Конкурсний № 464

На лавці сидить Студент. Йому так погано, що аж хочеться співати. Від нудьги і випитого пива болить голова, і важко на шлунку. Самонавіювання не конає. Те, що раніше здавалось романтичним, стало смішним. Здається, що все, окрім періоду веселих акцій – звичайне життя бідного студента.

Поряд дитячий майданчик. Місце, де найкраще втілюється дух анархії. Дух свободи. Відчуття у Студента абсолютно різні. Тільки-но прийшов, одразу помітив, що тут дуже багато симпатичних дівчаток. Одна навіть запропонувала водички й печива, але він чемно відмовився (ні, щоб взяти номер телефону!). Потроху ставало весело, і Студент ледь стримував бажання погойдатися на дерев’яній гойдалці. Але стримався... Бо на ній гойдалася купа малечі. Діти раділи. Він не міг їх цього позбавляти. Бо навряд дітям у дорослому житті доведеться так радіти...
На кілька хвилин Студент усамітнюється у думках, його свідомість релаксує. Долітає тільки стурбований натовп... Поліфонічна плеяда шумів. Пересування дітлахів з однієї частини майданчику до іншої. Верхня частина студентського тіла вкрита лише футболкою – решту барахла залишив у гардеробі університету. Трохи прохолодно, враховуючи ранню весну.
Дітлахи перебувають у знервованому очікуванні високої ймовірності запальних танців, ейфорійних стрибків, божевільного волання вдячності, спонтаних плескань у долоні...
Нарешті гасне сонце. Виходять вечір і сутінки. Мами полегшено зітхають. Діти радісно кричать і змовкають. Драйвовими стрибками всі покидають дитячий майданчик. Студент залишається...
Він згадує... Сцену, гітару, оплески... Екстаз. Важко раціонально описати його почуття. Він їдкий ірраціоналіст, насичений несподіванками та залишками мистецтва. Він дуже сходий на оригінал Людини. Не схожий на інших.
Близько трьох годин внутрішнього безперервного душевного драйву. Натомість на обличчі повна тиша. Драйв усередині. Він щирий і справжній.
Одночасно з душевним драйвом його переповнює страх. Невідомо, чого боїться. Але страх... Страх – почуття, як наслідок іншого почуття. Відчуття страху за його життя змусило стати сильним. Він не прислуговував Злу і не зраджував Добро. Безкомпромісність і відмова – це подолання власного страху. Це перемога над страхом. Страх переслідує людину завжди. Навчишся його долати – станеш святим або героєм. Не навчишся – довше проживеш. Кожен має пріорітети... Кожен вибирає.
Він, ірраціоналіст за суттю, думає, що ірраціоналіст – найнебезпечніша істота для сучасного суспільства. Небезпечніша за злочинців. Це зараз, у юнацтві, воно виглядає смішно – у формі ніфора або студента-інтелігента чи просто студента... Це зараз, у юності, воно бідне, часто голодне, мрійливе, наївне, смішне...
Він, сидячи на лавці біля старого дитячого майданчика, хоче бути вільним у думках та справах. Він любить різнокольорове. Любить мораль. Ненавидить, коли людей ділять на «добрих» і «поганих».
Студент розчиняється. Раптом така ж Студентка подає йому теплу долоню. Пропонує воду. Він чує, наче десь поряд щось дзвенить. Та навкруги пусто. А воно дзвенить. Насміхається. Тільки дивна Студентка дивиться прямо в очі... Вона посміхається. У неї це гарно виходить. І Студент щасливий.
Автоматично обидва студенти встали і пішли. Маленькими кроками. Великими страшно. Обережно, наступаючи на мрії. І тепла долоня поруч. Їхні пальці автоматично знайшли один одного, наче робили це щодня. Їхні очі цілуються.
Вона розповідала йому про своє життя. І виявилося, що його, порівняно з її, дуже бідне. Вони блукали, валялися, бігали і стрибали по пісочних пустирях, по трав’яних уламках... Говорили і дарували один одному свої посмішки і думки.
Вона розповідала, як збиралась уранці, як пила каву. Виявлялося, що він п’є каву зовсім не так. Виявилося, що це робиться зовсім по-іншому. Розповідала, як вона думає, як мріє, як робить зачіску… Як вона дивиться. Навіть те, як вона дивиться великими очима, було йому невідомо... Студент ніби читав невидимий текст, що створювали слова, рухи, вірші, посмішки, волосся, косметика, одежа...
Він шкодував, що один. Шкодував, що свою любов доводилось розкидати по пустирях, по шкільних партах, у повітрі... Він дуже хотів любити, а не було кого. Було тільки «псевдокохання». Це таке собі жевріння почутів, гра, симуляція, критичне милування, самообман і просто самотність...
Але в нього було серце (оце відкриття!), і тому він не міг не світитись промінням. Не міг спинити себе. Він не міг сховати свою любов, що постійно просочувалась, проривалась назовні. Але Студента ніхто не розумів... Нерозуміння через небачення очевидних речей. Шкода.
Він любить усіх, але не кохав нікого. До цього моменту. Студентка його врятувала, бо від самотності він помер би...

Дмитро Стретович