Конкурсний № 451

«...Суд постановив: два ари поля, які знаходяться між господарствами сім’ї Прилуцьких та пані Жовнір, мають належити Прилуцьким, так як аболютно доведено їх право власності на цю землю» - виголосив вердикт низенький огрядний суддя із сивим волоссям і глибоко випуклими лінзами окулярів.
Зала суду загула подивом, розчаруванням, невдоволенням.
«Як так?! Це ж моє, це ж з діда-прадіда - моє», - розгублено проказувала старенька, дрібно трусячи вилинялим капелюшком з встромленою в нього великою пухнастою синьою квіткою штучної хризантеми. Ця вберія, мабуть, також перейшла до неї з тих часів, з яких і власність на поле пращурів.
Лишень сім’я Прилуцьких - господар, два його сини і дружина - підскакували на радощах. Підзахисний у бездоганному чорному анцузі, білосніжній сорочці підійшов до свого адвоката Кароля, поплескав по плечу, вітаючи з перемогою і, нахилившись до вуха, шепнув: «Як і домовлялися, сьогодні увечорі - решта...».
За десять років своєї успішної практики Кароль придбав чудовий двоповерховий будинок на найдорожчій вулиці в центрі міста. Він найняв прислугу, докупив кілька дорогих костюмів із крамнички «Відень», де саме з столиці Австрії постачався одяг для найповажніших та найзаможніших мешканців Чернівців. Він мав власного кучера та бричку, запряжену вороними. Кароль, виходець із сім’ї середнього статку, вже нічим не відрізнявся від сильних світу цього.
Нечисленна, але вдячна клієнтура, робила рекламу у своєму вузькому колі, і адвокат, не перенавантажуючи себе усілякими «порожніми» справами, міг зосередитися на одній-двох, віддаючись їм з усією душею. Гострий розум, кмітливість, далекоглядність, хитрість, підступність... Він володів цілим арсеналом потрібних характеристик для фахівця свого рівня. І ніколи не програвав.
Він мав красуню-дружину, але дітей у них не було. Велика несправедливість: у злиднях - семеро, а в палацах - жодного. Під п’ятдесят Кароль вже оцінював досягнення ровесників не за статками, а онуками. Вивчаючи справи, він уважно придивлявся на рік народження і резюмував: «1841 року... Молодший за мене на рік... Дві дитини, троє онуків....», «1856 року... Молодший на шістнадцять років. Донька... Ще нема, але хоч один внук, та ще, певно, буде...».
Дружина Кароля посивіла. На обличчі - спогад краси... Байдуже, що і він теж старий, а душа ж його молода... І вона вимагає бачити перед собою настільки ж молоде жіноче тіло. Кароль дозволяв собі періодичні гріхопадіння і дарував собі насолоду, оточений молодими панночками із негласного товариства «Янгольське життя на землі...».
Він уже звикся з усім і змирився. Не маєш одного - зате є інше. У людини не може бути все і одразу. Кароль - найвідоміший адвокат у місті. Його шанують, пізнають на вулиці. Життя прекрасне!
Коли втрачав зір - не надавав цьому чогось фатального. Багато роботи з паперами. Це не дивно. Кароль з тридцяти носив окуляри і з року в рік їхні лінзи ставали все випуклішими. Одного ранку адвокат прокинувся і побачив, що нічого не бачить. «Мідоріко! Мідороіко, що зі мною?!» - кликав в темряві Кароль дружину. Тринадцять років доглядала Мідоріка свого сліпого чоловіка, але він пережив її і зостався один. Тоді продав свій двоповерховий будинок, розміняв паперові леї на залізні і з важким лантухом грошей приїхав у рідне село до брата доживати віку. Лантух із залізними грішми він тримав у себе під головою і щомісяця виплачував братові по сто леїв за утримання. З ним було не просто: прикрий і принциповий - залишки успішного адвоката. «Я втемнів, бо свідчив неправдиво. Пересував межу на землях не за правдою, а за платою», - жорсткоий був Кароль і до себе. Хоча добре знав, як поводитися з власністю. Гроші нікому не довіряв і щомісяця з-під голови виплачував брату твердими на дотик леями цілих сім років.
Коли Каролю сповнилося 80, на Буковину прийшла радянська влада зі своїми грішми. Сто леїв - один карбованець. Пачку паперових грошей, що залишилися з мішка леїв, Кароль віддав господарям: «поховаєте мене на ці рублі». І вже більше нічого не їв. Брат перепрошував його за те, що зопалу дорікнув: «Казав же я: купимо поле, ет, пропали гроші...»
На другий тиждень голодування Кароль відчув, що помирає...
- Орисю, піди по Ясю до школи. Я хочу з нею попрощатися. Так часто сварився я із вашою онукою, - попросив він дружину свого брата.
- Не піду, Каролю, бо школа далеко, доки я вернуся, боюся, що без свічки помрете.
- Як скажеш...
Повернувшись зі школи, Яся побачила, як на подвір’ї метушилися люди в чорному... Увійшла до кімнати, а у воскових руках дідуся Кароля догорала свічка.

Оксана Пісня