Конкурсний № 451

- Бабусю,бабусю,- малий неслухняний внук скубе за руку,-бабусю,бабусю.
- Що,Олесику?
- А що в тебе в руках? Якась книжка? А з малюнками?
- О, внучку, то не книга, то святий Буквар.
- Отой, в якому перші букви, перші слова?
- Ні. Отой, в якому перша любов до України, в якому заповідь для кожного українця-патріота, того, що носить у душі синьо–жовтий стяг. Пам’ятаєш, я тобі про національні символи розповідала?
- А що ж то за Буквар? Його можна читати?
- От підростеш, внучку, і дізнаєшся. А зараз лягай (гладить теплою рукою Олесика по голівці, ніжно цілує, шепоче щось на вухо і вкладає спати). А сама сідає біля каміна, бере в руки отой перший Буквар, на якому зверху великими позолоченими літерами написано «Кобзар» Тараса Шевченка і молиться до ікони святої Богоматері, що у вишиваних рушничках висить уже півстоліття:
Отче наш, дай, щоб не згубилася земля українська,
Отче наш, дай, щоб онуки не забули прадідів,
Отче наш, бережи славну козацьку Україну!
Отче наш,не дай згуби мові українській! Збережи! Сохрани!Покрий!
Така була своєрідна бабусина вечірня молитва, просьба за весь народ, за всю країну, за наше, рідне. Олесь насправді не спав, кожного вечора слухав. І не розумів, що то за таємна сила сповиває його душу, коли бабуся промовляє оті ніжні слова? Чи, може, вона хворіла? Так, вона хворіла, хворіла за рідну Україну, за пророче Шевченкове слово.
- Олесю, а то чого підвівся? Пізно вже.
- Заспівай, бабусю. Ну, заспівай. І я засну, от побачиш. Ну, будь ласка!
Бабуся всміхається, задумується і вже вкотре цитує напам’ять рядки отого Букваря з ограненою палітуркою, як вона каже, її першого.
- Бабусю, а що то за малюнок на іншому боці? - внук тицяє на портрет Шевченка. - Якби ж я вмів читати…
- Внучку! Ох, внучку! Якби ти знав,скільки ця людина зробила для України. Дехто й не здогадується. Та для певної когорти творчих людей він наставник і батько. Він – пророк. Ти зараз не зрозумієш моїх слів,та підростеш,подорослішаєш.І для тебе це має стати дорогим: рідне слово – то твоя сім’я, не зрікайся його, не забувай ніколи…
Внук, чудно споглянувши портрет, засинає. І бачиться–мариться йому той дядько із невеличкою чорнявою чуприною, що бабуся порівнює його із пророком, і мріється уві сні, як розгортає того «Букваря» й читає перші свої літери, а вчора снилась невеличка дівчина у вишиваній сорочці, з довгою русявою косою, яку бабуся називала незламною дочкою українською Лесею, а позавчора — якийсь, як каже бабуся, Каменяр Франко. Він був грізним, неповоротким, відчайдушним, смілим. Олесик наче відчував його душевну силу. А нещодавно снився юний Ольжич, бабуся задушевно співала його твори. Так, ще з дитинства хлопчику снилася міцна українська громада, та отой на «Букварі» - найчастіше. Його енергія була великою, міцною, святою, непоборною.
Одного разу вранці бабуся повела Олеся в місто,де на невеличкому пагорбі,обсіяному першою весняною травою,височів грізний кам’яний пам’ятник. Він був наче вилитий руками чарівника-трударя. Хлопець зразу пізнав - то був «отой», що на «букварі». Хоч тут і дещо старший, сильніший. Бабуся взяла за руку хлопчика, підійшла з букетом пролісків і поклала до монумента: «В пам'ять про тебе, великий Кобзарю українського народу!»
Минув час… Олесь уже звик засинати під «Тополю», «Катерину», «Гайдамаків». Тепер йому снилась чорноброва дівчина – перше його кохання. Він гладив її рум’яні щоки, відчував її засльозену безпорадну душу. Шевченкові твори – то прекрасні неодцвітні троянди його юної душі, що квітли кожної пори року. Вони перетворили єство Олеся на сад, сад справжнього українця. Де були Шевченко й Українка, Давидович і Франко, Коцюбинський та неперевершена Теліга … Колись цей сад був і в бабусі. Вона навчила внука любити українське, справжнє, рідне.І не тільки любити, а й берегти вічно. Ніхто з людей не помічав любові Олеся до цього, але все ж вона була, десь там, у глибині душі, серця, юності… Бабуся померла, та сад не зів’яв і не схилиться ніколи: він тепер квітне у душах її правнуків. А в заповіті Олесь написав: «Покладіть на мою могилу бабусин «Кобзар», він стане мені у великій пригоді, а для моїх внуків, правнуків Шевченко хай буде першим вчителем, людиною,чий портрет не тьмяніє в часі».