Конкурсний № 445

Вечір був прозорим і світлим. Велика пишна хмара затишно огорнула місто. Ось-ось – ще хвилька, і світ зарясніє сніжинками.
Старенький сивий дідусь, вдивлявсь у вікно, ніби виглядаючи когось. Крісло-гойдалка, в якому сидів старенький, поскрипувало, промовляючи: «ПА – М’Я – ТА – ЄШ?!» Дідусь кивав головою: звичайно, він пам’ятав…
Колись давно він, як і будь-хто інший, був дитиною. Це вже сьогодні сусідські дітлахи називають його дідом Тарасом або Тарасом Івановичем, а колись його звали Тарасиком.
***
Жив собі Тарасик з татом і мамою в будинку біля лісу. Був хлопчик розумним, допитливим, а головне – любив дива різні, хоча, на жаль, нічого дивовижного у їхній родині не траплялося.
Мамо, а у нас дива бувають?! – запитував Тарасик опісля того, як мама дочитувала йому на ніч казку.
Придивляйся, синку, - відказувала матуся, - диво поряд!
Ох, так же йому хотілося побачити диво! Але ні в хаті, ні у дворі ніяких чудес досі не траплялося.
***
Одного зимового вечора хлопчик сидів у кріслі, читаючи книгу. Надворі йшов густий сніг. Мама навшпиньки підійшла до вікна, відкрила фіранку й простягнула руку. Враз на долоню упало кілька сріблястих сніжинок…
Танцюють! – промовила матуся.
Хто танцює?! – поглянув допитливо Тарасик.
Сніжинки, авжеж! Придивися… – тихо прошепотіла матуся.
Тарасик ще довго дивився у вікно, але єдине, що крутилося в голові: «Як же сніжинки можуть танцювати?».
***
Якось, ближче до Різдва, Тарасик разом із татом порядкували на горищі, скидаючи всякий непотрібний мотлох на засніжену землю, щоби потім спалити.
Раптом хлопчик побачив якусь дивну річ і – аж підскочив.
Тату, дивися, що я знайшов! – він простягнув старий калейдоскоп.
Мотлох! – махнув рукою тато.
Але ж, тату… - Тарасик приклав око до іграшки. – Тут якісь скельця…
Е-е-е, - протягнув тато, – це мені колись у дитинстві подарували…Калейдоскоп зламаний! Там, сину, скельце тріснуло! Я тобі колись новий куплю!
Ні-ні, тату, - швидко викрикнув Тарасик, - візерунки розгледіти можна! Дозволь, я його собі залишу?
Гаразд! Твоя справа!
Тарасик радісно сховав калейдоскоп за пазуху й поринув у роботу.
***
Наступного дня знову сніжило, проте хлопчик носився з новою забавкою по хаті, не помічаючи. «Оце річ!» - радів Тарасик, наводячи калейдоскоп на різноманітні речі. Все, потрапляючи до калейдоскопа крізь дірочку в нижньому скельці, багато разів віддзеркалювалося й творило чарівний візерунок.
Отак пильно розглядаючи речі довкола, хлопчик випадково перевів калейдоскоп на вікно. Й тієї ж миті його пройняло таке відчуття, ніби хтось за комір сніжку кинув! Тарасик дивився крізь старий калейдоскоп на снігопад і вперше бачив, як танцювали сніжинки! Сріблясті сніжинки поволі спускалися на землю, ніби кружляючи під якусь дивовижну мелодію. І то були незвичайні сніжинки! Маленькі білі дівчатка та хлопчики з прозорими крильцями трималися за руки й танцювали щось веселе й радісне! Вони приязно всміхалися й кликали до себе. На якусь мить Тарасику здалося, що й він поринув у їхній танок… Та раптом хлопчик відчув, як матуся лагідно доторкнулася до його волосся.
Танцюють! – переводячи подих, сказав Тарасик.
Танцюють… – погодилася мама.
Матусю, а чому ці сніжинки такі… такі, мов…?
Мов янголята! – впевнено додала мама. – Хіба не диво?
Диво! – погодився хлопчик.
І мама розповіла Тарасику, що напередодні Різдва всі небесні янголята злітаються на землю, щоби прикрасити її до свята, щоб нагадати людям про добро і красу, щоб принести до їхніх сердець світлу радість. Аби всі-всі могли прославити Різдво Христове.
Але, - зауважила матуся, - не кожен зуміє те диво побачити. Лише той, хто вдивляється пильно, лише той, хто шукає поглядом і серцем, лише той, хто щиро прагне - зможе побачити диво! Побачити різдвяний танець ангелів!
А…- Тарасик перевів здивований погляд на матусю, - а як же калейдоскоп? Я думав, то … то скельця…
Калейдоскоп, сину, - усміхнулася мама, - тільки іграшка, а диво ти побачив, бо прагнув того!
Гм…- задумався хлопчик і, відвівши погляд від скелець, ще довго милувався дивовижним танком сріблястих янголят-сніжинок.
***
Тихенько порипувало старе крісло-гойдалка, промовляючи: «ПА – М’Я – ТА – ЄШ?!» , а Тарас Іванович зворушено вдивлявся у вікно, за яким щойно почалася сніговиця. Нині, як і в далекому дитинстві, старенький бачив не просто сніжинки, а маленьких білих хлопчиків і дівчаток із прозорими крильцями. Дідусь бачив, як танцюють сніжинки – отже, йому вдалося, за маминим словом, пронести крізь усе життя дитячу віру, прагнення доброго дива… Порипувало старе крісло, падав сніг, різдвяно танцювали янголи…
Чи бачив нині ще хтось у місті той дивовижний танець, вдивляючись у вікно не лише очима, але й серцем?

Лящ Ксеня