Конкурсний № 459


«Доброго дня або доброго ранку Тобі, єдиний любий друже, мій незабутній, в міру справедливий і надміру чуйний критику!
Знову озиваюся до Тебе, благаючи хвилиночку Твого дорогоцінного часу, щоб кинути, ба ні! - швиргонути ще одну негідну репліку – такий же вияв неосвіченості і темноти, як всі-усі попередні.
Але знаєш, цього разу я візьмуся за те, до чого раніше не торкалися мої знахабнілі лапки з налакованими кігтиками. Просто мушу нарешті пояснити Тобі, чому жоден філософ не спроможний відкрити мені сутності мого існування, чому волію я топтати цю доріжку власними ніженьками, і, нарешті, чому з таким незбагненним трепетом я ставлюся до Канта; так, саме до товариша Канта, часто згадуваного Тобою в нашому листуванні.
Дозволь розказати невеличку історію, що трапилася років зо два тому і пов'язана таки (не дивуйся) з величною фігурою філософа, якого, на жаль, значно частіше зображують лише у вигляді бюста.
Трапилося це влітку, під час вступних іспитів до одного з найкращих університетів рідної країни, та ще не аби-куди, а на філософський факультет. Як Тобі відомо, на той час я просто-таки потерпала від власних спроб притулитися до якого-небудь пристойного місця, а якщо говорити відверто, від неспроможності ці спроби здійснити успішно. Чого мене понесло на філософський? Вже не пам'ятаю. Мабуть, моя вроджена легковажність і така ж вроджена нездатність засвоїти елементарні математичні формули вплинули на мій вибір. Отже, тривало вже друге літо моїх духовних пошуків, липень був у розпалі, усі ми задихались від неможливої спеки вранці і ховалися майже від тропічних злив в пообідній час.
Того дня усі складали історію. Здається, то був перший екзамен. Як завжди, нас порозганяли по аудиторіях, попередньо розділивши на групи. Я, навчена гірким досвідом попередніх років і не маючи жодних ілюзій на предмет вступної кампанії, сховалася за передостаннім столом в центрі аудиторії – так, аби не дуже світитися з боків, тому що приготувала шпаргалки майже на всі вибрики життя.
Екзамен розпочався, завдання роздане, хвилювання заступила полегкість або безнадія, коротше кажучи, усі трохи попустилися. Аж раптом десь хвилин через 40 до дверей постукали, і до нас приєднався ще один абітурієнт.
Я запам'ятала цього хлопця ще тоді, коли здавала документи в приймальній комісії. В нього хвороба, ДЦП, він погано ходив. Хоча не скажу, що тоді мене це надто вразило, або як це сказати... Наприклад, усіх інших я запам'ятала не гірше.
А тут він заходить, почав тягти білет, ми усі вже мирно писали, а він досить голосно розмовляв із екзаменатором, щось пояснював, усміхався, ну, зовсім, як дитина, це, мабуть, типова для таких людей поведінка, я не хочу, звісно, нікого образити. Отже, він бере білет, бланк для відповідей і огляда аудиторію, щоб де сісти.
Я, як написала вже раніше, ховалася майже в кінці кімнати, вільні місця були і попереду. Але він поволі минає їх і сідає поряд зі мною.
Я слухняно посуваюся і намагаюся далі розібратися в білеті. Я нервую: тільки-но знайшла в записках потрібний листочок, а тепер чи вдасться списати. Отже, настрій мій і так досить похнюплений, а тут ще сусід заповнює бланк відповідей, точніше, підписує ще тільки, і просить щось там пояснити; я дивлюся на його почерк – хвороба далася взнаки і тут.
Він підписав бланк, розгорнув завдання, і з його обличчя було нескладно здогадатися: нічого не знає. Він смикає мене за рукав: можеш допомогти? Я кажу все, що знаю по його білету. Знаю я, звісно, не все. Здається, він не вірить, навіть трохи ображається. На нас з усмішкою озираються сусіди, він таки голосно говорить. Нарешті, хлопець починає щось вигадувати з письмового завдання: «Результати Другої Світової, це писати, що Гітлер програв?...» - «Так-так», - я трохи заспокоююся і зосереджуюся.
Минає ще хвилинка-друга, відчуття фатальності долі і визначеності не покидає мене. Хлопцю набридло копирсатися в завданнях. Він питає: «Як тебе звати?» - «Ольга». Його зовуть Іваном.
Він ще раз озирає замислену аудиторію, нічого цікавого не знаходить. Вирішує продовжити розмову: «Олю,... а ти читала Канта?»
Не читала. Розумієш, не читала, і всі мої знання про Канта обмежуються скупим повідомленням про нього в тупому посібнику для абітурієнтів...
Не змогла я підтримати розмову, розумієш? І допомогти йому вступити до університету не змогла. Хоча б тому, що він і сам вже не хотів нічого писати, швидко злинув – весело попрощався із екзаменаторами і щез для мене назавжди. Я дивилася потім: моїх надиктованих відповідей вистачало, майже вистачало...
Знаєш, я вірю, такі пригоди - вони зараховуються. Це як заліковка десь в глибині твого єства, куди сам виставляєш заліки, і куди жоден Кант не пролізе. «Зарах» чи «незарах» - вирішувати тобі і тільки тобі.
Дорогий мій друже!
Звісно, Ти зробиш свої висновки, і я не взмозі, абсолютно не спроможна щось змінити. Але досить оригінальна історія трапилася, хіба ні? Отож вибач за плутанину, незрілість і непослідовніть думки, надмірну емоційніть і егоцентризм. Сподіваюся, Кант більш конкретний у своїх судженнях... Щиро Твоя...»

POINT