Конкурсний №452

- Яка в нього група крові? – стурбовано запитав лікар військової медпалати.
-Перша, резус – позитивний, здається.
- Без здається.
- Точно! Перша, резус – позитивний.Ось у його медичній справі!
- Що з ним?
- Осколком гранати ногу відірвало і в живіт влучило, рука поранена, значна крововтрата.
- Негайно оперувати. Молодий ще парубок, міг би й пожити.
- Докторе, пульс зупиняється, потрібна невідкладна терапія.
Яскравий спалах вогню, усе залило блискучо–жовтим сяйвом, лікаря та його молодого помічника відкинуло на метрів десять назад: влучила повстанська ракета. А неподалік лежало ледь не розірване, залите багряною кров’ю, важке тіло Миколи – нашого земляка –українця, що вів бойові дії в пекельному Афгані вже ось–ось два роки. Зливався з колективом, був душею всієї компанії. Та раптова трагедія, що сталась на гірському перевалі, забрала всі надії, ввела свою гірку зміїну отруту в молоду долю.
Світало… На обрії видніла яскраво–червона сонячна риска.Вона нагадувала колір крові та звучала дикими молитвами та стогонами, що лунали тут кожного ранку. Небо наче пронизав вістрям меча жовтогарячий промінь. Солдатський загін крокував через перевал. Зеленуваті крони дерев уже майже повідсихали від спеки, що тривала довгий двадцятий день.
- Жарко, - витер піт молодий кароокий содат, жадібно допиваючи останню краплину води з баклаги. Миколка (так його називала мати) слід–у–слід крокував за ним, підтримуючи тяжку ношу, що ніс на спині. Через плече перевішений уже бувалий в боях, потертий автомат.
… Вогонь відкрили якось несподівано й раптово. Здається, битва вже стала звичним ділом для дружньої двадцятки цього військового контингенту. Та цього разу щось віщувало неминучу страшну поразку. Сірий беркут голосно перегукнувся десь у височині гір, змахнувши дужими крилами. Обрій трохи затягнуло сизим рядном хмар. Крім снайперів, що оточили бійців з усіх боків, з гір спускалась ще добра сотня вимуштруваних солдатів і щось белькотіла на афганській. Серед усіх лише Микола навчився дещо розуміти цю гірську вимову, вони наказали здаватися, щось гукали про пощаду та помилування, про заклик покинути їхню землю, про те, що знищать усіх до крихточки.
- Ні за що ! – вигукнули військові й пішли в нерівний бій. Майже три години тривала страшна стрілянина й криваве місиво. Сонце вже піднялося, із–за гори жовтою плямою споглядало страшне видовище: капітан, лейтенанти і більша частина команди були повішені на гілках дерев. Ще кілька спотворених тіл спокійно й смиренно, віддавши блаженну душу небу, навік відпочивали .В їхніх відкритих очах десь глибоко виднілась материнська хата й останнє, побачене ними - гірський перевал.
Микола лежав тяжко поранений біля тьмяного суворого міжгір’я, що шуміло від подихів вітру. Потягнув свою порвану, немічну руку до фляжки. Вона лежала віддалік. Доля з нього знущалась: залишалось усього кілька сантиметрів, а тілом і поворухнути не міг від болю.
- Друзі, товариші, капітане, - кволо застогнав він, - допоможіть!
Та ніхто не відгукнувся… На молодих очах з’явилися сльози й скотились по гарячих від страшної лихоманки щоках. Сірий беркут сів побіля хлопця та стубовано стрепенув крилами. Микола знепритомнів. А десь там, за вікном, дивлячись на це ж сонце, мучилась і сивіла лелека–мати: «Де ж ти, синку, де?»
Минув час. Миколка таки повернувся додому, на рідну вербово–калинову Україну, до білої хатини, маленької річеньки. Вернувся інвалідом І групи. Замість ніг виднілись два дерев’яні замінники, що страшно свербіли й так не пасували двадцятип’ятирічному молодому хлопцю. Та що ж зробив з нього Афганістан? Спотворив лице, залишивши кілька грубих, глибоких порізів, скосив міцну хлопчачу статуру. Та й нема вже кому пригорнути, поцілувати, обійняти – померла два роки тому мати. На п’ятдесят четвертому році життя відійшла в потойбіччя ще молодою, від інфаркту. Зруйнував долю злий Афганістан! Часто молоді хлопці, проходячи вулицею, насміхались з інваліда, кидали в нього копійками, обмовляли лихими словами. А вони ж, виродки, зроду не знали біди й лиха, що пережив Микола! Доки він гинув під кулями, відпочивали й танцювали, купляли собі обновки й купалися в розкошах…
Після пережитого в Миколи щось зробилось із серцем, лікувався в одному з районних вйськових госпіталів. Якось запитали, яка група крові, а він відповів врівноважено, начебто не хвилюючись: «Перша, резус – позитивний». Як запам’ятав ще зі злих пісків Афгану. Міцним був чоловіком, тримався. Та якось уночі залізли до будинку місцеві хлопчаки й до нитки обікрали, забравши навіть пенсію за інвалідність. Нічого на своєму візочку не міг подіяти, хоч і бачив злодіїв, чув їхні паскудні голоси. А вони ще й відлупцювали його як годиться. Одному Микола ще міг би дати раду, а от п’ятьом…
До хлопця мала приїхати єдина рідна людина, що в нього залишилась, - тітка. Вона доглядала його, господарювала. Та таки не дочекався: від болю душевного, тяжих афганських шрамів помер. Віддав душу прямо за столом. Його важка, посивіла від страждань голова схилилася додолу, великі сині очі були відкриті, немовби щось просили. Смерть йому була не страшна, уже двічі її перемагав. Та й не хотів він більше жити. Заради кого, заради чого,навіщо?.

Богдан Булава