Конкурсний № 458


Епіграф:

“Іноді нам здається, що ми добре знаємо людину... на жаль, нам тільки здається”

“Як, буває, хочеться хоч трошки уваги і хоч хвилинку тепла в цьому холодному і безмежному всесвіті”

<Додаток IV>
Ось тоді я і придумав цей жарт. Так, він здавався мені досить вдалим в своєму проекті. Насправді я робив його зовсім не заради того, щоб над кимсь поглузувати, тим паче над власними батьками. Лише потім, розмірковуючи над зробленим, я зрозумів – це був крик душі дитини, яка лише здавалася дорослою, а в середині була малим дитинчам, яке хотіло тепла і ласки, а його вже не вистачало... Дорослий світ зарано прийшов до мене, бо я все одно залишився тією ж дитиною, от тільки все інше змінилось... І саме тому народилась ідея цього жарту; жарту, який докорінно змінив моє життя...
<*>
Як і зазвичай, на вечері батьки обговорювали складний день на роботі, різні політичні проблеми і таке інше. Вибравши вдалий момент, я знову почав розповідати про те, що коли я багато читаю, я перестаю сприймати інформацію... в звичній формі сприйняття; тобто коли я читаю текст, він спливається в незрозумілу сукупність знаків, серед яких я перестаю розрізняти абзаци, речення і навіть слова, бо текст для мене стає сукупністтю незрозумілих символів. Все, звісно, могло б закінчитись як завжди. Мені б сказали, що мої очі перевтомлюються, бо я ввечері забагато сиджу за комп’ютером і пізно лягаю спати; саме тому я і перестаю сприймати інформацію. Але цього разу все було інше...
<*>
Цього разу я сказав, що символи, які я бачу замість речень, стали дивно складатися в нові форми речень, які я ще не зрозумів до кінця... А закінчив я тим, що ці нові тексти, які я бачу, точно означають щось дуже важливе для всього людства... Я так захопився розповіддю, що мої очі просто палали безглуздям. Реакція не змусила себе довго чекати. Батько розлютився, став кричати про те, що я “зовсім загрався в свої дебільні ігри” і що я “тупішаю від них”. Також сказав, що повикидає всі мої диски разом із комп’ютером у вікно... Якби він тільки знав тоді, що все це лишень початок...
<*>
Саме такої реакції я і очікував. Я слухав татові докори, а в середині мене вже били перші дзвони тріумфу. Я відчував, що жарт почався вдало...
<*>
Звісно, комп’ютер в вікно ніхто не викинув. Просто на нього поставили пароль, а мої диски заховали в спальні на шафі. Код я зламав за п’ять хвилин, але зовсім не для того, щоб пограти... в мене був особливий план...
<*>
…Батьки вбігли в квартиру і стали гукати мене, та я не відповідав. Стукіт кроків і дві стурбовані постаті через секунду вже були в моїй кімнаті. Кімнаті, дуже ретельно підготованій…
<*>
На підлозі в розкритому вигляді лежали, чи навіть валялись майже вся сімейна бібліотека. Сам я сидів в відмороженому стані біля комп’ютера.
Перший шок можна порівняти з неймовірним вакуумом, що втягував в себе всі почуття. Та скоро все навколишнє середовище електризувалось…
<*>
Питання вже в’їлися в голову. Навіщо я розкидав книги, звідки дізнався код, навіщо відчинив двері? Все це з упорством ідіота і витримкою мумії питала психолог. Її запросили до мене на наступний день. Комп’ютер теж забрали. Одне слово, все йшло за планом….
<*>
Закінчилось все, коли мене попросили прочитати статтю в газеті, і я замість політичної нотатки прочитав точну дату кінця світу, яку сам вигадав, і сказав її з точністю до секунд…
<*>
Все вийшло із під контролю саме в момент мого тріумфу. Мені поставили діагноз, пов’язаний з комп’ютерною залежністю і вирішили покласти мене в психіатричну лікарню в стаціонар на невизначений час. Такого я не очікував і вирішив закінчити все це і розказати про ЖАРТ. Мені не повірили…
<*>
Мене забрали, коли я спав. Силою. Я кричав. Та недовго. Через три дні в стаціонарі ПНД на великій дозі заспокійливого я загубився… Від шоку я дійсно перестав розуміти, де дійсність, а де ЖАРТ, і в рідкі часи, коли я відчував себе в свідомості, я проводив за писанням. Оскільки паперу і ручки не було, я писав, точніше, викарбовував слова на собі якоюсь гострою залізякою. Я це робив уночі, а кров витирав простирадлами…
<*>
Із журналу ПНД №6:
„Хворого знайшли мертвим у камері від великого крововиливу. Все тіло було порізано в формі тексту (дивись <Додаток IV>). Останні слова було викарбовано на шиї, цитую: „Це мій останній ЖАРТ”. Напевне, після цих слів хворий перерізав собі шийну артерію, в результаті чого і помер. Тіло передали батькам…”

Макс Ахолов