Конкурсний № 457


Цієї ночі Білій Вороні наснився чудовий сон, ніби вона прокинулась і стала чорною, як усі.
Коли птаха вийняла дзьоб з-під абсолютно білого крила, вже світало.
Передусім вона вихопила зі старого дупла уламок дзеркала, який ще на тому тижні винишпорила на якомусь звалищі, притисла його лапою до гілки та взялася себе розглядати. Минуло кілька хвилин, поки Ворона закінчила цю процедуру.
- Ну хоч би одне чоррне пірр’ячко! – обурилася вона і скинула уламок додолу, про що, звичайно, відразу ж пошкодувала. Проте спускатися не мала охоти, тим більше, що десь поряд вчувалися крики її чорних побратимів.
По гілці пробігав заклопотаний мураха, й ґава вирішила зірвати на ньому свою злобу.
- Чого витрріщився? – каркнула вона й з усієї сили вдарила дзьобом об дерево, так що він аж застряг у корі. Мурасі, на щастя, вдалося ухилитися.
- Які ж ви всі брридкі! – вигукнула вона на повний голос, коли змогла звільнити носа. - От чому ти не помарранчевий, не ррожевий, не біррюзовий, а чоррний, як усі, й тебе не виганяють зі згрраї?
- Ах, як зворрушливо! – викрикнула, пролітаючи повз, чорна ворона й розреготалася. Ніби луною слідом за нею почулося гоготіння десятків голосів.
Білій Вороні не залишалося нічого іншого, як покинути свій притулок і податися до найближчого звалища.
На щастя, там нікого не було, й птаха взялася до пошуків поживи.
Та її самотність тривала не довго.
Раптом зі сміттєвого бака визирнула чорна вусата морда й вилупила на неї зелені очі.
- Ти хто, голуб? – запитав нарешті Чорний Кіт.
- Воррона! – відповіла з гідністю.
Кіт зайшовся сміхом. Він реготався так сильно, що випав із бака на купу сміття. Та в цей момент якийсь забобонний перехожий жбурнув камінь, боячись, мабуть, щоби чорний пройдисвіт не перебіг йому дорогу.
На млі ока Кіт і Ворона опинилися на найближчому дереві.
- А в тебе добрра рреакція, - зауважила ґава, уважно розглядаючи нового знайомого.
- Я звик утікати, - сором’язливо відповів Кіт, але його груди роздулися від гордощів. Він також потай роздивлявся співрозмовницю.
- І часто в тебе так шпурляють?
- Та частенько, - зітхнув Кіт і почав помалу спускатися з дерева.
- А що коти говоррять? – Ворона перелетіла на гілку нижче.
- Вони тримаються від мене подалі, аби випадково не отримати мій камінь.
Після цих слів тварини замовкли й занурилися у свої невеселі думки. Кіт зістрибнув на землю й почав приводити до ладу кошлату шерсть. А Ворона залишилася на дереві, проте не зводила з нього очей. Якось непомітно для самої себе птаха знову опинилася коло Кота. Його це зовсім не здивувало. Він саме закінчив водні процедури й тепер йому вже нічого не заважало продовжити пошуки сніданку.
- Знаєш, у цьому баку я, здається, бачив щось їстівне. Не хочеш пошукати разом зі мною? – запропонував він Вороні.
- Я би з ррадістю, але боюся, що хтось знову жбуррне каменем.
Від такої відповіді Кіт помітно спохмурнів і попрямував до бака, коли раптом почув за спиною:
- Я знаю крраще місце. Там звалище у внутррішньому подвірр’ї, й прро нього майже ніхто не знає. Ходімо?
Чорний Кіт раптово відчув приплив сил, ніби у нього тепер також з’явилися крила.
- Ти справді хочеш, аби я пішов туди з тобою?
Це, мабуть, було риторичне запитання, бо, не чекаючи відповіді, він підбіг до нової подруги, підняв хвоста трубою та розпушив вуса.
Отже, Біла Ворона і Чорний Кіт попростували через підворіття до своєї «їдальні». Вуличні коти пирхали їм услід, а чорні ворони відкривали на льоту роти й забували їх закривати…
Наступного ранку Ворона вперше поглянула на своє біле пір’я без жодного роздратування. Поруч вмивався її новий приятель.
- Знаєш, - муркнув Кіт, - а це навіть добре, що ти не така, як усі.
- А я не віррю, що чоррні коти прриносять нещастя, - відказала Ворона та раптом відчула себе щасливою.

Габріелла