все життя. От так рукавички. Як алергія на редиски. Пам'ятається, але не повторюється. Бо увійшло у довгу пам'ять й перетворилося на трохи деформовані спогади тогодення.
Ще залишилося бажання щось довести тій вчительці.
Таке ось.