Конкурсний № 449

Приветик…
Привет, привет.
Авторизировала меня?
Я растерялась… как маленькая, да?
Тот факт, что завтра пятница, необычайно радует....
:)))))))))))))))))))

Дівчина, що сиділа навпроти мене за столиком, була гарна. Не просто гарна, а небезпечно гарна. Темні, кольору вечірнього болота, очі дивилися впевнено і час від часу пускали бісики. На смаглявому обличчі з’являлася ледь вловима (а таки ми мислимо штампами) посмішка Джоконди. Дівчина то ставила лікті на столик, то, сміючись, відкидалася на спинку стільця. Кожен рух був виваженим і чомусь саме тому збурював химерні думки у моїй голові. Темне волосся спадало на чоло, і я увесь час боявся (вітер чомусь дуже полюбляє відкриті тераси), що воно торкнеться цигарки, яку дівчина затисла між пальцями й, мабуть, забула, навіщо взяла. Якби коси ненароком спалахнули, то, напевно, дівчина умить перетворилася б на злякану пташку і, зойкнувши, зникла б десь у височині. Мені б лишилося лишень лопотіння крил та кілька пір’їнок на столі.
Вони б хиталися на вітрі, виблискуючи темною каламуттю, і журили б мене, що я впустив пташку.
Однак цигарка зітліла, не накоївши лиха, і вмерла поруч з недопалками у попільничці. На прощання небіжчиця ще кинула у мою сусідку сиву хмаринку, яку та, награно не помітивши, відігнала рукою.
Однак ми балакали. Про що? Про якісь дрібниці, що на мить спиняють життя і примушують про них говорити, про все відразу й ні про що одночасно. Здебільшого ми просто дивилися один на одного. Мабуть, збоку це було цікаво спостерігати (а чому б ні?). Нас могли прийняти за будь кого. За старих друзів, що сіли в кафе перепочити після важкого дня, за молодят, які дивляться і ніяк не можуть надивитися одне на одного, або ж і за зовсім випадкових людей, що через якусь вищу примху(Знову штамп) опинилися за одним столом. Однак хто б що не думав про двох за столиком, то він помилявся. І вони не винні, адже скажіть, хто знає, як виглядає зустріч Сусідів. Не просто сусідів, а Сусідів. Сусідів з великої літери. Для будь-кого розгадати, хто люди за столиком, було б великим відкриттям. Можливо, тоді б вони не забували і про своїх Сусідів. Однак усі йшли у своїх справах, не піднімаючи голів. Байдужі офіціанти, неначе сонні мухи, снували поміж столиками і увесь час забували про мене й дівчину навпроти. Однак мене це не дратувало. Ніщо, навіть відсутність пива в кухлі, не могло повернути мене у цей світ. Я чув, що вона мені казала, чув, що я сам щось казав їй у відповідь, однак насправді я безсоромно розглядав її. Коли б вона удавала з себе цнотливу, то я, напевно, уже заробив би ляпаса по небритій щоці. Якби вона була молодшою, то вже, напевно, зашарілася б і зніяковіла. Однак дівчина навпроти не була ані незайманою, ані юнкою. Вона була моєю Сусідкою. Вона знала, що я роздивляюся її, і так само роздивлялася мене. І мені було добре й тепло. А ще легко від того, що вона сидить навпроти. Якби у мене був годинник, я б, напевно, чув кожний рух стрілки, що відраховувала нашу зустріч. Однак я не ношу годинника. З того часу, як зрозумів, що знання, що таке час, мене вбиває. Хто може вирахувати, що таке час? Я не можу. Я не можу, бо не знаю чим. Однак час вищий за стрілки годинника. Він знав, що врешті-решт переможе і примусить мене повернутися із створеного власноруч задзеркалля, де я милувався пташкою.
Так і сталося: вона впорхнула на заднє сидіння кольору людського тіла “Жигулів”, і я сам прикрив тоновані дверцята клітки. Все сталося вмить, бо час невблаганний. Він не питає, чи стане він в пригоді двом Сусідам. Я перейшов на інший бік дороги і теж сів у клітку. Пташка обіцяла подзвонити, однак хіба пташки вміють дзвонити?
Я й не чекав, бо це все одно, що просити подзвонити море. А ще я знаю, як звуть таких птахів. Це знання насправді тішить. Однак це ім’я не для того, щоб казати, а писати й поготів. Це та таємниця, яка повинна бути в будь-якій розповіді. У кожного своя Сусідка.