Конкурсний № 466

1
І тоді Він сідає у човен. Спостерігайте Його рухи: відточені, чіткі, різкі та пунктуальні. Один крок, другий. Тепер ступає всередину човна, озирається. Зауважте цю суміш в Його очах: тривога замішана зі впевненістю. Берег дихає вологою Йому в лице. Сонце, мов розпечений апельсин, стікає плавленим оловом за далекий недосяжний край. За годину світ покриється пітьмою. За годину терпкий ефір імли наповнить кристальні чаші ночі, наповнить береги річки, наповнить човен. Тривога замішана зі впевненістю. Він стоїть, мов обезкровлений. Він на роздоріжжі.
З силою відштовхується від дерева і бачимо, як водою йдуть хвилі, а течія згладжує шлях, перетворюючи поверхню води на гладку люстру. Човен рушає. Спостерігаймо Його тепер: рухи, дихання, кліпання повік. Він бездоганний.
Тепер, в надівечірніх сутніках призабутих спогадів, Він кидає виклик цілому світу. Він дивиться на сонце, розплющивши очі.
2
Але хто Він? Лишаєтья незаповнена прогалина, вільна ніша, врешті, пустка, а отже - свобода в її первинній ненаповненості. Свобода пошуку нових імен, свобода побудови героя посередництвом надання йому назви. А в самій назві – свобода від прив’язаності: до форм, до смислів, до орфографій, до звуків, зрештою. Адже є речі, значно важливіші за імена. Або немає.
Я кличу Його Володарем Піску.
Ви можете кликати Його інакше. Свобода вашого вибору – запорука мого сюжету і Його життя.
3
Отже, Він пливе.
Пиливе Він, Володар Піску. Минає дороги та пороги, мости та міста, людей та б...дей. Одне слово – минає. Кам’яні квіти в Його очах - вітряні троянди досвіду. Він незворушний. Пам’ятаєте початок? Ті зіниці, інкрустовані страхом? Ті рухи, повні незавершеності? Тепер Він інший.
Він пливе. В цьому випадку напрям не має значення. Не має значення мета. Він пливе.
Навколо струмує потоками світ, проносяться, мов перелітні птахи, відголоски далеких війн, світові економічні кризи, революції та еволюції, нові та старі уряди, держбюджети, законопроекти в третьому читанні, реформи і перебудови, ювілеї, премії, чиясь слава, чиїсь гроші. Проноситься ітеде, швидке, немов весняна блискавка.
Він стоїть на човні. Вони – на березі.
Вони і Він.
Мов паралельні лінії, не перетинаються.
4
Розсікаючи скляну поверхню ріки, розтинаючи небо на півсфери ефіру, розкраюючи повітря на кисень та азот – живе. Віддається течії, мов Святому Писанню. Між життям і смертю, між днем та ніччю, між вогнем та водою, між сонцем та місяцем, між інь та янь, між добром і злом – живе.
Спостерігайте, як Він:
Пливе. Курить люльку. Пише вірші. Мріє. Іноді спить. Іноді плаче. Складає пісні. Тікає від світу. Читає книги. Іноді згадує, і тоді хоче озирнутися назад. Але дивиться вперед. Завжди.
5
Напружуємо слух. Ми бачимо, як в ранковому світлі Він розплющує вуста. Чуємо, як Він промовляє: «Тінь – це розплата за власне світло. Я кажу: хай буде недоторканість, хай буде вивільнення, хай буде пустота і відсутність». Він вторить це раз за разом. Він вибухає феєрверками слів, симфоніями фраз. Зауважте, наскільки смішний Він у цій месіанські ролі.
«Хай буде недоторканість, хай буде вивільнення, хай буде пустота і хай не буде нас», - каже Він, і нічого навколо не змінюється. Зрештою, Він не Володар. Лишень Володар Піску.
6
Призахідне сонце, мов червоне розбухле яблуко, награно сідає за лінію горизонту. Вислизають зірки, п’янкі, мов хмелевий цвіт. У цьому надвечір’ї спостерігаймо:
відверте танго вітру із сутінковими хмарами
кілометри вагання, що висять у повітрі арками
усміхнених птахів, заплетених у волосся південного туману
Володаря Піску
Його човен долає останні німі кроки і входить у простір моря, дикого і безмежного. Сонце б’є Йому в спину, і, струшуючи іній бувальщин зі свого чола, Володар Піску долає останню порцію недопитого страху. Вечір захлинається в обіймах Його чіпкого погляду. Випустивши хмару густого та п’янкого, мов молоде вино, диму, Він кидає у воду люльку, потім стоси прочитаних книг, потім гітару. Останньою з рук вислизає зграя рукописів, що, граційно кружляючи, лягає листок за листком на рельєф води. В надвечірніх згустках сонячного проміння ми бачимо, як Він озирається, як його глибокі, мов два колодязі, зіниці спрямовуються в наш бік, на нас, як вони сканують наші серця, душі, наше минуле і наше майбутнє. Він посміхається.
Ми чуємо сплеск і бачимо, як вода ніжно та бережно ковтає його самотнє тіло.
Зникає Він. Зникає зобреження. Зникаємо ми.
7
Володар Піску ступає вперед. Без вагання. Його лице сяє, але не кидає тіні. Перед Ним розчинені двері. Ми бачимо:
як Його очі жадібними ковтками п’ють новий день
як Його пальці випадково схрещуються, перемагаючи час
як Його нерви ланцюгами нависають над відвертою посмішкою
Ми бачимо, як Він робить крок вперед, як Він зникає за цими набіло вифарбуваними дверима.
Далі ми можемо спостерігати лише розчинені двері, їх нерухомість, їх свободу.
Ми знаємо: більше Володаря Піску бачити нам не доведеться.
І одночасно розуміємо: тепер Він нарешті щасливий.

Svitozar