Конкурсний № 456

Увесь цей час воно безтурботно спало. Маленьке Насіннячко, що невідомо коли і невідомо звідки потрапило у Ґрунт. Йому снилася Весна і Квіти, Пташки та яскраве Сонце. Але одного разу щось ніби штовхнуло його зсередини, змусивши прокинутись. Це був маленький Паросток, який неодмінно хотів прорости.
- Чи вже час? – виважено запитало Насіння.
- Так! Пора! – нетерпляче відказав Паросток і почав рости.
Він наполегливо проштовхувався крізь щільну оболонку своєї надійної домівки, доки не розколов її надвоє. Відразу відчув Ґрунт. Такий м’який та приємний. В ньому було все, чого потребував юний Паросток для підкріплення сил: і волога, і поживні речовини, усе було тут, поруч. Тому він підкріпив своє зелене тіло і продовжив рости. Спочатку це було легко. Ввічливі земляні грудочки розступалися перед ним, даючи дорогу. Та ось наш молодий герой наштовхнувся на щось суцільне й дуже неприємне. Воно не давало йому рухатись далі. Паросток намагався проштрикнути перепону, аж доки не знемігся.
- Що це? – запитав він Ґрунту.
- Обгортка від цукерки чи чипсів, - відповів той, - я доклав багато зусиль, щоби перегнити цю штуку, але мені так і не вдалося.
- Як же воно потрапило сюди?
- Люди залишили. Ще до того, як поклали асфальт.
- Що поклали?
- Це таке тверде покриття, по якому Люди люблять ходити. Навряд чи тобі вдасться його пробити. А якщо і вдасться…
Та Паросток вже його не слухав. Він обігнув перепону і продовжив подорож. Ґрунт лише всміхнувся.
- Хай щастить, - побажав він юному сміливцю.
Дуже скоро дорогу Паростку знову перегородило щось тверде.
- Знову ті Люди, - зітхнув Росточок.
- Люди тут ні до чого, - пробурмотів Великий Камінь, - я природне утворення.
- Пробачте, я не знав. Я прямую вгору. Ви не підкажете, ще далеко?
- Ти гадаєш, що знайдеш вихід? – Камінь скептично засміявся, - Я вже бачив таких. Усі загинули.
Паросток замислився. Це вже вдруге його попереджали про небезпеку. Але вагався він недовго:
- Але ж я не можу просто так здатися! Я ж нещодавно проріс із Насіння. Якщо я не буду сподіватися, тоді хто буде?!
І він знову почав рости. Дорогою до мети він наштовхнувся ще на щось непроникне. Мабуть, це також був слід від Людей, бо воно було мовчазне і байдуже. Але тепер Паросток уже не намагався пройти крізь перепону, а просто обійшов повз. Та скоро йому зустрілося саме те, про що застерігали Ґрунт та Камінь. Тверде покриття, яке годі було ані обійти, ані проштрикнути. Паросток вже майже розчарувався, коли раптом відчув щось надзвичайно приємне. Крізь асфальтове покриття молодий Росточок відчув тепло Сонця. Це додало йому нових сил, і він знову почав нестримно штовхатися вгору.
Не знати, скільки минуло часу, але одного дня тверде людське покриття дало тріщину, і зелений Паросток опинився нарешті на поверхні. Він вдихнув свіже повітря, побачив Сонце і почув Пташок.
- Я таки переміг! – сказав Росточок і засміявся лагідним сміхом. Він був цілком щасливий, і йому байдуже було, які небезпеки чекали на нього у світі Людей. Він просто жив.

Габріелла