Конкурсний № 450

Чому Наталя так раптом прокинулася, вона не спершу не зрозуміла. Десь у підсвідомості тьохнуло: поруч хтось є. Наталя розплющила очі і побачила біля ліжка чоловіка. Сказати, скільки йому років, було важко – можливо, тридцять, а можливо, п’ятдесят. У свої дванадцять Наталя бачила лише, що він значно старший за неї. Чоловік сидів на стільці біля її ліжка, накинувши на плечі халат, і привітно усміхався. Наталя спробувала підвестися, однак чоловік зупинив її, обережно поклавши на її руку свою.
– Ви прийшли, – тихо вимовила Наталя.
– Прийшов, – так само тихо відповів чоловік.
– Я знала, що ви скоро прийдете, навіть чекала на цю зустріч, хоча й боялася.
Дівчинка відвернула голову в бік вікна. По щоках самі собою потекли сльози.
– Я й тепер боюся.
Наталчин погляд поплив по дротах та трубках, які тяглися від її рук до медичних апаратів, які час від часу блимали різнокольоровими лампочками, упав на підвіконня, на якому у склянці стояло кілька ромашок, потім на мить затримався на невеличкій тріщині у фарбі на віконній рамі і вислизнув на вулицю. Осінній вітер зривав останнє пожухле листя зі старої яблуні.
Я й тепер боюся, - тихо повторила Наталя.
Не бійся.
Я знаю. Я увесь час думала, якою буде наша зустріч. Намагалася вас уявити, однак нічого не виходило.
Наталя силувалась стримати сльози, однак вони підступно текли по щоках.
Не плач, - чоловік обережно погладив Наталчину руку, яку не обплутували дроти і патрубки.
І що тепер? – хлюпнувши носом, спитала Наталя.
Тепер? - чоловік на хвильку замислився, – а тепер я розповім тобі казку.
Чоловік забрав свою руку з Наталиної, поправив халат, який зліз з плеча, і склав долоні у себе перед обличчям, неначе збирався молитися.
Жила собі в однім саду маленька гусінь. Щодня вона мріяла лише про одне – стати метеликом. Вона бачила, як унизу під деревом серед квітів літають гарні-прегарні барвисті створіння, як вони кружляють у чудовому танку, як їхні крильця виблискують на сонці. Маленька гусінь милувалася метеликами і дуже їм заздрила. Якось один строкатий піднявся вгору і сів на гілку неподалік від гусені. Він був красень. Крила у пишних візерунках виблискували веселкою. Набравшись сміливості, гусінь спитала у метелика, як стати таким, як він. І метелик відповів, що колись теж був гусінню, а потім сплів на дереві кокон, загорнувся у нього і лежав усю зиму, аж доки не перетворився на метелика.
А чи страшно було чекати усю зиму в коконі? – цікавилася гусінь.
Страшно, – відповідав метелик, – однак немає іншого способу виростити крила.
Я все розумію, – тихо сказала Наталя. – Не треба, я вже не така маленька. Це ліжко зовсім не кокон, а я не гусінь і зовсім не хочу бути метеликом.
Я знаю, – відповів чоловік, – однак ти не дослухала: бути чи не бути метеликом, від гусені не залежало. Настав час, і вона перезимувала у коконі, а навесні вже літала над лугом, розправивши яскраві крильця.
Тобто від мене теж нічого не залежить?
Ні, – чоловік знову погладив Наталчину руку. Головне - не боятися. Не боятися майбутнього.
Але ж я не хочу. Нехай я житиму гусінню, нехай, аби тільки жити, – Наталя знову заплакала, – ви зрозумійте, я хочу ЖИТИ. Просто жити. Просто ХОДИТИ, ДИХАТИ, невже я хочу так багато?
Чоловік знову лагідно посміхнувся. Він простягнув руку і обережно погладив Наталю по голові. Тепла долоня приємно лоскотала її лисий череп, а потім спустилася нижче до щоки. Наталя мимоволі пригорнулася вогкою від сліз щокою до руки чоловіка.
Ви теж колись були гусінню? – тихо спитала Наталя.
Так , – відповів чоловік, – усі ми до часу гусінь. А метеликами насамперед стають ті, хто на це заслуговує. Декому, щоб стати метеликом, треба бути гусінню дуже довго, а декому досить і дванадцяти років.
Якщо ви метелик, то де ж ваші крила? – тихо спитала Наталя, горнучись щокою до руки чоловіка.
Він обережно визволив свою руку з-під щоки Наталі, підвівся зі стільця і обережно зняв халат. Наталя побачила за спиною чоловіка напівпрозорі білі крила. Чоловік посміхнувся.
Давай руку, Наталю. Досить сидіти у цьому коконі. Ходімо.
Куди? – Наталя і справді була перелякана.
На луг, до квітів.
Але ж я не ходжу. Я вже чотири місяці не ходжу.
Ну, тоді полетіли.
Наталя простягла руку чоловікові і раптом відчула легкість в усьому тілі, вона піднялася над ліжком, з рук повипадали трубки з голками і якісь дроти. В цю мить апарат, який стояв біля стіни, заблимав лампами і запищав, а на екранчику, де зазвичай пульсувала, малюючи гори, лінія, з’явилася пряма. Наталі стало легко, як ніколи, аж раптом вона відчула щось за спиною. Озирнувшись через плече, вона побачила такі самі, як у чоловіка, напівпрозорі крила. Наталя йому посміхнулася, і вони, тримаючись за руки, пролетіли крізь зачинене вікно. Дівчинка озирнулася, на мить завмерла і побачила, що в палату забігли лікарі. Вони заметушилися біля ліжка, на якому залишився її кокон. Наталя спитала у свого супутника:
А ці лікарі, моя мама, і всі решта, – вони ще довго будуть гусінню?
Хтозна, – сказав чоловік і, змахнувши крилами, полинув з Наталею на далекий і ще невідомий їй луг.